Історія двох людей і одного фестивалю,

      Ми зустрілися вперше давно-давно, для сучасних юних — у незапам'ятні часи. Тоді тільки ввійшли в моду дискотеки, почали організовуватися дискоклуби та дискокафе. Тодішні молоді до них прагнули так, як ось кілька років тому вже їхні діти почали прагнути на «паті», а зараз хтось прагне ще на якісь «сейшени»... Як на мене, то було недавно. І був обласний конкурс цих самих дискотек, а на ньому, відповідно, — журі. Я потрапила туди як журналістка «молодіжки», Марина і Орест — як викладачі музичного училища. Недавно після консерваторії, молоді, сучасні (зараз би сказали «продвинуті»), вони вирізнялися з-поміж інших. По-перше, бо були подружжям: нечасто буває, аби чоловік та дружина дружно «переводили» вихідні на громадську роботу. По-друге, відзначалися компетентністю. Зокрема ж: Марина — діловою енергійністю, а Орест... Він взагалі випадав із контексту. У тодішніх суціль російськомовних Сумах говорив винятково українською і на все мав власну точку зору. Пізніше до цих прикмет додалися інші, скажімо, він всюди їздив на велосипеді, у Сумах це теж було не прийнято. Окрім того, з'ясувалося, що українською він говорить з усіма на всіх рівнях, за що його дехто дещо недолюблював.

Орест

      Можливо, та нелюбов стала однією з причин неплавності кар'єри Ореста Коваля. Його, за фахом піаніста, невдовзі послали вчитися на органіста — у місті задумали встановити орган і під нього реставрували занедбану Троїцьку церкву. Органістом Орест став, але для Сум — винятково за фахом. Посаду штатного органіста на той час віддали іншому, запрошеному з Ленінграда музиканту. Ковалю ж запропонували посаду органного майстра. «Викрутку в руки і вперед, або будеш без органа», — як характеризує тодішню свою роботу сам Орест. Але ні на колегу, ні на «обставини, що склалися», ні навіть на тих, хто ці обставини складав, він сьогодні не нарікає. «Якби відразу став органістом, у мене було б зовсім інакше життя, і навряд чи я домігся б того, чого досягнув сьогодні. А так я був поставлений перед потребою виживання, мусив багато чому вчитися. ...Загалом усі проблеми, вважаю, лише на користь людині, вони змушують її шукати якісь нові шляхи і, власне, розвиватись, рухатися вперед...»

Марина

      Чоловікові можна займатися пошуками сенсу життя та свого призначення у ньому, вважаю, лише тоді, коли він має надійний тил. Орест шукав нелегко. І роботи та заробітку, і духовного притулку, і внутрішньої справжності. І якщо він говорить тепер: «Відчуваю, що зараз починаю структуризуватися в космосі. Адже кожен у цьому світі має займати своє місце. І коли людина знаходить його, їй дарується багато зв'язків, дається інформація, надходить енергія... Мені здається, я визначився зі своїм», я відразу думаю про Марину.

      Досить-таки завантажена на роботі у Сумському музичному училищі, вона знаходила в собі енергію бути автором училищних «капусників», вести якісь заходи, а ще — виховувати сина й доньку, брати пожити до себе племінницю і ...терпіти. Останнє — найскладніше. Бо, згодьмося, переважно чоловічі шукання розбиваються об буття. І вдома кажуть «або-або»... Марина, гадаю, дала Оресту достатньо часу, аби шукати себе... І як не хочеться бути начебто банальною, але слова з пісні не викинути: то була любов. І ця нібито ефемерія (тим паче, при такому сімейному стажі!) теж є однією з дійових осіб нашої історії, зовсім неепізодичною.

