Сади Буряка

      Свій садовий персональний рахунок Олексій Буряк веде з голодного 1947-го. Саме тоді 9-річний хлопчина накопав, де тільки можна було, корінних паростків і засадив ними «садок вишневий коло хати», себто навколо маминої мазанки у Гвардійському, що під Сімферополем. Саджанці для нинішнього шостого і вже колекційного саду колишній начальник Управління землеробства Міністерства сільського господарства Криму підбирав уже разом із своїм сином Андрієм, теж дипломованим плодівником.

      Садиба Буряків у селищі помітно вирізняється з-поміж інших на тільки добротним двоповерховим будинком. Рівні ряди однаково причепурених низькорослих фруктових дерев, кущів смородини й агрусу, висока і довжелезна металева альтанка, обплетена правильно сформованою виноградною лозою, відразу впадають у вічі й свідчать, що господар добре розуміється на цій справі. Виявляється, тут на 25 сотках у Олексія Івановича аж два сади і ягідний розсадник — ось таке тут степове відділення Нікітського ботанічного саду. Персик, хурма, черешня, вишня — «всього потроху» — це так, вітаміни для себе, а ще для дітей і внуків. Інша справа — яблуні і груші, вони відокремлені у промисловий сад. З нього родина пенсіонера має певний зиск, бо за голденом делішез, кімерією, авророю, джонатаном та іншими його фірмовими яблучними сортами оптовики приїжджають самі й дають добрі гроші.

      «Перший раз, зазвичай, ми машиною вивозимо яблука на ринок, показуємо свій товар, — ділиться садівник секретами свого бізнесу. — А після цього вже оптовики самі навідуються до нас. Щоправда, зараз все в нас на складі, поки що нічого не реалізували. Коли ж складеться ціна, тоді й будемо дивитись. У позаминулому році був добрий урожай, і ми ще у квітні його продали за прийнятною ціною. Фрукти не псуються, бо у сховищі в нас є невеличкий промисловий холодильник».

      Утім яблука та й фрукти сьогодні загалом не дають тих прибутків, як колись, при копієчній ціні на бензин та на засоби захисту рослин, визнає Олексій Іванович. Мовляв, так на так і виходить, якщо врахувати нинішні витрати. Тому старі, непродуктивні сорти Олексій Іванович разом із сином та зятем потрохи викорчовує. І натомість на звільненій території висаджує столовий виноград так званої запорізької еліти і троянди. Каже, сьогодні попит на квітку зростає та й рентебельна це досить рослина.

      Цікаво, що раду деревам Олексій Іванович давав сам. Навіть тоді, коли спочатку на обласному, а після 1991 року вже на республіканському рівні незмінно понад 20 років очолював Управління землеробства, тобто відповідав за все рослинництво на півострові. «Удень ти чиновник, а уверечері — звичайний селянин». Після роботи Олексій Іванович примудрявся викопувати лопатою близько 15 посадкових ям — 60 на 80 сантиметрів. У Гвардійському це робилось легко, адже земля — майже суцільний чорнозем. У рідному селищі загалом пустили коріння аж 4 його сади. У найкращі роки один із них, що налічував понад дві сотні дерев, за словами Олексія Буряка, давав аж 8 тонн яблук. Аж у далекому Магадані смакували його яблуками. А ось у спекотному Чорноморському районі, куди у 1963 році відразу після закінчення Кримського сільськогосподарського інституту його удвох з дружиною направили у місцевий радгосп (Олексія Івановича — головним агрономом, а його дружину — головним економістом), домашнє садівництво перетворювалось у справжню муку.

      «На 40—50 сантиметрів ще якось заглибишся, — згадує Олексій Буряк, — а далі суцільна скеля. Без сокири і кувалди нічого не вдієш. І все ж 24 «стакани», глибиною майже один метр кожний, я таки видовбав. Яблуню посадив на «десятці» (одному із сортів карликової прищепи. — Авт.), щоб коренева система зверху у землі розстелялась. Але саджанці прижились лише наполовину, натомість чудово пішов у ріст волоський горіх. Згодом ще й свердловину самі ж пробили для поливу. Тож у нас чи не в єдиних на селі сад зеленів усе літо».

      І не можна було взяти в поміч людей із радгоспу? Мовляв, це відразу ж розцінювали б як експлуатацію найманої праці з відповідними оргвисновками по партійній і службовій лінії. Та й вроджена звичка самотужки тягнути свій «садовий віз» не дозволяла Буряку наступати, так би мовити, на горло власної пісні.

      Цікаво, що все трудове життя Олексій Іванович міг би провести не на землі, а під землею. Відразу після школи у 1956 році на хвилі романтики — «тоді всі мріяли стати льотчиками, сталеварами, шахтарями» — і матеріальної привабливості юнак подався до Дніпропетровського гірничого технікуму. І навіть встиг закінчити два курси. Приїхав на переддипломну практику на одну із шахт Донбасу. Але вільних робочих місць для студента на той момент не знайшлось. І з дозволу начальника дільниці Олексій на новорічні свята рвонув додому у Крим. І більше ні на шахту, ні у технікум вже не повернувся. Влаштувався робітником у місцеве Степове відділення Нікітського ботанічного відділення і водночас став готуватись до іспитів у сільгоспінститут, остаточно зрозумівши, що земля, сад — це його справжнє покликання.

      Уже шостий рік колишній урядовець на пенсії. Повністю переймається турботами своїх присадибних садів і розсадника. Як же без цього, адже потрібно ще якось допомогати онукам-студентам. Але за звичкою й досі не однаково йому, що там діється у вітчизняному садівництві. Твердо переконаний Олексій Буряк , що найвища економічна віддача землі — при вирощуванні багаторічних культур. «Але нічого в нас не вийде до тих пір, поки не буде законів, які б захищали місцевого товаровиробника. Щоб не виходило, як нині: є добрий врожай, але немає ринку збуту», — скрушно констатує Олексій Іванович.