Жінка-рентген

      Коли у родину приходить горе, хвороба з'їдає найдорожчу людину, а лікарі безсило розводять руками й готують до найгіршого, хіба тоді є в душі місце скептицизму? На будь-які методи лікування згоден! Атеїсти починають молитися, а імениті науковці вірять екстрасенсам. Саме тоді чорні від горя люди починають шукати її — народного цілителя, лікаря від Бога, що знає й може більше за звичайних смертних. Неймовірно, але ця на вигляд земна і проста жінка, Людмила Герасимова, криє в собі феноменальну силу — дар лікувати важкохворих, «бачити» болячки руками. «Повертати життя і здоров'я людям — хіба це не щастя?» — запитує вона. Людмила Герасимова вже 30 років ставить на ноги, здавалося б, безнадійних хворих. Серед її пацієнтів — найвідоміші зірки естради, політичний бомонд та люди з найбідніших верств.

«Дай поганій людині три пиріжки, а хорошій — один. І вона тебе зрозуміє»

      А розпочалося все з дитинства та бабусиних повчань. Народилася Людмила Миколаївна в Росії, але ще дівчинкою разом із батьками переїхала у Кременчук Полтавської області — до бабусі. Там пані Людмила й виросла.  Орися Гаврилівна, бабуся майбутньої цілительки, була унікальною жінкою. «Бабуню пам'ятаю надзвичайно лагідною і доброю, з почуттям гумору, — розповідає Людмила Миколаївна, — була вона такою красивою, з ніжною шкірою і довгою косою. І навіть коли вже була літньою (а прожила бабуся 110 років), виглядала значно молодшою свого віку — тому що «хімії» не визнавала, ніяких таблеток».

      Це Орися Гаврилівна навчила ще маленьку Людмилу розбиратися у травах, сушити їх, робити мазі, витяжки, бо сама мала до того неабиякий дар — займалася цілительством. «У війну бабуся багато людям допомагала, лікувала партизан від туберкульозу, запалення легенів. І в селі могла людям сказати, хто повернеться з фронту, а хто — ні. Бачила вона майбутнє...», — розповідає Людмила Миколаївна. Ще змалечку дівчинка запам'ятала біля їхньої оселі силу-силенну чорних «Волг» (то високі чини приїздили лікуватися до сільської знахарки). «А мені все цукерки в коробках діставалися від тих візитів», — посміхаючись, каже Людмила Миколаївна.

      Такий дар у родині спадковий. «Бабуся колись казала, що наш прадід, священик відомий, теж «бачив» і лікував людей», — каже пані Людмила. Така доля чекала і її. «У нашій родині виховувалися діти в атмосфері добра. Я й зараз виховую так своїх онуків, дітей виховувала, як мене колись, — згадує Людмила Миколаївна. — І любити природу повчали. Бабуся коли розповідала нам казки, вплітала туди обов'язково долю людини. І я переживала, як же то все закінчиться? Мудра бабуся казала: дай поганій людині три пиріжки, а добрій один — і вона тебе зрозуміє...» Залишила Орися Гаврилівна онуці віршований заповіт, де наказала любити рідну землю і людей, понад дві сотні лікарських рецептів із трав, молитви, навчила виливати на віск. Багато чого вона передбачила у житті Людмили (і все це збулося). І ще сказала найважливіше: «Будеш ти «бачити» і людей лікувати»...

«І раптом я побачила нутрощі своєї дитини!»

      Щоправда, Людмила тоді бабусі не надто вірила. Яке там лікування? Вона мріяла стати... лижницею (цікаво, що на лижах Людмила Миколаївна так ніколи й не їздила). Спочатку вступила в політехнічний інститут, а далі все ж не утекла від долі — пішла вчитися у медичний. Потім почалася і лікарська практика... А далі сталося те, що перевернуло все її життя.

