Вiра Прадун — сестра загиблого.
...Невеличке прикордонне село Хомичі (Шацький район) ще й досі пам'ятає жахливий день — 11 вересня 1944 року. Саме тоді, на Головосіку (Усікновення голови Іоана Хрестителя), поблизу лісу, на околиці села, сталася трагедія, про яку її очевидці не можуть згадувати без сліз. Хоч минуло стільки літ, люди моляться і плачуть...
Відтворити із стовідсотковою точністю, як розвивалися події напередодні цього дня, сьогодні непросто. Старіші люди вже повмирали, а молодші не все знають і не все пам'ятають. Та й пам'ять за 60 літ притупилася. Одні кажуть, що 10 вересня хтось із місцевих пустив по селу чутку, що завтра усіх без винятку чоловіків будуть забирати у Червону армію. Для чого він це зробив — не можуть допетрати й донині. Найімовірніше, це була провокація, бо більшість чоловіків уже стояли на обліку у військкоматі. Отож налякані такою новиною про мобілізацію, люди кинулися ховатися у лози — на непрохідних болотах у лісі в криївках пересиджували лиху годину поліщуки вже не раз. Ховалися тут від німців, ховалися від поляків, а тепер — від совєтів. Не всім хотілося на закінчення війни стати гарматним м'ясом (а визволили район у липні 1944-го, і Червона армія воювала за Бугом, тобто у Польщі). Данило Іванович Чак згадував, що у день перед Головосікою прийшли в село «погранічники», затримали його і жорстоко побили прикладами автоматів, бо не знав, де «бандьоровці». А вранці на лози пішла облава. Чи шукали «бандьор», чи полювали на дезертирів — невідомо. Хоча це не має ніякого значення. Одні кажуть, що це були все-таки прикордонники зi Смолярської застави, інші ж — що «червонопогонники» (внутрішні війська). Після звільнення Волині від німців відновлювати радянський кордон на західних його рубежах перекинули підрозділи прикордонних військ iз Далекого Сходу. Саме вони «зачищали» територію разом із внутрішніми військами та залишками «загранотрядів». Вони були тут найголовнішою владою. До речі, полк внутрішніх військ дислокувався у Луцьку аж до 1960 року, а його казарми були у приміщенні нинішнього «Укртелекому» та пошти на проспекті Перемоги, 1. Період їхнього правління запам'ятався місцевим мешканцям вседозволеністю і терором людей у погонах, які рискали по селах у пошуках «бандьор», як і період «правління» МДБ.
— Прийде до хати, побачить корову гарну: «Чтоб ету тьолку завтра ко мнє привьол». І веде хазяїн. А куди дінеться? — згадувала одна із мешканок Шацька. — Був тут такий начальник Міссєров, потім за насильство (за згвалтування. — Авт.) його на 15 літ засудили. Прийшов він до моєї тітки, побачив гарний відріз на костюм і забрав собі, бо йому сподобався. Та що там костюм? Що хотіли — те робили. А дітей тих постріляли нізащо...»
Вересень 44-го видався теплим і погожим. Як тільки почало світати, облава стала прочісувати лози. В оборозі на краю села спали місцеві хлопчаки, які пасли коней. Вони не раз ходили сюди ночувати своєю хлоп'ячою ватагою. Зоряна ніч, романтика, друзі — хто з нас у дитинстві цього не прагнув? Наткнувшись на сонних дітей у сіні, облава, можливо, подумала, що це бандерівці. Але навіть у деяких крайніх хатах села люди чули, бо саме виганяли худобу на пашу, як хлопці просилися: «Не бийте нас, товариші, не бийте! Ведіть куди хочете, тільки не бийте. Ми з отого села». Та розбиратися з ними ніхто не став — просто підпалили оборіг. Налякані діти стали скакати вниз, а внизу на них чекали штики. І вони просто наколювалися на штики-ножі. Коли крики стихли, вбивці почали замітати сліди: вони підпалили тіла, а обгорілі трупи закопали в землю неподалік. Баба Пріська Романюк, хата якої була неподалік лісу, розповідала, як прийшов до них вранці один зі зброєю, а вона саме масло била. Попросив лопату, ще сказав намастити скибку хліба маслом і самій відкусити — перевіряв, чи не отруєне раптом. Важко повірити, що у такий святий день, коли люди не брали до рук навіть ножа, бо на Головосіку не можна нічого різати, знайшлися ті, хто відважився на такий страшний гріх. Не знаю, як вони потім жили із тим...
Чутка, що постріляли дітей, розлетілася селом миттєво. Рідні кинулися шукати своїх хлопців і не знаходили. Першим на страшну знахідку натрапив дід Кузьма Прадун — його 15-річний онук Толік теж відпросився пасти коней.
— Прибіг один раз: «Діду, піду з хлопцями коней пасти». «Та нащо воно тобі, завтра свєто, дамо картоплі — хай стоять», — каже дід. Через трохи знову прибігає: «Хлопці всі женуть, і я піду». Відпустив його дід. На погибель... — плачучи згадує сестра загиблого Анатолія Прадуна Віра Павлівна. Їй тоді було десять років, але подробиці того і наступних днів вона пам'ятає до дрібниць. — Саме помічник виріс. Уже й орати помагав, усе просо перед тим з поля перевозив. Вродило воно того року гарно. Мати те просо злила сльозами не один раз, коли після похорон його м'яла ногами.
Дід Кузьма, знайшовши закопаних хлопців, кричав так, що чути було в селі. Батьки в обгорілих тілах упізнавали своїх дітей. Толіка дід упізнав по уздечці — хлопець зняв її з коня, і, щоб не загубити, повісив собі на шию.
