Того дня Майдан салютував... (Фото з архiву «УМ».)
Рівно рік тому закінчилася Помаранчева революція. Її вінцем став компроміс між «помаранчевим» та «біло-блакитним» таборами в парламенті. Саме 8 грудня депутати проголосували за «великий пакет» — зміни до Конституції вкупі з законом, який унеможливлював фальсифікації перед «третім туром» виборів. Одразу ж парламент змінив склад Центрвиборчкому, і вже новій ЦВК судилося назвати новим Президентом України Віктора Ющенка. Тоді політична реформа стала умовою виходу з політичної кризи. Але нині вона може породити ще одну кризу влади. І ще одне протистояння між ворогуючими таборами.
Ми стояли на Майдані не за реформу. У нас було дві мети: дати по руках знахабнілому режимові й привести до влади демократичного лідера. Але без внесення змін до Конституції, які «більшовики» плекали кілька років поспіль і збиралися захиститися ними від Ющенка, не вдалося б спокійно «розрулити» революційні події. Опозиція пішла на поступки. Бо хтозна, що тоді могло трапитися...
А може, нічого б і не сталося? Віктор Андрійович мав перемагати без компромісів і навіть без того закону, який унеможливлював фальсифікації у «третьому турі». Зрештою, не в цьому річ. Рік тому Верховна Рада, проголосувавши за проект-4180, завела ключ нового конституційного годинника. І в новорічну ніч — 1 січня 2006 року — той скаже своє перше «бам». Куранти пролунають дуже гучно, і багатьох вони заглушать. Та цього хронометра вже не зупинити.
Ключова теза конституційних змін, більшість з яких набирають чинностi уже з першого дня наступного року, — це перехід від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської. Згідно з законом, який має офіційний номер 2222-15, глава держави позбувається низки повноважень (насамперед — у кадровій політиці), і вони переходять або до Верховної Ради, або до Кабміну. Уряд теж формуватиметься парламентом, хіба що міністрів оборони та закордонних справ все ще призначатиме Президент.
Під посилену Верховну Раду було запроваджено новий виборчий механізм — парламентаріїв обиратимуть за суто партійною, або ж пропорційною, системою. У цьому є свої позитиви. Зросте роль партій. Суспільство буде бачити їхню роботу або у владі, або в опозиції. Це пришвидшить політичну структуризацію українців. Хороший намір. Але йому на перешкоду стає низка інших речей.
«Я не можу назвати жодного позитиву цієї реформи, — зазначає у коментарі «УМ» «батько» Конституції зразка 1996 року, лідер Трудової партії України Михайло Сирота. — Я прибічник переходу до парламентської республіки, але не в такій формі. У нових варіантах, які будуть включені до Основного закону, приховано чимало системних помилок».
Але для початку перерахуємо найпомітніші повноваження, яких позбудеться Президент і якими обростуть інші органи влади. Насамперед, збагатиться фігура Прем'єр-міністра. Якщо хочете дізнатись, наскільки вагомою стане ця постать, — уважно слухайте Юлію Тимошенко. Вона любить про це говорити. І сама не приховує бажання очолити уряд.
Керівника уряду, згідно з законом 2222-15, призначатиме вже не Президент, а коаліція, яка буде сформована у Верховній Раді за результатами виборів. Якщо раніше парламент давав згоду на затвердження Прем'єра, висунутого главою держави, то тепер гарант Конституції зобов'язаний вносити до Верховної Ради ту кандидатуру, яку своїми консультаціями визначить парламентська більшість.
Щодо інших учасників Кабінету Міністрів, то Президент майже не матиме на них прямого впливу. Це сьогодні Віктор Ющенко може звільнити міністра за якісь прорахунки у роботі та призначити нового. А з наступного року ці права перебирає на себе Верховна Рада. Вона призначатиме всіх міністрів, за винятком двох — закордонних справ та оборони. Вони залишаться в руках Президента. Парламент матиме право відправляти у відставку хоч окремого урядовця, хоч (за певних умов) цілий Кабмін.
