Свого часу політичну реформу перетворили на валюту. Таку собі «умовну одиницю», якою пропонували розплатитися за те, щоб хтось зміг зробити якийсь крок. І після «бойових» виборів мера Мукачева, і під час горезвісної президентської кампанії тодішню опозицію утискали з усіх боків, Ющенкові й компанії постійно радили: мовляв, якщо проголосувати за зміни до Конституції, знизиться цінність президентського крісла й опір не буде таким сильним.

Рівно рік тому закінчилася Помаранчева революція. Її вінцем став компроміс між «помаранчевим» та «біло-блакитним» таборами в парламенті. Саме 8 грудня депутати проголосували за «великий пакет» — зміни до Конституції вкупі з законом, який унеможливлював фальсифікації перед «третім туром» виборів. Одразу ж парламент змінив склад Центрвиборчкому, і вже новій ЦВК судилося назвати новим Президентом України Віктора Ющенка. Тоді політична реформа стала умовою виходу з політичної кризи. Але нині вона може породити ще одну кризу влади. І ще одне протистояння між ворогуючими таборами.
Ми стояли на Майдані не за реформу. У нас було дві мети: дати по руках знахабнілому режимові й привести до влади демократичного лідера. Але без внесення змін до Конституції, які «більшовики» плекали кілька років поспіль і збиралися захиститися ними від Ющенка, не вдалося б спокійно «розрулити» революційні події. Опозиція пішла на поступки. Бо хтозна, що тоді могло трапитися...
А може, нічого б і не сталося? Віктор Андрійович мав перемагати без компромісів і навіть без того закону, який унеможливлював фальсифікації у «третьому турі». Зрештою, не в цьому річ. Рік тому Верховна Рада, проголосувавши за проект-4180, завела ключ нового конституційного годинника. І в новорічну ніч — 1 січня 2006 року — той скаже своє перше «бам». Куранти пролунають дуже гучно, і багатьох вони заглушать. Та цього хронометра вже не зупинити.