Галина Стефанова: «Оксана Забужко сприйняла мою виставу дуже відкрито»

      Наступного року виповнюється 10 років з дня появи на книжкових ятках скандально відомого роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». За цей час пристрасна одіссея художника й поетеси виходила друком цілих п'ять разів, була перекладена польською, угорською, російською, болгарською, англійською та іншими мовами, вкотре змушуючи кого червоніти, а кого — шаленіти й прозрівати від усіх тих одкровень. Актриса Галина Стефанова відреагувала на культовий новодрук... саме як актриса: вона взяла цей твір і перенесла його на драматичну сцену. Однойменна моновистава у її виконанні — це сповідь головної героїні Оксани перед «леді та джентльменами». На жаль, аби переглянути спектакль, треба продемонструвати неабияку обізнаність у театральному процесі міста і особливо  — у його «мандрівній частині». Галина Стефанова зрідка грає його у Центрі Леся Курбаса, про що, на жаль, можна дізнатися або ж на місці події, або з нечисленних афіш. Про нещодавню виставу ми дізналися з оголошення у Києво-Могилянській академії.

      ...Між ліричною героїнею «Польових досліджень» та її мужчиною — тисячі кілометрів та непорозумінь. Сьогодні вони — у різних куточках світу. Але ця жінка знову й знову розповідає Йому про своє право бути вільною людиною. Кидати слухавку, залишаючи останнє слово за собою, плакати й вихлюпувати у білий світ лавину почуттів, читати вірші й осуджувати того, хто наважився вдертися до тремтливої жіночої душі, влаштовувати істерики, чавлячи повітряні кульки, і проголошувати «мужчинам, імперіям, часу — не руш моїх кіл!» Пісні у виконанні сестрички Віки звучать в одній тональності з гранично відвертим монологом жінки,   яка прагне переосмислити власне життя.

      — Ідея зробити цю виставу виникла після першого прочитання роману, — розповідає Галина Стефанова. — Героїня «Польових досліджень...» для мене виявилася дуже цікавою, акторська ж психофізика у таких випадках рефлексує природно: як би його зіграти. Ця жінка мене відразу, як кажуть, зачепила за живе. Вразила своїм діапазоном, — вона завжди різна. А це, очевидно, цікаво — коли герой різний, непередбачуваний, не схожий на все те, що ти робила до цього. У театрі я грала і героїнь, і характерні ролі — а тут, власне, є все. Тут є жива — з крові, плоті, м'яса, кісток — людська істота. Дуже відверта... Часто літературний твір являє героя схематичного. І не в тому сенсі, що тобі не вистачає фантазії, аби його додумати: там просто існують такі «дірки», коли ти не знаєш, що додумувати. В «Польових дослідженнях з українського сексу» діапазон для творчої фантазії інтерпретатора величезний. Багато що в цьому романі є такого, через що я сама перейшла, з мого досвіду, з досвіду мого покоління. На час виходу роману Оксану Забужко я дуже добре знала як поетесу, і як прозаїк вона мене вразила, в першу чергу своєю відвертістю, своєю авторською відвагою.

      — Напевне, провокативністю, за якою — відвертий виклик...

      — Так, багато речей у цьому романі дуже для нас дражливі. Це зараз ми говоримо вголос про те, що хочемо знати про себе правду, прагнемо розуміти, які ми, бажаємо розібратися в собі. Роман же написаний на початку 90-х, і на той час ця рефлексія у нас була ще досить сонною. Ми тільки виходили із суспільства, де це було заборонено. Не тільки настановами партії та «шестьорками» КДБ — просто не було до цього часу якогось м'язу в свідомості, в розумі, в душі людини. Можливо, бажання розуміти себе було в одиниць — Стус, Ліна Костенко, а третю людину вже і знайти важко... Хоча, мушу сама собі заперечити, бо таки було тих людей чимало, адже ніколи не стояли порожні совєтські концтабори. Але то було як паралельне суспільство, як паралельний простір, і про це, до речі, теж iдеться в романі.

      — З роками ваше ставлення до героїні «Польових досліджень...» змінилося?

      — Мабуть, що так. Вона стала рідною. Я навіть казала Оксані: «Мені іноді здається, що ти тут ні при чому». Героїня «Польових досліджень...» із відчуженої персони стала рідною людиною. Це не означає, що вона стала святою чи наскрізь позитивною — мені б і на думку нічого такого не спало. Це складна нормальна людина в діапазоні від своєї вредності, скандальності, гріховності до своєї неймовірної чистоти і майже святості в якісь моменти, коли вона може бути відверта, жертовна і так далі. А чим більше я працюю, тим більше — маю таке сподівання — ускладнююсь я і ускладнюється, розвивається, набирає глибини моя героїня.

      — Ви цю жінку вже осягнули сповна, вивчили до останньої зморшки на її обличчі й душі? Чи героїню Оксани Забужко можна відкривати до безкінечності?