      «Я тоді якраз, пам'ятаю, дочку свою, Вікочку, мила, коли удар трапився, — згадує Людмила Миколаївна. — І я побачила нутрощі своєї дитини! Аж погано мені стало, і чоловік вже домивав Віку. Потім прийшла до мене подруга — і Олену бачу! Через тиждень до бабусі поїхала: кажу їй, щось зі мною відбувається... А вона мені відповідає: «Нічого, онучко, я тобі казала...». Не так давно подібна історія сталася і з дочкою Людмили Миколаївни Вікторією. «До мене прибігла дочка в розпачі й каже: «Мамо! Я йду по вулиці й бачу, як у людей під одягом пульсує кров у венах», — згадує цілителька, — тоді я їй поставила захист, як колись мені бабуся».

Вахта в операційній

      Працювала Людмила Миколаївна в Кременчуці, Москві, а далі — в Києві, у Деміївській лікарні, у наркологічному відділенні. А потім була зустріч із Дмитром Гордоном, який і запропонував вийти на сцену, перед великою кількістю людей. Так почалися масові сеанси. Перший виступ — у 5-тисячному Палаці спорту в Києві, а потім — і вся Україна... Йшов тоді 1991 рік...

      Так і завертілося: Росія, Молдова, Румунія, Німеччина, країни колишньої Югославії, Канада — усюди її запрошували лікувати людей. Пригадує Людмила Миколаївна, як на одному з сеансів підійшли до неї представники німецького мільйонера: у нього були проблеми зі здоров'ям і син-наркоман. Запросили цілительку допомогти — поїхала, врятувала... Лікувала відомих у Москві людей: Крістіну Орбакайте, Володимира Преснякова, Євгенія Петросяна, Михайла Задорнова. Але найбільше, звісно, працювала в Україні.

      «Пам'ятаю, якось дзвінок додому — телефонують мені із 10-ї київської лікарні й кажуть: «Людмило Миколаївно, ви не могли б приїхати до нас у лікарню? Тут хлопець, 32 роки, мають ноги ампутувати. Чи не подивитеся?» Відповідаю: «Звичайно, виїжджаю!». Приїхали ми в лікарню, підійшла до хлопця, подивилася його: руки й ноги сині. Стала я працювати. І побіліли пальці у хлопця. Кажу: «Не потрібно ампутувати, лікувати будемо», — згадує Людмила Миколаївна, — та й пішли ми в ординаторську. Аж заходить професор Володимир Земсковий і каже: «Ми зараз будемо чоловіка оперувати, там у нього є камінь у жовчному міхурі. Ви могли б подивитися?» Я сиджу й думаю: перевіряє мене. Але кажу: «Питань немає, подивлюся». Мій діагноз був таким: камінь дійсно є — до 4 сантиметрів (лікар підтверджує), але він почекає ще, а от мішечок із гноєм під селезінкою може лопнути у будь-який момент. Лікарі стоять (а зібралося ж їх багато — усім цікаво, що я скажу!), мовчать і переглядаються — апаратура такого не показує. Але потім почали оперувати і мене запросили. І коли розрізали... побачили те, про що я казала. З тих самих пір я там почала працювати й часто була в операційній».

За гріх батьків відповідають діти

      Таємниця дару Людмили Миколаївни відома хіба що тільки Богу. Фахівці перевіряли рівень енергетики її біополя, каже пані Людмила, — зашкалює. (Кореспондент «УМ», до речі, мала можливість і сама впевнитися в тому: Людмила Миколаївна, наче знала звідкись, розповіла про всі болячки, які й справді є!) «Коли я розмовляю з людиною, ніколи не розпитую про хвороби, сама діагностую, — розповідає народний лікар, — одразу з'ясовую, чи є порча, чи від батьків хворобу успадкувала, чи хтось прокляв... Але головне — не нашкодити і заспокоїти людину. Бо не ліки ж зцілюють, а добре ставлення і тепле слово. Тому я лікую молитвою. І завжди кажу людям, що не можна робити зло, проклинати, ворожити, чоловіків від сім'ї забирати. Нічого доброго з цього не буде — і діти, і внуки відповідатимуть за це. Не беріть гріха на душу! Кажу тим, хто покинув сім'ю, дітей, щоб поверталися. Одного разу, до речі, був такий випадок. Підходить до мене чоловік та й каже: «Ось ви вчора закликали усіх чоловіків повернутися у сім'ї, то я й пішов, а мені жінка двері не відчинила. Скажіть їй, будь ласка, щоб пустила...»