Чимало повноважень переходить від Президента до Прем'єр-міністра. Зокрема, внесення до Верховної Ради подання на призначення голів Антимонопольного комітету, Держкомтелерадіо та Фонду держмайна. Прем'єр звертатиметься до парламенту, аби той призначив окремих міністрів. Окрім того, від Президента до уряду перейде право реорганізовувати центральні органи виконавчої влади та «заселяти» їх керівниками.
Перехід влади на інші рівні концентрує Президента на трьох функціях: по-перше, він залишатиметься гарантом Конституції, по-друге, куруватиме безпекою держави, по-третє — її зовнішньополітичним блоком. І загалом після введення в дію політреформи він залишається доволі сильним гравцем. Принаймні не слабшим, ніж, скажімо, Олександр Кваснєвський у Польщі.
Багато хто вбачає у певному послабленні ролі Президента позитив. Бо, як казали у часи пропагування реформи а-ля 4105, 4180 etc., навіть у янгола, коли він приходить до влади, виростають роги. А влада в нас, бачите, є замкненою на Президентові. Цікаво, що свої «роги» попередник Ющенка Леонід Кучма вирішив спиляти тільки на схилі свого другого терміну. Ясно, що не тільки через благi наміри.
«Зменшення ролі Президента — одна з найбільш якісних новацій, які несе реформа», — каже в коментарі «УМ» нинішня опозиціонерка Олена Лукаш, представниця Януковича у Верховному Суді та ЦВК на минулих президентських виборах, а нині — 26-й номер у списку Партії регіонів. А ще пані Лукаш хвалить «збільшення ролі Прем'єр-міністра». «Адже сьогодні він не зовсім дієздатний», — пояснює адвокатеса. Її погляд зрозумілий: якій опозиції, якщо вона ставить за мету здобуття прем'єрського крісла, вигідно мати за конкурента сильного Президента?
Попри це, за оновленого варіанта Конституції Президент зберігає за собою чимало «старих» повноважень, як-от: призначення та звільнення Генпрокурора та голови Нацбанку (за згодою ВР), формування половини ради НБУ, Нацради з питань телебачення та радіомовлення, призначення третини суддів Конституційного Суду тощо. А серед найвагоміших повноважень Президента, які перекочовують iз Конституції-96 до Конституції-06, — призначення за поданням Прем'єра голів державних адміністрацій.
Водночас значна частина експертів вбачає у новому перерозподілі владних повноважень у трикутнику Президент-уряд-парламент певні загрози. «Виконавча влада опиниться між двома центрами керування, — каже у коментарі «УМ» один із авторів чинної поки що Конституції Михайло Сирота. — З одного боку це парламентська більшість, яка обиратиме Прем'єр-міністра та формуватиме склад уряду. З іншого — Президент, який призначатиме «силових» міністрів та голів місцевих адміністрацій. Такий дуалізм виллється щонайменше у неефективність роботи».
Попри появу на небосхилі українського політикуму кремезної постаті Прем'єра, слід відзначити, що не він буде найсильнішим гравцем. Бо робиться залежним від парламенту. А якщо точніше — парламентської коаліції.
Донедавна більшість мала передусім політичний статус. Реформа ж наділяє її «конституційним» титулом. «У Верховній Раді України, — мовиться у 83-й статті зміненої Конституції, — за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради». Саме більшість стане наймогутнішим рушієм тих змін, які прийматиме ВР. Зокрема, в кадрових питаннях.
В інших умовах цьому пунктові можна було б поаплодувати. Адже він теж нібито спрямований на структуризацію суспільства: хтось бере владу та відповідальність у свої руки, інший — опонує і має можливість відстояти свою правоту на наступних виборах. Але в постреволюційній Україні ця норма може призвести до кризи. Наразі в нас нема політичної сили, яка змогла б створити однорідну більшість у парламенті. Як не крути рейтингами, а зараз виходить, що коаліцію можна створити не менш ніж із трьох політичних сил. Наразі найімовірнішими виглядають союзи НСНУ-БЮТ-НБВЛ-СПУ та ПР-КПУ-НБВЛ-(ПСПУ). Щоправда, цю рокіровку ще може змінити виборча кампанія, але це вже інша тема.