— Прибігла до нас мамина кума: — «Ходіте, кумо, пособите мені мого хлопця нарадити, помити». Не пішла мама, злякалася. Іди, каже, ти, доню. Ну я пошла. Страхіття. Живіт проколотий, аж кишечки повилазили. Ой, мені зараз страшно. Вже спати не буду сьогодні, як вам розказала... Тож діти були, пудльотки. І за що так їх? — хитала головою 84-річна Єфросинія Романюк, та сама баба Пріська, до хати якої приходили вбивці за лопатою.
Після такої трагедії і похорону дітей нещастя для цих сімей тільки починалися.
— Помню як зараз: приїжджав до нас майор-погранічнік iз Смолярської застави. Сидів на скрині, їв груші-гнилички і казав: «Вы пишите жалобу, а то вас выселят», — згадує Віра Павлівна Прадун. — А куди писати, на кого жалітися? Але він як у воду дивився: вже взимку 45-го нашу сім'ю та інших вивезли як «бульбашів», себто бандерівців.
Голова сільради, який вірою і правдою служив новій владі, дав свiдчення й оговорив сім'ї загиблих, а органи швиденько завели бандерівські справи і, щоб замести сліди свого злочину, безневинних людей покарали вдруге — тепер уже каторгою. Сім'я Анатолія Прадуна та Василя Мазурка потрапила в Архангельську область, у селище Певжа. Менших дітей прихистили люди. Віра пасла корів по людях, потім у тітки трохи жила. Як підросла, поїхала на Донбас працювати, потім знову повернулася на Волинь. Працювала у Нововолинську на шахті мотористкою та газовимірювальницею, аж поки радикуліт не вхопив. І тільки у 70-х роках вона віднайшла у Шацьку батьківську хату і відсудила її. Тут і живе вона самотньо понині. А дід Кузьма на засланні невдовзі помер, там його і поховали. Мама Домна Яківна отримала 13 років каторги.
— Коли вона приїхала в Архангельськ на заслання, то три роки зовсім не говорила. Всі думали, що вона німа. А вона просто оніміла від пережитого. Одного разу мовчки пішла на станцію, сіла на перший-ліпший поїзд і поїхала куди очі бачать. Наздогнали і дали за втечу ще 10 років. Усього разом вийшло тринадцять. Потім повернулася додому, до мене. Брат в армії як служив, виклопотав помилування. Аж, знаєте, приходить до нас якось той голова сільради, «кобила» на нього казали. Зайшов у двір, з мамою за ручку здоровається. «А хто то, мамо?» — питаю. Він сміється: «Ти мене не знаєш». «Ах ти ж, собако, то я тебе не знаю?». Як погнала на нього матюками, бо вже втриматися не могла. — Віра Павлівна і досі не може про це спокійно згадувати.
Мати іншого вбитого хлопця, Лукаша Чижевича, написала родині з заслання, що повернутися у своє село не може. Бо боїться, що не втримається і щось зробить тому голові сільради, який підписав папір, що вони були в «бульбашах». На сільському кладовищі в Згоранах під одним хрестом покояться Анатолій Прадун, Лукаш Чижевич і Петро Пех. Спільний пам'ятник їм поставила родина. А всього того дня загинуло 11 дітей. Правду про цю трагедію одним із перших почав досліджувати колишній директор Самійличівської школи, а нині голова сільради Олександр Сергійович Кусько. Намагання краєзнавців знайти в архівах СБУ щось у цій справі закінчилися безрезультатно. Їм сказали, що в області нічого немає, всі матеріали в Києві.
...Можна не приймати свого минулого таким, яким воно було. Можна сором'язливо опускати очі й пропускати повз вуха набридливе «бандьоровець». Обридливе і образливе, бо знаємо, який зміст і досі вкладають у це слово чимало людей не лише на сході України чи в Криму, а навіть у нас, на Волині. Можна топтати і шматувати від люті прапори ОУН-УПА. Можна свідомо маніпулювати назвою дивізії СС «Галичина», лякаючи людей зловісними есесівськими символами, хоча це була звичайна фронтова дивізія, а букви СС означали всього-на-всього «січові стрільці». Можна, врешті-решт, надати пільги воякам УПА і прирівняти їхні пенсії до пенсій ветеранів Червоної армії, але при цьому не визнавати УПА воюючою стороною. Бо на її руках, мовляв, є кров і безневинних людей. Напевне, цим шляхом і піде наш уряд, щоб зняти напругу в вуспільстві довкола цієї проблеми. Але багатократно бiльше безневинна кров є на руках тих, хто сьогодні найбільше не хоче реабілітації УПА.
Тільки на Волині у 1944 році з УПА воювали одна дивізія НКВС, 3 полки і одна бригада (всього понад 5280 чоловік). А додайте ще 30 винищувальних батальйонів, 508 груп самооборони — і зрозумієте, чому омріяного примирення досягти навіть сьогодні так важко. Бо правда цих людей була завжди зверху, і це зрозуміло: вони — переможці. Але їхні жертви знають та пам'ятають іншу правду. І кров безневинних підлітків із Хомичів — одна з багатьох далеко не героїчних сторінок «бойових дій» на Волинській землі. То, може, вже досить спекулятивних розмов про «безневинну кров»? Щоб звинувачувати інших, треба самим мати чисті руки та сумління. До речі, один з учасників тієї облави і досі живе у Шацьку й користується всіма ветеранськими пільгами...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