      Звичайно, що за свою 30-річну кар'єру Людмила Миколаївна зустрічала чимало скептиків. «Я ніколи не ображаюся, якщо людина не вірить у мої здібності — розумію, що у це важко повірити», — каже вона. Але до неї не раз зверталися і найбільш досвідчені лікарі-скептики по допомогу.

      «Я ніколи не кажу, що можу все на світі вилікувати. І ніколи не відкидала можливостей офіційної медицини (сама ж маю диплом медика!), бо не завжди можна врятувати людину лише народними методами, особливо, коли потрібне оперативне втручання, — каже Людмила Миколаївна, — але ж офіційна медицина вийшла із народної! І вони мають бути разом. Те, що не може вилікувати офіційна, може народна медицина — і навпаки».

      Але тут, за словами пані Людмили, завжди має бути міра. «Головне у бабусиній рецептурі: якщо потрібна одна ложечка трави — значить одна і не більше, — ділиться таємницями Людмила Миколаївна. — Трава не зашкодить, але не допоможе, якщо її неправильно приймати. І потім одну траву можна збирати після роси, іншу — до, одну при сонці, іншу — тільки в тіні. Навіть кішка чи собака (у них же немає грошей на таблетки!) йдуть у ліс лікуватися. У природі усе є, що нам потрібно. Я своїм дітям, наприклад, за весь час жодної таблетки не дала — тільки народна медицина».

      А ще Людмила Миколаївна постійно повторює: «Якщо буде здорова сім'я, то буде й здорова держава. Тому потрібно підіймати українську медицину, а лікарі мають відповідати за здоров'я і життя людей»

«Кажуть, що псоріаз невиліковний. Це неправда!»

      Кількість пацієнтів і обсяги людського горя, з яким довелося мати справу Людмилі Миколаївні, важко осягнути. Усі відгуки, подяки, листи Герасимова зберігає. Ось книга, в якій записані прізвища та історії жінок, яких цілителька вилікувала від безпліддя. Їх сотні! Тут і вірші, теплі слова подяки. «Ось моє фото з дівчинкою, — показує Людмила Миколаївна світлину, — прийшла мені подякувати: десять років не могла завагітніти, тепер вже четверо дітей народила!» Подібних історій — сотні. «Була у мене сім'я, у якій кожна друга дитина помирала, — прокляли їх, — веде далі пані Людмила, — я приїхала, коли хлопчик їхній вже при смерті був... Тепер усе нормально, добре живуть».    

      Неймовірно, але Людмила Герасимова лікує такі хвороби, за які офіційна медицина не береться. «Кажуть, що псоріаз невиліковний. Це неправда. Я багато людей вилікувала, — розповідає цілителька. — Привезли мені якось дівчинку 16 років з Москви. Мама її побачила мене по телевізору і звернулася, хоча вже ні в що не вірила — дитина важко хворіла з двох років. Коли дівчинка зняла хусточку (а була вона підстрижена наголо), я побачила жахливу картину: її рани текли, покрилися струпами. Я подивилася на цю дитину, а в неї очі повні сліз. Кажу їй: «Не переживай. Ось побачиш, все буде добре. Ти мені віриш?» А вона мені: «Я вам вірю». Заварила тоді я мазь, одну, другу... І дитину вилікували. Мама мені потім навіть вірші писала».

      Випадків, коли Людмила Миколаївна лікувала алкоголізм, наркоманію, епілепсію — сотні. Вона навіть шукала зниклих безвісти по фотографії. А одній жінці, син якої начебто повісився, сказала про вбивць її дитини. І катюг таки знайшли! Повертала Людмила Миколаївна людям зір і слух. «Якось до мене звернувся циган — його дівчинка не чула, але батько займався темними справами, — розповідає пані Людмила, — то я йому й кажу: «Перестанеш — поверну дитині слух». І він мені поклявся... Потім ми з цією дівчинкою ще й по телефону говорили».

