Хто в Україні Генпрокурор

      До редакції «УМ» звернулася відома юристка i учасниця Помаранчевої революції, яка, втім, для читачів побажала зберегти анонімність, підписавшись псевдонімом. Жінка, яка навчала юриспруденції не одне покоління практикуючих юристів, вважає, що таким чином її позиція виглядатиме більш незаангажованою у питанні правової колізії з двома генпрокурорами. Адже переконання юристів із приводу того, хто в Україні Генпрокурор, розділилися. Пропонуємо читачам думки фахівця на існуючу правову проблему.

      Рішення Шевченківського районного суду столиці, яким поновлено на посаді Генпрокурора Святослава Піскуна, — це виклик не тільки праву, а й громадянському суспільству, бо не можна змиритися з тим, що суд змінює Конституцію! Але це розуміють не всі. На жаль, частина юристів, виходячи з традиційно-популістських уявлень про право, вважає, що суд у справі Піскуна діяв правомірно. Адже йдеться нібито про оскарження індивідуального акту Президента, яким порушені трудові права екс-Генпрокурора. Насправді ця справа має не приватно-правовий, а винятково публічно-правовий характер, оскільки трудові відносини колишнього Генпрокурора Піскуна були лише наслідком його перебування на даній посаді. Тоді як саме перебування на посаді є результатом політичного рішення парламенту і Президента, які не укладали з Піскуном трудового контракту на час його каденції на Різницькій. Тому не згідно з КЗпП (Кодекс законів про працю) регулюються його відносини з вищими органами державної влади, а винятково Конституцією і відносяться до розряду конституційно-правових.

      Закон «Про прокуратуру» 1991 року (зi змінами і доповненнями) передбачає декілька юридичних підстав, за якими звільнення Генпрокурора є обов'язковим  у зв'язку з настанням певних юридичних фактів. Але ці підстави не виключають його звільнення за політичними мотивами, які є факультативними, тобто повністю залежать від політичної волі глави держави і витікають з його дискреційних повноважень . Тому Президент мав право звільняти Святослава Піскуна за політичними мотивами, тобто коли його діяльність вступила у протиріччя з політикою трансформації прокурорської системи відповідно до принципів чинної Конституції. Піскун чи будь-хто інший у разі звільнення могли апелювати тільки до порушень Президентом конституційних принципів функціонування влади, а не права обіймати свою колишню посаду. Але Піскун цього не зробив, бо розумів, що ніяких порушень з боку Президента не було. Так з'явилась спроба з допомогою райсуду змінити конституційну систему України і перетворити публічно-правовий спір у приватно-правовий! У ситуації з Піскуном суд лише тоді був би легальним, коли б розглядав скарги на звільнення з боку третіх осіб, тобто громадян, яким через звільнення Піскуна завдано певної шкоди. Але таких справ немає. Є справа самого Піскуна i його право обіймати одну з вищих посад у державі, яке не є конституційним правом на працю. З таким же успіхом десятки і сотні звільнених раніше прем'єр-міністрів та міністрів  мали б подавати позови про відновлення їх на посадах, якщо їх звільнили за політичними мотивами. Але ж це ніщо інше, як правовий абсурд, неможливий у країні, де діє поділ влади, а народ є джерелом цієї влади.

      Тут слід пригадати i попереднє поновлення Піскуна на посаді Генпрокурора Печерським райсудом 10 грудня 2004 року, тобто перед другим повторним туром президентських виборів. Саме це судове рішення Печерської Феміди, фактично стало міною уповільненої дії, яка вибухнула через рік. Тоді старий режим відступав, але не здавався. Добре відомо, що для поновлення на посаді Піскун заручився підтримкою оточення Леоніда Кучми. Але ж судове рішення Печерського суду від самого початку було неконституційним і діяло лише у силу його легалізації колишнім Президентом. Цей суд, як і Шевченківський, вийшов за межі компетенції і порушив право Президента на дискреційні повноваження. По суті, це є порушенням ч. 2 ст. 19 Конституції, яка зобов'язує суд діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами. Але відмова Кучми від своїх дискреційних повноважень на користь суду не має ніяких конституційних наслідків.

      Районні суди порушили ще й принцип поділу влади (ст. 6 Конституції), оскільки втручання і присвоєння повноважень однією гілкою влади іншій веде до порушення нормального функціонування цих гілок. Фактично дані суди посягнули на повноваження парламенту, адже жоден суд не може позбавити парламент права відправляти у відставку уряд, а Президента – звільняти з посади Генпрокурора чи Прем'єр-міністра. Отже, рішення Шевченківського суду від 18 листопада 2005 р. фактично базується на тих же помилкових конституційно-правових позиціях, що й свого часу — рішення Печерського в аналогічній ситуації. Фактично Шевченківський суд діяв за приниципом прецедентного права, але не враховував, що відомий «прецедент»  Печерського, який поновив Піскуна не є ні легітимним, ні легальним.

      До речі, чимала судова практика підтверджує існування в Україні теорії дискреційних повноважень. Ще у 1992 році звільнений з посади міністра юстиції В.Ф. Бойко звернувся до суду з позовом про незаконне звільнення, але суд відмовив йому. Так само багато керівників місцевих держадміністрацій звертались до суду, щоб поновитися на посадах після звільнення Президентом. Однак у жодному випадку Феміда цього не зробила, бо це було б посяганням на дискреційні повноваження Президента, а відтак — на поділ влади у державі. Два роки тому Мін'юст дав офіційне роз'яснення щодо практики відмови судів у поновленні на політичних посадах представників виконавчої влади. Очевидно, що Печерський та Шевченківський суди знали про цю практику і не мали права її ігнорувати, оскільки вона є класичною. Тоді виникає питання про зумисно протиправний характер рішень суддів, що є підставою для притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. А прецедент з поновленням на посаді Генпрокурора через суд є єдиним в історії української юриспруденції, що підтверджує його «особливий», тобто штучний характер.

      Враховуючи все вищенаведене, Апеляційний суд на вимогу Мін'юсту повинен скасувати рішення Шевченківського суду про поновлення Піскуна на посаді Генпрокурора (нагадаємо, що поки що це рішення лише призупинено до повного розгляду. — Ред.). А ось питання про втручання судової влади у сферу компетенції парламенту повинен розглянути парламентський комітет з питань правової політики. Треба надати слово фахівцям та експертам у галузі конституційного права. Тільки тоді доктрина дискреційних повноважень буде поновлена у своїх правах і виконуватиме належну їй роль, а спробі районних судів столиці стати над Конституцією буде покладено край.

Олеся МОЛОЧКО.