      — Звичайно, не осягнула. Якби це сталося, тоді треба було б припиняти грати виставу. А моновистава — це обов'язкова імпровізація сьогодні, тут і зараз. Це також відчуття глядачів, які прийшли цього вечора. І якщо на очах у цих людей ти не готовий відкривати щось або когось — героїню, ситуацію, час — то люди просто встануть і підуть. У цьому контексті можна поставити таке запитання: для чого потрібна вистава, якщо є книга? Потрібна, бо тут є інший ракурс, інший погляд, інша атмосфера, інший простір, в який ти людей запрошуєш і сама здивовано в тому просторі проживаєш годину чи півтори, скільки триває вистава. А якщо ти цей простір осягнув — залишай цю територію і шукай іншу.

      — Наскільки я знаю, Оксана Забужко, відома своєю певною категоричністю в оцінках та судженнях, до вашої вистави поставилася досить приязно...

      — Вона дуже театрально чутливий автор. Оксана нам довіряла в роботі, а процес був довгий, тривав більше двох років. Трансформація літературного тексту у драматургічний варіант, у сценічну версію — це нелегко і непросто, як багатьом здається. До «труднощів перекладу» роману сценічною мовою авторка була досить лояльна і терпляча... Прем'єру сприйняла дуже відкрито і, я б так сказала, «по-щенячому» тішилася з того, що бачила, навіть, за її словами, абстрагуючись від свого авторства. Оксана Забужко доброзичлива людина, так що міфи на предмет її важкого характеру я можу дещо розвіяти. А ситуації, коли вона здавалася надто категоричною, як ви кажете, часто були викликані непрофесійністю і безвідповідальністю людей, з якими вона стикалась.

      — Пані Галино, історію під назвою «Польові дослідження з українського сексу» ви трактуєте як жіночу чи людську?

      — Звичайно, як людську — я ж, перш за все, людина. Потім — жінка, українка, актриса... Тобто послідовність останніх визначень можна міняти, але те, що у першу чергу я людина — це однозначно. А кожна людина, незалежно від своєї статі, народжується, помирає, має свої страхи, іноді «думає про вічне»... Ми перебуваємо у пошуках своєї двоїни — хтось більшою, хтось меншою мірою. (У староукраїнській мові, до речі, крім однини і множини, була і двоїна, пізніше втрачена.) Для повноти світу жінка шукає чоловіка, а чоловік — жінку. В цьому сенсі я не сприймаю фемінізм як античоловічу настанову — це цілковита дурня. Навпаки — це пошук свого місця у двоїні. Хоча очевидно те, що ми живемо у суспільстві чоловічому, цивілізації — чоловічій. Віками мужчина розповідав жінці, яка вона. В літературі, в мистецтві, в живописі, в юриспруденції, в філософії, в релігії жінці розповідали, хто вона, яка вона і де її місце. Дозвольте не погодитися з тим, що наша вартість припадає лише на період дітороддя і все. Власне, з цим не погоджується і моя героїня.

      — Хіба лише з цим?

      — Ні, не тільки. У романі йдеться про дуже багато речей. Про нашу історію, про культуру взагалі... Власне, що я буду переказувати — читайте роман або дивіться виставу.

      — Чи правда, що до факту її появи долучився свого часу і фестиваль «Відлуння»?

      — Прем'єра «Польових досліджень з українського сексу» відбулася на цьому фестивалі моновистав, який очолює Ніна Мазур. Власне, ми б і далі зволікали з прем'єрою, якби не пані Ніна Мазур, яка сказала: мусиш показати цю виставу на фестивалі. Була з нею на «Лесиній осені» в Ялті, грала її у Львові, де виставу сприйняли дуже неоднозначно, грала в Торонто, граю її в Києві... Дуже тішить те, що основний мій глядач — молодь, люди, яким я за віком — мама. На «Польових дослідженнях...» вони — не з чемності, це не той глядач, який сидітиме з чемності — сидять, бо їм цікаво. Гадаю, заради цього варто було робити цю виставу. Щоб наше покоління сказало молодшому поколінню: ми ось такі, і якщо ви зрозумієте нас — краще зрозумієте себе.

ДОСЬЄ «УМ»

      Галина Стефанова. Народилася в Магаданській області, виростала у Львові. Її «університети» — Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (курс Анатолія Скибенка) та філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.

      Служила актрисою київського Молодіжного театру (1979—1991), після чого обрала долю вільного художника. Сьогодні актриса Галина Стефанова — сама собі театр. Так буває, коли потреба у творчій незалежності стає просто нестерпною... В її активі — моновистави «Польові дослідження з українського сексу», «Стіна» (за цю роботу Стефанова удостоєна «Київської пекторалі»), «Палімпсест» (за текстами Василя Стуса, і не лише).

      Актриса часто зайнята у творчих проектах різних жанрів, зокрема, співпрацює в німецько-українському проекті Вальтера Моссмана «Музика і тексти» із ансамблем авангардної музики «Решерш» (Фрайбург, Німеччина — Львів, Україна). З 1999 року бере участь у вечорах-композиціях, присвячених творчості Василя Стуса, які проводяться у різних містах України. Виступає у концертних програмах та поетичних вечорах, на телебаченні та радіо.

      Лауреат премії ім. Василя Стуса та премії ім. Дмитра Нитченка за популяризацію української книжки.