«Для мене немає титулів, я лікую всіх»

      Цілительство Герасимової благословила церква, тому вона нікому й ніколи не відмовляє у допомозі. «Мені немає значення, кого лікувати — бідного чи багатого, — каже вона, — знаєте, на початку 90-х часто до мене й «рекетири» зверталися — допомагала. В Югославії дружину одного з бандитів підстрелили — зачепила куля нерв, і нога не діяла. Вилікувала, зібрала нерв докупи, і пальці зворушилися. І чимало грошей завжди вони пропонували. Я тоді казала: візьми ці гроші й віднеси у дитячий будинок, допоможи тій дитині, яку ти зробив сиротою».

      «Була у мене ще одна історія. Телефонує чоловік і каже: у нас горе, дружина народила і не приходить до тями, — розповідає Людмила Миколаївна. — Я одразу приїхала у пологовий будинок. Кажу: усі вийдіть, нехай лише чоловік залишиться у кімнаті. А жінка вже десять днів без свідомості лежить! Я тричі запалювала свічки, не могла запалити, але вдалося, читала молитви біля неї — і жінка розплющила очі, ледве губами заворушила... Потім чоловік мене той наздоганяє і каже, як нам, мовляв, розрахуватися з вами? А я відповідаю: «Нічого мені не потрібно». «Знаєте, — каже він, — я ж — прокурор. І гроші у нас є». А я й відповідаю тоді йому, що титулів для мене не існує, я всіх лікую — і бідних, і багатих. Бо так мене бабуся вчила».

      А скільки разів телефонували вночі, і Людмила Герасимова їхала рятувати людей. «Пам'ятаю, був дзвінок серед ночі, телефонує чоловік — сильно дружина обгоріла. Такі опіки, що навіть лікарі відмовилися забирати. Я приїхала, жінка й справді у важкому стані — усе тіло у пухирях, — розповідає Людмила Миколаївна, — я шприцом рідину відібрала, а потім 300 яєць зварила. І жовтками (це мене бабуся ще навчила) лікувала опіки. Все минулося». А ще така «нічна» історія врізалася у пам'ять цілительки. «Подзвонила я одному відомому професору вночі — дитину терміново потрібно було прооперувати, — згадує пані Людмила, — а він мені каже: «Я вас, звісно, дуже поважаю, але у мене є кабінет і час прийому. До побачення». Тоді ми знайшли іншого лікаря, який погодився приїхати, дитину прооперували. А через два місяці дзвонить мені теж вночі дружина професора, що «має кабінет і час прийому», і плаче: «Це нас Бог покарав, — каже вона, — у нашого онука — епілепсія... Ви не могли б приїхати?» «Звичайно, — я сказала, — вже виїжджаю...»

      Прикметно, що Людмила Миколаївна безстрашно сідає у машини до невідомих людей серед ночі, їде у незнайомому напрямку. «Знаєте, за 30 років мені жодного разу ніхто не нахамив по телефону, ні одного образливого слова не сказав», — каже вона.

Рак — виліковна хвороба?

      Лікує успішно Людмила Миколаївна навіть онкозахворювання, хоча й визнає: коли хвороба прогресує вже на останній стадії — вилікувати людину майже нереально. Хоча все ж життя продовжити на пару років можна. «У мене в Москві був чоловік хворий, Анатолій його звали. З діагнозом «рак шлунка». Вже й метастази пішли. І лікарі оперувати не бралися, — каже Людмила Миколаївна. — Ми його підлікували, прооперували. А потім він після операції запитав: чи можна мені хоча б чайну ложечку коньяку? Я дозволила. А ось нещодавно дзвонила мені його дружина й жалілася: «То ж він пив тільки чайну ложку, а тепер... Зробіть щось, щоб перестав зовсім пити...»

