8 грудня 2004 року. Щойно реформа стала легiтимною. (Фото РЕЙТЕР.)
Свого часу політичну реформу перетворили на валюту. Таку собі «умовну одиницю», якою пропонували розплатитися за те, щоб хтось зміг зробити якийсь крок. І після «бойових» виборів мера Мукачева, і під час горезвісної президентської кампанії тодішню опозицію утискали з усіх боків, Ющенкові й компанії постійно радили: мовляв, якщо проголосувати за зміни до Конституції, знизиться цінність президентського крісла й опір не буде таким сильним.
Пропонувалося, що реформа забере у майбутнього Президента (за прогнозами — Ющенка) низку повноважень і передасть їх розподіленій між кланами Верховній Раді. Конституційні зміни хотіли запровадити одразу після виборів або, в крайньому випадку, з нового, 2005, року. Однак «помаранчеві» вірили, що Ющенко виграє вибори, і не бажали передати опонентам керівні віжки одразу після його перемоги.
Уже після першого дня народного повстання стало ясно, що реформу знову виставлять на амбразуру «синіх» у протистоянні з «помаранчевими». Як умову (тому й кажемо, що «умовна одиниця») компромісу.
Подібні пропозиції в посиленому режимі почали надсилати «ющенківцям» одразу після того, як «помаранчеві» не змогли зібрати депутатський кворум, аби прийняти якесь рішення з приводу фальсифікацій у другому турі виборів. Роздратована опозиція провела під куполом ВР неформальну інавгурацію Віктора Ющенка.
Із другої спроби парламент таки зібрався. І, на диво, був продуктивним: висловив недовіру ЦВК, результати виборів визнав сфальсифікованими, а невдовзі ще й висловив недовіру Прем'єр-міністру Вікторові Януковичу. Але радіти було зарано: невдовзі Верховна Рада проголосувала за скасування своїх же попередніх рішень. Революція зробила крок назад. А опозиції знову сказали: голосуйте за політичну реформу, і все буде добре. Цікаво, що один із політичних гравців був по обидва боки політреформи. Це Олександр Мороз, який підтримав Ющенка як кандидата в президенти, але при цьому послідовно проштовхував і свій варіант змін до Конституції.
Тоді ще не було рішення Верховного Суду. Відтак припускали, що скасовувати-призначати нові вибори буде Верховна Рада. «Помаранчевим» треба було шукати спільну мову з опонентами. І фундаментом перемовин називали ту саму політичну реформу.
Почалися переговори за участю міжнародних посередників, і зміни до Конституції перекочували до цих «круглих столів». У політреформі вбачали шлях до виходу з кризи. Але рішення Верховного Суду виявилося несподіваним. Він сам зняв майже всі проблеми, призначивши повторні вибори на 26 грудня. «Помаранчеві» зрозуміли, що перемога — у кишені. Реформу можна було ігнорувати. Але, по-перше, Віктор Ющенко мав «реформенні» зобов'язання перед учасниками «круглих столів» і перед тим же Морозом, а по-друге, треба було прийняти закон, який унеможливив би в «третьому турі» нові фальсифікації.
У цей час юристи та політики працювали над уточненням конституційних змін. Ініціатори реформи погодилися піти на деякі поступки «помаранчевим». Відтак проект-4180 пропонувалося ввести в дію не після перемоги Ющенка, а з 1 січня 2006 року. Паралельно працювали над проектом конституційних змін 3207-1, який змінював повноваження місцевого самоврядування. Якби його вдруге прийняли на зимово-весняній сесії Верховної Ради у 2005 році, то вся конституційна реформа набула б чинності з 1 вересня цього року. Але цього, як відомо, не сталося.
Опозиція довго вагалася, чи підтримувати «великий пакет» — проекти 4105 та 3207-1 плюс закон про унеможливлення фальсифікацій у «третьому турі». «Наші» цілком слушно вважали, що Ющенко переможе й без такого компромісу. «Помаранчеві» обдумували всі «за» і «проти» кілька днів. Зрештою, 8 грудня «великий пакет» внесли до парламенту. За нього проголосували 402 народні депутати, з них — 78 «нашоукраїнців» та 1 «бютівець». Зокрема, й сам Віктор Ющенко. Нині він критикує реформу, але при цьому зазначає, що вона стала виходом із кризи, в яку могла потрапити революційна Україна.
Просто в залі Голова Верховної Ради Володимир Литвин і Президент Леонід Кучма підписали і зміни до Конституції, і закон про особливості виборів Президента наприкінці грудня.
Так закінчилася революція. Проблем після прийняття змін до Конституції не поменшало.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