Орест

      Він народився у Львові, в родині, де не було музикантів за професією, але дітей хотіли бачити музичними. Старшу сестру віддали навчатися гри на скрипці. Коли їй було вісім, а йому шість, Ореста запитали, чи хочеться грати і йому. Ніби так. І тоді батьки зробили мудро: вони купили рояль. Як багато хто не навчився грати, навіть маючи обдарування, бо інструмент не ставав членом родини! Орестів старенький віденський рояль, зроблений на початку двадцятого століття, вже знав не одні руки, але грав добре. Непогано він лунає й зараз у рідній львівській оселі. Саме він підготував нашого героя до Київської консерваторії. Там Орест і зустрівся з Мариною. Заходячи до дівчачої кімнати на чай, він не міг не завважити, як швидко втомлюються від «філософських» розмов подружки, а Марина лишається уважною і підтримує бесіду. Потім приїхав його батько і вони разом мали йти до театру. Марину одягала вся кімната, намагаючись, аби весела випускниця Одеського музучилища виглядала серйозно і скромно — саме такою, на їхню думку, вона мала сподобатися потенційному свекрові.

      А потім вони приїхали до Сум, де жили батьки Марини.

Музичний дарунок

      Як би там не казали, а роль особистості в історії надзвичайна. От є собі загал, який існує. Існує та й існує, і раптом з'являється хтось, хто вирішує: щось тут треба змінити. І починає це робити. Чи навіть не вирішує змінити, а просто каже: «Хочете, я вам зіграю?». І починає грати. І неодмінно з'являються люди, яким, виявляється, це було потрібно. І щось у житті загалу стає іншим.

      Проектів, які здійснив Орест у Сумах, було немало. І серія концертів «Історія органного мистецтва», і цикл за участю клавесиністів України «Срібно дзвенить клавесин», і ще немало концертів запрошених музикантів та своїх власних. Бо ж Орест є керівником ансамблю барокової музики «Органум», що складається з флейти, скрипки, віолончелі та клавесину, за яким стоїть сам. Коли якогось року Коваль здійснював проект «Музичний дарунок» — проводив серію концертів, об'єднаних черговою ідеєю, мені вперше спало на думку порівняння: власне, це подружжя, Орест та Марина, є також дарунком. Музичним дарунком цьому місту. Бо, попри всіляку культурну діяльність, афіші, концерти, гастролі, що відбуваються тут, їхнє прізвище вже не плутається з чиїмось іншим. Вони разом склали якусь свою «музичну школу»: Марина — навчаючи та допомагаючи Оресту, Орест — концертуючи та займаючись продюсерством. Вони, свідомо чи несвідомо, явно чи приховано, стали невід'ємною складовою музичного життя Сум. А ще попереду було те, що мало називатися фестивалем...

      «Оскільки я не був обтяжений стабільною ставкою, то мусив організовувати концерти самому собі, — пояснює Орест. — І я навчився те робити. Ще відчув, що хочу не лише грати, а спілкуватися з людьми. Мені здавалося, що це допоможе мені позбутися сценічного хвилювання. У Рівному, коли працював там органістом, почав сам вести свої концерти. Але хвилювання, навпаки, зросло в два-три рази. Спочатку. А потім справді прийшло розуміння, що спілкування очі в очі поруч iз грою дає незмірно ближчий контакт із людьми... Тож навчившись організовувати концерти для себе, я подумав: чому не зробити того ж для друзів? І назвати це фестивалем...»

Бах

      Спочатку був «Органум». Згодом ця назва фестивалю стала й назвою громадського об'єднання, яке, до речі, виграло шість грантів Фонду «Відродження» на фестивальну діяльність. О, скільки зарубіжних музикантів тоді побувало в Сумах! А їх запрошення — справа досить недешева, чого вартий лише проїзд... Потім додалися джаз-фести. Й у дев'яносто п'ятому році з'явився Бахівський фестиваль. Чому саме Йоган Себастьян?..

      Почалося все ще  на початку спілкування з органом, році у сімдесят восьмому, з того простого спостереження, що в нотах композитора немає жодних звичних для музиканта позначок. Ноти — і все. А як грали це за часів Баха? А чи правильно інтерпретуємо ми його зараз?.. «Будучи органістом, не можна не вивчати Баха глибоко. Щоб грати його, треба знати не лише про інтерпретацію його музики, а й загалом про музику епохи бароко. Почалися знахідки, співставлення думок, радість, коли виявлялося, що провідні музиканти про якісь речі щодо цього думають, як і я. Отже, існують об'єктивні закони розуміння музики епохи бароко. Так прийшла думка запровадити в Україні правильне відтворення Баха і шляхом проведення фестивалю його музики, загалом музики бароко...»