      А якось інша історія трапилася. Згадує Людмила Миколаївна: «Я тоді в офісі приймала. Прийшов хлопець у міліцейський формі з повними очима сліз. Каже: «Буду все життя працювати й віддячувати, батько помирає, вже ходять люди прощаються — рак легенів. Допоможіть!» Наступного дня ми їдемо у Хмельницьку область. Заходимо в хату: сила-силенна людей, і лежить батько, полковник міліції — кремезний такий дядько. Увесь у пролежнях! Кажу йому: «Горілку п'єте?» «Та де там», — каже він, і сльози покотилися. «Будете!» — кажу. Ми з його сином тоді поїхали у ліс, коренів потрібних накопали, настояла я їх на самогонці. Став він пити по чайній ложці, травами лікували. Дружина, щоправда, молодець, все зробила, як я казала. І встав він! Каже: «Хочу з вами, Людмило Миколаївно, три речі зробити: заспівати, випити чарку й затанцювати». Так і сталося. На Різдво приїхала я до них — то заспівали й випили. А через три роки у молодшого сина весілля було, то нам наречений подарував перший танець, і я з Володею танцювала».

      Людмила Миколаївна не приховує, що часто від такого цілительства вона й сама не дуже добре почувається. «Коли на розлучення людям роблять чи на смерть, поки «відроблю», то дуже важко почуваюся. Доки сонце не сяде, голова болить, — каже вона, — але ви б бачили, які люди щасливі, коли вони виліковуються! Яка то і для мене радість!»

Українські політики теж хворіють...

      Людмила Миколаївна, до речі, має складну жіночу долю, виховала дітей самотужки. Але не журиться і каже, що тепер у неї море друзів по всьому світі. Як тільки день народження — телефон розривається. Серед відомих українських політиків теж чимало товаришів та знайомих — лікувала ж мало не увесь політичний бомонд. А нещодавно й сама пішла у політику — в заступники голови Партії захисту пенсіонерів України. Каже, так їй бабця напророчила. «І влада має належати народу», — резюмує цілителька.

      Останні десять років, щоправда, Людмила Миколаївна працювала за кордоном. У Канаді отримала диплом масотерапевта і спеціалізувалася на «шведському масажі». «Цьому масажу вже дві тисячі років, і не кожен його вміє робити, — каже лікарка, — полягає він у повному розслабленні нервової системи». Тепер же повернулася до Києва, каже: українці зараз дуже потребують допомоги.

«Хочу створити дитячий будинок»

      За ці роки Людмила Миколаївна, окрім як здоров'ям, допомогла і фінансово багатьом людям. Її міжнародному благодійному фонду вже більше десяти років. На Київщині, до речі, Герасимова побудувала церкву — усе так, як заповідала бабуся. У Луцьку допомогла храм відреставрувати. Чимало вона посприяла й колегам: рідній 10-й київській лікарні надала солідну грошову допомогу — виплатили місячну зарплату всім працівникам: від професора до санітарки. Апаратури, інструментів чимало пожертвувала. Постійно Людмила Миколаївна допомагає і дитячим будинкам, організаціям інвалідним. «Якось я мала зустріч на кондитерській фабриці в Луцьку, і мені подарували мішок цукерок, — згадує цілителька. — Я вирішила відразу їхати у дитячий будинок. Як зараз пам'ятаю, підіймаюся сходами, а мене зустрічає завідувачка з квітами. І стала плакати: «Я вже працюю тут більше 25 років. І ніхто у нас дітей не забирав. А після ваших сеансів у нас мами повертаються за своїми малюками! Спасибі вам...»

      Постійно Людмила Миколаївна допомагає безпритульним дітям: їздить з ними вулицями Києва, шукає родичів, годує та одягає. Забирає біля смітників голодних пенсіонерів. «Не можу я інакше: у кожній сивій людині бачу своїх батьків», — каже вона. А ще у неї є один задум. «Я планую (вже навіть оформляю документи) створити дитячий будинок під Києвом. Людей, які працюватимуть з дітками, забезпечу всім необхідним, — каже цілителька. — Це моя мрія, і я її здійсню».