Уціліла монастирська каплиця. (Фото автора.)
У майже тринадцятирічне з'ясування стосунків між Сімферопольською і Кримською єпархією Української православної церкви (Московського патріархату) та безпосередньо підпорядкованим Державному управлінню справами Президента України Кримським природним заповідником я мимоволі змушений був втягнутись через свою ж замітку «Платний монастир» («УМ» від 30 липня 2005 р.). Точніше, лист-реакцію на неї в.о. директора заповідника Федора Пакета. Тож довелося пристати на його пропозицію «глибоко розібратись у ситуації».
Попри сподівання, Федір Федорович «наживо» жодним словом не дорікнув мені за те, що буцімто попередня публікація базувалася на «інформації однiєї сторони», тобто ієромонаха Никанора, настоятеля монастиря. Навпаки, пожертвував майже половиною вихідного, аби довезти мене до того самого «платного» чоловічого Косьмо-Даміанівського монастиря і провести невеличку екскурсію по заповіднику.
За кермо службової «Ниви» сів сам Федір Пакет. Від управління КПЗ до монастиря — добрих два десятки кілометрів. Тому я встиг оцінити водійську вправність в. о. директора. Особливо тоді, коли авто петляло вузьким та й ще слизьким серпантином уздовж відкритого урвища. Певно, так само вправно колись переправляли плоти його діди-прадіди стрімкою Тисою. Федір Федорович — мадяр із Хуста. Лісоруб — професія родинна у Пакетів. Якими ж вітрами його занесло до Криму?
— У 1962 році, — слідкуючи за дорогою, розповідає мій співрозмовник, — батька у складі бригади із 10 лісорубів направили на розробку алуштинського лісу після сильних буревіїв. Із всієї бригади тільки батько та його брат зосталися жити в Криму. Я теж тут розпочинав лісорубом, потім працював лісником, лісничим і ось заступником директора, майже 40 років безвилазно в заповіднику. Дружина, син, донька, невістка — теж у заповіднику. У лісі залишаються лише справжні поціновувачі природи.
Федір Федорович добре пам'ятає ті часи, коли у рідному заповідному мисливському господарстві — такий статус мала ця територія з 1957 по 1991 роки — оголошувалася готовність номер один. Це тоді, коли вгамувати свої мисливські амбіції приїжджав хтось із Кремля. Наприклад, сам «дорогий» Леонід Брежнєв, а ще Микола Косигін чи Олексій Підгорний — словом, увесь «цвіт» політбюро.
— Підстерігали вони дичину в замаскованих місцях, — продовжує Федір Пакет, — неподалік підгодувальних ділянок. До речі, в усіх були ліценції. Леонід Ілліч, наприклад, полюбляв бити дикого кабана, інші — кримського благородного оленя чи косулю. Косигін віддавав перевагу зайцю. Не знав жалю до звірини Пономарьов — міг запросто підстрелити і тільну косулю. Довелось мені бачити тут і Микиту Хрущова біля Бесідки вітрів. При ньому заповідник облаштували найбільше. Тільки соковитих кормів для підгодівлі парнокопитних ми отримували понад 300 тонн. Тому й, скажімо, олені — а їх тоді нараховувалося близько 2000 — у пошуках корму не виходили на виноградники. Після приходу до влади Горбачова сюди на полювання більше ніхто не приїжджав. А після надання господарству статусу природного заповідника, зрозуміло, про полювання й мови не могло бути.
...Першу зупинку ми зробили біля контрольно-перепускного пункту заповідника. Саме цей об'єкт найбільше дратує ченців монастиря і рядових прочан, адже без пред'явлення платної перепустки далі — зась. З одного боку, набожний люд та ієрархів церкви можна зрозуміти: порушують їхнє законне християнське право на вільних доступ до святих місць. А з іншої — культова споруда розташована не у такому собі автономному анклаві, а на території природно-заповідного фонду держави. Щодо «криміналу», тобто обілечування, то, за словами Федора Пакета, діють вони відповідно до статті 47 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», яким передбачено грошовий збір під час проведення еколого-просвітних заходів. Даруйте, але ж еколого-просвітні заходи — це винятково для безтурботних туристів, парафіянам же і ченцям вони ні до чого, у них зовсім інший інтерес?