      Додамо, що, осягаючи Баха, Орест вивчив німецьку мову («Кожен, хто грає на органі, мусить знати німецьку»).

Марина

      Вона стає співучасницею дії ще «на дальніх підступах». З нею обговорюється концепція. Вона перша знайомиться з програмою та артистами, потім часто опікає їх. Допомагає складати буклети, веде фестивальні концерти. А ще допомагає розвиватися навколо фестивалю музичній критиці — працює зі студентами, навчаючи їх писати рецензії. Слідкує за Орестовими виступами і рецензує їх окремо — вдома. «Марина — суворий критик моєї діяльності, — посміхається Орест, — буває, надто суворий. Іноді мені доводиться відстоювати концепцію, а Марина тим часом вважає, що не варто давати глядачеві чогось важкого для сприйняття. Колись півтора місяці до фестивалю сперечалися. Але ж зрештою під час концерту того фінського музиканта ніхто не вийшов із залу. Публіка виявилася спроможною сприйняти «Мистецтво фуги», останній, найглибший твір Баха. Це ж фестиваль! Люди розуміють, що йдуть не просто на розвагу...»

      У суперечках народжується істина, і Марина знов обговорює концепцію — вже наступну...

Дарина і Ярослав

      Ви вже уявили, в якій сім'ї росли ці діти? Тому нічого дивного, що фестиваль став часткою і їх життя. Ярослав від початку допомагав робити афіші, буклети, розробив сайт фестивалю, працює над дизайном календарів, компактів, касет... Зараз діти в Києві і, сміється Орест, є агентами фестивалю там: зустрічають та супроводжують артистів, допомагають чим можуть.

      Даша стала учасницею найпершого фестивалю. У парі ще з однiєю дівчинкою співала партію дитячих голосів, виступаючи з органісткою з Молдови. («Зранку Марина з ними попрацювала, і увечері вони виступили»).

      Останній фестиваль особливий: у ньому брала участь хорова академічна капела «Почайна» Києво-Могилянської академії. А у хорі співає Дарина Коваль, яка навчається нині в Могилянці. Так через десять років вона знову на фестивальній сцені.

Бах-фест-2003

      Фестиваль, що протягом жовтня тривав у Сумах, відкрився концертом уроджених українців, але вже французьких музикантів — саксофоніста В'ячеслава Казикіна та піаністки Людмили Зайцевої. До програми фестивалю, несподівано навіть для його продюсера Ореста Коваля, «ввірвався» чудовий сюрприз. Своїм коштом на відкриття приїхав композитор Жерар Єронімюс. Його твір «Турбійон», українською — «вихор», мав світову прем'єру в Україні: перше виконання відбулося у Києві, друге — у Сумах.

      Бах-фест наповнює сумський жовтень особливим звучанням. А для Ореста важливо ще й інше. «Нарешті завважують ту мою попередню діяльність, — говорить він. — У фестивалів з'являються стратегічні партнери. Вже кілька років допомагає «Крафт фудз Україна». Виявив зацікавленість і запропонував партнерство такий значний концерн як «Укрросметал». Вже сам по собі факт, що представники бізнесу так чинять, вселяє оптимізм, — значить, є люди, які працюють не на один день, а на майбутнє... Постійно підтримує фестиваль обласна рада. Цього року запропонувала підтримку команда Сумського міського голови Володимира Омельченка...»

      Та вже й справді важко не помічати це велике явище, якому більше десяти років, — фестивалі об'єднання «Органум».

Глядач

      «Те, що я роблю, належить не мені», — каже Орест. Мабуть, справді, всі ми — малесенькі інструменти велетенського оркестру, керує яким хтось там, вище. Важливо лише правильно обрати свою партію, не переплутати ноти, не зіграти фальшиво...

      А глядач? На присутність його фестивалю не можна скаржитися, а от на співзвучність?

      «Життя, звичайно, змінюється: цінності, установки... Соціально людина змінюється. Але є в людях, які приходять на концерти фестивалю, і незмінне. Якась часточка душі, що потребує високого мистецтва. Цей компонент зберігається вічно — це розлито в світі. А музика розмовляє з душею — і триста років тому, і сто, і сьогодні...»