Головне, що може стати на заваді формуванню коаліції, — це ідеологія та амбіції політичних сил. Хтось може завищувати ставки на переговорах, інший перекочує до опонуючого табору, бо там пропонуватимуть кращі «квотові» умови тощо. Але на випадок великого політичного клінчу народні депутати, виписуючи проект-4180, ввели у Конституцію одну новацію. І право розрубати «гордіїв вузол» надали Президентові.
Ідеться про право глави держави розпустити Верховну Раду, якщо вона не зможе сформувати більшості протягом тридцяти днів. «Президент України, — зазначено в 90-й статті оновленої Конституції, — має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо... протягом одного місяця у Верховній Раді ... не сформовано коаліцію депутатських фракцій».
За ідеєю, загроза розпуску мала б дисциплінувати народних депутатів майбутнього скликання та виростити у них риси компромісу. Над цим в інтерв'ю «УМ» ще півтора місяці тому міркував голова фракції «Наша Україна» Микола Мартиненко. «Наша країна, — наголосив пан Мартиненко, — виборчої епідемії, мабуть, не переживе. Тому можу сказати тільки те, що більшість обов'язково буде створена».
З цією думкою погоджується й представниця конкуруючого табору Олена Лукаш. «Парламенту доведеться домовлятися, — зазначила представниця Януковича в ЦВК у коментарі «УМ». — Спостерігатимуться конфлікти між фракціями та окремими депутатами, але вони будуть змушені шукати компроміси. Рівень відповідальності примусить слухати один одного, інакше Президент зможе розпустити Верховну Раду. Мені здається, ця загроза дасть поштовх до стабілізації роботи парламенту».
Проте право Президента розпустити Раду додає козирів насамперед «помаранчевій» команді. Під час переговорів про формування коаліції вона матиме хоча й авантюрний, але захист від появи небажаної більшості. «Якщо «помаранчева» команда не набере більшість, то наступний варіант — це не союз із «Регіонами», це розпуск парламенту, — зазначив в одному з інтерв'ю голова ради НСНУ Роман Безсмертний. — Тому або «помаранчеві» знайдуть у собі сили сформувати більшість, або парламент буде розпущено».
Хоча всім ясно, що розпуск — це крайній випадок. Такий, коли іншого виходу, крім як «вирвати гумовий шнур, вичавити скло», не буде. Проте навряд чи хтось намагатиметься штучно спровокувати розпуск парламенту. Бо надто висока ціна такого кроку. І матеріально (вибори — дорога річ), і політично (підірве довіру до влади).
Гаразд, припустимо, що новообрані депутати врешті створили таку-сяку більшість (хоча все ще сподіваємося, що це буде дієздатний орган). Відтак маємо близько двох із половиною десятків різномастих депутатів. Постає завдання номер один: визначитися із Прем'єр-міністром. «Гетьманів» у нас багато. Дехто вже й тактику відповідну оголосив, що обираємо ми не стільки парламент, скільки Прем'єра. Зрештою,
у важких пологах коаліція видасть на-гора ім'я Прем'єра. Невдоволеним віддячать спікерствами, міністерствами та іншими посадами. Відтак сформують Кабмін і решту органів влади. І тут розпочнеться найцікавіший період роботи заново сформованої влади.
Із цим розгортається інша «байка». Чув? Вона схожа на продовження тієї, в котрій фігурують Лебідь, Щука і Рак. Кожен із учасників коаліції тягтиме воза у свій бік. Подібно до того, як це колись відбувалось у кучмівській парламентсько-урядовій коаліції (у неї була дуже «несвіжа» абревіатура — ПУК). Уявімо, приміром, що майбутня коаліція включатиме в себе блоки Ющенка, Тимошенко, Литвина та партію Мороза. Мало того, що ці сили будуть наелектризовані взаємною виборчою конкуренцією, так між ними ще й ідеології та програмні засади не узгоджуються.