— Усі однаково намагаються потрапити до заповідника, — обстоює свою точку зору пан Пакет. — Як відрізнити туриста від прочанина? Уявіть собі: приїжджає людина на «Тойоті-Лендкрузері» і каже, що звичайний прочанин. Розчулитись і вірити на слово? Ми й так покладаємось на людське сумління: для туристів плата встановлена — 20 гривень, для прочан вона вдвічі дешевша. Щоправда, за транспорт усі сплачують однаково. У релігійні свята, а також щовівторка і щоп'ятниці не обмежуємо прочан і парафіян у відвідуванні храму. Тоді наплив досить високий — близько 5-7 тисяч осіб. Але ж ми несемо затрати, бо ту ж дорогу, якою дістається народ, потрібно постійно відновлювати після зсувів. У 2003 році ми, приміром, витратили мільйон гривень на відновлення дороги в гирлі Альми.
Спершу ми дісталися форельного господарства заповідника — каскаду із 19 ставочків, які живляться кришталево чистою водою незайманої Альми, однієї з найбільших гірських річок Криму. Форель, як косуля, борсук, завезений із Корсики муфлон, кримський благородний олень і занесений до Червоної книги едельвейс — це теж гордість і багатство заповідника. Молодняком «царської риби» заповідник поповнює всі річки півострова. Нинішнього літа Альма повністю пересохла, тому довелося в її руслі робити копанки і насосами перекачувати воду в ставки. Форель у них дещо ущільнили, частину вже товарної риби реалізували, аби хоч якось компенсувати збитки від погодного форс-мажору, пояснив пан Федір.
Потім уздовж берега Бабуганки, притоки Альми, ми піднялися нагору. В обрамленому майже з усіх боків горами і лісом виярку (сонце пробивається у ці останні дні осені сюди не більше, як на три години) і сховався Косьмо-Даміанівський монастир. Узагалі ж за зовнішніми атрибутами назвати його монастирем важко. Бо на подвір'ї лише хатинка, переобладнана під церкву, цілком світський двоповерховий будинок, де мешкають ченці й приїжджі здалеку прочани, та сарайчик. Лише на нижньому майданчику, біля цілющого джерела Савлух-Су і купелі, де, власне, здійнюють обряд зцілення, збереглася справжня культова споруда — каплиця. Вона, як запевнило мене керівництво заповідника, єдина уціліла від бомбардування монастиря фашистською авіацією у 1942—1943 роках. Від колишньої церкви Преображення та церкви Косьми і Даміана зберігся лише фундамент, а ще підпірна стінка та льох. Саме їх із прилеглою територією і намагається сьогодні узаконити місцева єпархія.
«Тут святі місця — два занедбані цвинтарі, на яких покояться останки ченців, — аргументував важливість відновлення у цій місцині храму його колишній настоятель, а нині просто чернець Микита. — Ми їх навіть не можемо окультурити, відновити другу церкву. Там, де був її вівтар, туристи смажать шашлики, пиячать — хіба це годиться? Колись російський імператор офіційно передав монастирю 34 десятини землі — це приблизно 40 гектарів. Монастир мав своє пасовисько, вів господарство. Однак наразі про їхнє повернення не йдеться. Звісно, територію заповідника потрібно охороняти, види рослин, тварин, що вимирають, зберігати. Але й монастир повинен існувати. Тут нас троє нещасних ченців живе. Так, ми добудували приміщення, втановили опалювальний котел, але це тільки щоб створити собі нормальні людські умови. Я ж здоров'я втратив, коли провадив службу Божу в холодній каплиці».
Узагалі ж новітня історія Косьмо-Даміанівського монастиря розпочалася восени 1992 року. Два київські ченці Софроній і Ростислав напнули намет на подвір'ї лісництва, вимагаючи у такий спосіб від адмінiстрації заповідника негайного виконання тодішнього указу Президента Леоніда Кравчука про повернення колишніх культових споруд церкві. Далі відбулося банальне самозахоплення незаселеного житлового будинку лісництва.
Адміністрація Кримського заповідника відразу ж подала до суду. Суд, за словами Федора Пакета, позов повністю задовольнив, проте ченці та послушники «обитель» так і не покинули. З часом місцеві ієрархи знайшли-таки спільну мову з кримськими чиновниками. Постановою Радміну автономії від 19 березня 1996 року № 81 заповідник передав Сімферопольській і Кримській єпархії у безкоштовне користування згадану вище каплицю та дві житлові будівлі. Та цього, схоже, єпархії згодом видалося замало, оскільки вона, підготувавши генплани забудови і відновлення монастиря, претендувала ще й на 4-6 гектарів навколишньої заповідної території.
Нещодавно за дорученням нинішнього кримського прем'єра Анатолія Бурдюгова урядова комісія (торік вона те ж саме робила за розпорядженням екс-Президента Леоніда Кучми) знову прискіпливо вивчала ситуацію. Зокрема, було встановлено, що, за даними Центрального державного архіву, якихось офіційних документів на територію і нерухомість у заповіднику в єпархії узагалі немає. Більше того, ченці не виконали минулорічне судове рішення про знесення самовільно добудованого приміщення. І що парадоксально, навіть після цього явного нехтування закону урядова комісія не заперечує проти передачі 3—5 гектарів заповідної території монастирю. Але винятково за встановленою процедурою.
Її мені детально розтлумачив автор доповідної на ім'я Прем'єра — начальник відділу охорони та екологічного контролю за біоресурсами, особливо охоронними територіями і рослинним світом Сергій Савич. За його словами, єпархія повинна спершу підготувати наукове обгрунтування вилучення заповідної землі, потім документ має розглянути й ухвалити Верховна Рада Криму, у разі позитивного вердикту направити до державної служби заповідної справи, де й готується спеціальний президентський указ про зміну кордонів заповідника. Подібні нюанси Сергій Євгенович укотре довів до відома настоятеля монастиря Никанора, представників єпархії. Проте...
«Це була розмова сліпого з глухим, — зізнався мені Сергій Савич. — Ми їм розповідаємо про те, що потрібно зробити, якщо хочуть законно отримати землю. Вони ж категорично: ні, ви нам дайте, бо то наше. Ніхто у принципі не заперечує, але ж існує правова процедура. Словом, є лише тільки бажання монастиря — і нічого більше. Це по-перше. А по-друге, ченці ж самі не знають, скільки вони хочуть землі. Адже спочатку йшлося про 30 соток. Торік уже про 3,1 гектара, потім — про 6 гектарів. Знову ж таки, якщо біля джерела вони збираються здійснювати обряд зцілення, то повинні ж спорудити очисні споруди. Я розумію, що люди хочуть лікуватися «живою водою». Можливо, вона справді комусь i допоможе. Але якщо хтось прийшов, скажімо, із захворюванням шкіри, помився — і все це пішло у річку, далі в Альмінське водосховище? А його воду, між іншим, п'є Сімферополь, Бахчисарай і Бахчисарайський район. Отож можна одержати таку біологічну бомбу, що й тероризму не потрібно».
І для Сергія Савича, і для Федора Пакета єдино прийнятний варіант у цій ситуації — залишити все так, як є. Тобто єпархія відмовляється від претензій на землю, а заповідник погоджується з функціонуванням Косьмо-Даміанівського монастиря в нинішньому статусі. Відрізати землю у самому серці території найвищої категорії державної заповідності, де унікальні букові ліси, квіти, занесені до Червоної книги, і, не менш важливо, велика природна водозбірна територія, — на це навряд чи хто погодиться.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