За індикатор візьмемо бігову доріжку до Світової організації торгівлі. Це буде чудовий приклад того, як ринково-ліберальна ідеологія суперечить соціалістичній. СПУ Мороза та НБВЛ Литвина, як відомо, не у всьому підтримують намір України якомога швидше потрапити до СОТ і виправити задля цього своє економічне законодавство. Це яскраво засвідчили й численні голосування в парламенті, і різні пропозиції щодо інтеграції в СОТ, які проявлялися всередині уряду. Чимало претензій до тих вимог, які висувають у СОТ до України, має, скажімо,міністр-соціаліст Олександр Баранівський. І це лише один приклад на тлі окремого питання та окремого міністра. А таких проблем за п'ять років (а саме до такого терміну політреформа збільшує термін повноважень Верховної Ради) набереться чимало. Чи виконуватиметься при цьому бодай частина програми якоїсь партії, з якою та йшла на вибори, — складне питання.
У найгіршому випадку ці несумісності виллються в розпад більшості. Після неї — або формувати нову, або знову-таки розпускати парламент. Нинішня опозиція, яка палко відстоювала внесення змін до Конституції (як видно — далеко не випадково) матиме нагоду потерти руки. У пориві задоволення, а не від потреби почистити долоні від бруду безвідповідальності. Ми вже не кажемо про те, як важко доведеться Президентові України, який нині не має надійної підтримки у парламенті і, як видно, матиме проблеми з тим, щоб знайти її у наступному скликанні.
Ще одна суперечлива новація закону-2221-15 — це імперативний депутатський мандат. Це коли парламентарій не зможе вийти із лав своєї фракції. Інакше йому доведеться забирати трудову книжку з відділу кадрів Верховної Ради. Бо стаття 81 оновленої Конституції серед підстав для припинення повноважень депутата передбачає й таку: «невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу такої фракції». Такий «імпічмент» парламентарія приймається «за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій)».
Та було б півбіди, якби парламентаріїв позбавляли депутатства лише за вихід із фракції. Ну, сидів би він собі, скажімо, у фракції «регіоналів», а голосував разом iз «ющенківцями». Але ж рiч у тім, що «вихід народного депутата зi складу такої фракції» — це також і виключення депутата з фракції. А вигнати його можна, скажімо, за порушення партійної дисципліни і систематичні «не такі» голосування.
Слід зазначити, що цей пункт оновленої Конституції став би у нагоді опозиції зразка 2002-го. Тоді, відразу після виборів, із фракцій БЮТ та особливо «Нашої України» вийшло кількадесят перебіжчиків. Вони в'їхали під купол під полами плащів Ющенка та Тимошенко, а потім чкурнули до «кучмістів». Власне, вберегти парламент від подібних перебіжчиків і було причиною запровадження імперативного мандата.
Проте перебіжчики принесли колишній опозиції й чимало користі. Не тоді, коли вона стала владою й поповнилася всякими «губськими» та «задорожніми». А раніше, коли розвалився вже згаданий нами ПУК, коли депутати відмовились підтримати політреформений проект-4105, коли вони пiдставили плече кандидатові у президенти Ющенку. Якби півтора роки тому діяв принцип імперативного мандата, що блокує прояви незалежницької позиції, то хтозна, з якою владою ми б нині жили.
Поява принципу «крок ліворуч, крок праворуч — розстріл» уже в нових умовах також може мати негативні наслідки. «Імперативний мандат — це зло, — коментує Михайло Сирота. — Він тільки поглибить кризу в парламенті та уряді. Бо депутати стануть заручниками. І навіть коли вони зрозуміють, що треба проявити добру волю, шукати компромісів, то все одно будуть змушені виконувати лінію партії чи блоку».
Одне з найсуперечливiших положень політреформи — повернення прокуратурі функцій загального нагляду. За цю ініціативу Україна неодноразово отримувала наганяй від демократичної європейської спільноти. Бо загальний нагляд — це пережитки минулого, відрижка авторитаризму. Стаття 121 оновленої Конституції додає до функцій прокуратури п'ятий пункт — «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їхнiми посадовими і службовими особами».
Ця теза звучить дуже звабливо. За певних умов вона дає можливість відслідковувати те, як виконуються права та свободи громадян. «Нагляд і перевірка з боку прокуратури можуть допомогти людям, у яких є проблеми в захисті інтересів, але, скажімо, не заведено кримінальної справи», — пояснює адвокат Олена Лукаш. Водночас вона додає, що ця функція буде позитивною при відсутності зловживань. А щоб їх не було, пропонує провести у прокуратурі реформу.
Щодо можливості зловживань, то це найбільша загроза оновленої 121-ї статті Конституції. Варто прийти на посаду якомусь безсовісному чиновнику, і широта «загального нагляду» може перетворитися в репресивну машину боротьби з неугодними. З цього приводу колись цікаво висловився екс-Генпрокурор Святослав Піскун. «Нам не потрібен загальний нагляд — право будь-коли й до будь-кого заходити, — зазначив Піскун. — Вам приємно було б, якби до вас у хату прийшов прокурор? Предмет перевірки прокуратури має бути чітко визначений законом. Огульний нагляд — це атавізм, який перейшов від сталінських часів».
Майже всі конституційні зміни набирають чинності з 1 січня наступного року. Деякі заступлять на пост після парламентських виборів (про 5-річну каденцію Верховної та місцевих рад, імперативний мандат і парламентську більшість). Відтак перші плоди закону 2222-15 ми можемо «вкусити» вже з нового року. Хоча всім зрозуміло, що до виборів серйозних тектонічних зсувів не буде і країна повноцінно скористається принадами реформи тільки після перегонів.
Як видно, реформа принесе Україні чимало проблем. Добрий намір структурувати політикум та суспільство і підвищити відповідальність влади у найгіршому випадку переросте в політичну кризу. Зрозуміло, що багато хто хотів би змінити Конституцію. Помаранчева влада, хоча й критикувала політреформу, але обіцяла, що піддавати її ревізії не буде. За той рік, який залишався до вступу політреформи у дію, влада сподівалася владнати ситуацію. Протягом цього часу мали освоїтися кадри, а фіналом цих намірів планувалося обрання потужного «помаранчевого» парламенту. Він мав стати надійною опорою Президента, і це зняло б можливі протиріччя, які провокує реформа. Зрештою, ця «обітована» Верховна Рада могла знову переглянути Конституцію. Та нині «помаранчеві» рейтинги вже не ті... І нехай політреформа стане зайвим приводом для «Нашої України» та Блоку Тимошенко влаштувати перемир'я та повернутися на вершину рейтингів. Бо без міцної зв'язки Президент—парламент діла не буде.
Тим більше у Верховній Раді майбутнього скликання не видно можливостей для створення конституційної більшості, яка могла б почистити протиріччя Основного закону. «Виправити помилки, допущені рік тому, в наступному парламенті буде майже неможливо, — каже Михайло Сирота. — У ньому не буде ресурсу в триста голосів для внесення нових змін у Конституцію. Ця можливість з'явиться тільки у Верховній Раді шостого скликання».
Водночас багато хто сподівається, що майбутній політикум, відчувши на собі недоліки політреформи, прийде до усвідомлення того, що Конституцію треба міняти. «Не стоїть питання, щоб на ревізію пішла вся влада, — зазначає у коментарі «УМ» один із найпомітніших нардепів від Української народної партії Михайло Ратушний. — Ідеться про те, щоб уся система влади нарешті захотіла фахово розібратися з тими законами, за якими їй належить жити».
Загалом же політичну реформу Ратушний називає «міною сповільненої дії, залишеною режимом Кучми під конструкцію Помаранчевої революції». «Це був елемент вмілої політичної маніпуляції, на яку йшов режим, який здавався, — каже Михайло Ярославович. — Людям сказали, що, голосуючи за реформу, вони не допустять крові на вулицях. Але це був просто шантаж. Думаю, ми довго будемо розгрібати наслідки того, що називають політичною реформою».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
