Вічна конспірація

       Під прапори ОУН-УПА всі ставали з єдиною метою — здобути незалежну Україну, але кожен умирав за неї по-своєму, здебільшого — під псевдонімом, який приховував від розправи родину. Їхні могили або зрівнювали з землею, або заростали чагарниками за часів правління переможців. Після розпаду СРСР про них згадали, але ненадовго.

       У нашій дивній незалежній державі дотепер — на догоду істеричним онукам Леніна—Сталіна — ганьбляться імена десятків тисяч патріотів, котрі хотіли бачити Україну вільною ще в середині ХХ століття. Органи державної влади зверху донизу не виявляють ніякого інтересу до зусиль суттєво здрібнілих рядів вітчизняних «меморіалівців», які з останніх сил шукають місця загублених поховань, аби  віддати християнські почесті загиблим чи розстріляним, переважно молодого віку, українським повстанцям. Увесь тягар цієї фізично важкої і психічно напруженої роботи на Івано-Франківщині в останні роки ліг винятково на плечі кількох  людей уже далеко не молодого віку.

       Чому так сталося і чи варто й далі рити землю задля не завжди результативних пошуків черепів та кісток часто безіменних героїв чи безневинно замучених земляків? Про це — розмова з головою Івано-Франківського обласного товариства «Меморіал», директором Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Степаном Каспруком.

«На нашу працю держава дивиться байдужими очима чиновників»

       — Пане Степане, пригадується, на початку дев'яностих років минулого століття у вашому товаристві було чимало молодих людей, які охоче займалися розкопками і перезахороненнями. Тепер це їм не цікаво?

       — На початку дев'яностих справді спостерігався великий ентузіазм. Потім прийшло розчарування. Економічний занепад, що з чиєїсь злої волі супроводжував становлення України, змусив дуже багатьох наших краян, переважно молодого віку, виїхати за кордон у пошуках заробітку, зокрема й активістів «Меморіалу». Окрім того,  на нашу працю держава дивилася  байдужими очима чиновників, на відміну від Німеччини, Польщі та інших європейських країн. Однак хтось же мусить це робити.

       — Не допомагає навіть місцева влада, яка традиційно іменує себе демократичною?

      — Знаєте, зараз цією справою на Івано-Франківщині безвідмовно займається лише один ентузіаст — Іван Павликівський. Він сам їздить, шукає, побивається. Грошей нам майже ніхто не дає. Торік просили фінансову допомогу в облдержадміністрації. Вони довго м'ялися, поки виділили тисячу гривень аж 15 грудня, а вже 27 грудня вимагали звіт про використання отриманих коштів. Де ми могли їх освоювати серед зими? Зрештою, що таке тисяча гривень при розкопках? Година роботи трактора коштує 147 гривень. І далеко не завжди є гарантія, що наша праця увінчається позитивним результатом.

       — І все ж цього року прикарпатський «Меморіал» спромігся нагадати про себе принаймні  трьома важливими справами.

      — Так, у селі Старий Лисець ми знайшли останки сотника Дмитра Джурака (псевдо Пиріг) і перезахоронили в його рідному місті Бориславі Львівської області. Масштабніші розкопки відбулися цієї осені у селі Ворона Коломийського та селищі Більшівці Галицького районів. У Вороні розкопали останки п'ятьох стрільців сотні Хмари курінного Прута. За розповіддю Олексія Савчука, котрий мешкає у селі Завої, у березні 1946 року тут відбувся бій повстанської чоти, до якої входило 30 вояків, iз переважаючими силами енкаведистів. Це був добре вишколений підрозділ УПА, озброєний аж чотирма кулеметами. Одна біда — у повстанців бракувало набоїв. До того ж хтось їх зрадив у цьому селі. Загинули всі до одного. Після розкопок ми встановили імена двох із п'яти загиблих —  24-річної лікарки Марії Волошин та кулеметника Василя Івановича Мелимука (псевдо Стріла). Де захоронена решта вояків чоти — поки що не встановлено.

Остання куля — для власної скроні

      — Як ви зазвичай натрапляєте на поховання?

      — Про те, що у Вороні загинув батько, знав син Василя Мелимука. За радянських часів про це і заїкатися не можна було, а пізніше шукали в багатьох місцях, а знайшли тут. У Більшівцях взагалі на масове поховання випадково натрапили на місцевому цвинтарі, коли хоронили небіжчицю. Там наприкінці цьогорічного жовтня розкопали останки шістнадцятьох осіб, які, за висновками судмедексперта,  теж загинули в 1946-му переважно у віці 30-40 років. Була серед них і 18-річна дівчина, напевне, зв'язкова. В кишенях зітлілого одягу знайшли поіржавілі набої до стрілецької зброї. Перезахоронення відбулося на початку листопада зі службою Божою та при великому зібранні народу.

      Важко однозначно твердити, за яких обставин обірвалося життя цих шістнадцятьох. На той час бої між значними силами УПА та військами НКВС відбувалися лише в Карпатах. Варто згадати хоча б про блискучу військову операцію, проведену повстанцями біля села Космач Косівського району, в результаті якої було знищено 400 спецназівців на чолі з генералом Дергачовим. Серед вояків УПА поранення дістав  лише один чоловік. Але у рівнинних районах, до яких належить і Галицький, тоді вже діяли лише невеликі мобільні групи ОУН-УПА.

      Напевне, знайдене на більшівцівському цвинтарі захоронення — це останки людей, які загинули при перестрілці. Тіла повстанців, як правило, енкаведисти звозили до районного відділу КДБ (тоді Більшівці мали статус райцентру) і виставляли для упізнання та залякування населення, яке, незважаючи на більшовицький терор, самовіддано підтримувало національно-визвольний рух. Часто радянські спецназівці привселюдно глумилися над загиблими повстанцями — тикали їм у рот запалені цигарки, роздягали догола. А вночі місцеві люди викрадали або викуповували у «визволителів» за горілку та харчі тіла убитих і потайки хоронили, не позначаючи могили на місцевості. Тому знаходити їх тепер дуже складно.

       — Такою трагічною ситуація залишалася до кінця 1953 року?

      — У Більшівцівському районі опір тривав до червня 1953-го, тоді відбувся останній бій. Я це добре пам'ятаю, бо жив у селі Нові Скоморохи. На теренах нашого району одним з останніх загинув завзятий повстанець на псевдо Щур. Це був безстрашний і кмітливий відчайдух. Уявіть собі, що він, керуючи боївкою, удень міг пити пиво з головним енкаведистом району і грав з москалями у футбол, причому старався якнайболючіше вдарити їх по ногах. Він виходив неушкодженим зi, здавалося б, неймовірних ситуацій. Якось Щур уночі вів своїх бойових побратимів і зіштовхнувся мало не лоб у лоб із групою червоноармійців на чолі із Зайцевим (згодом він викладав історію в одній із середніх шкіл Тисменицького району). На пропозицію Зайцева здатися з гарантією помилування Щур відповів, що так ганебно поводитися не може, а хлопців не тримає — хай, мовляв, вирішують самі. Хоча на той час національно-визвольний рух перебував на межі виснаження, хлопці також не побажали схиляти голови перед ворогом. Тоді інцидент — за обопільною мовчазною згодою — завершився мирно. Та все ж, зраджений господарем, Щур пізніше з двома товаришами у стодолі потрапив у оточення. Він відстрілювався до передостаннього патрона, а останню кулю пустив собі у скроню. Так майже завжди діяли українські повстанці в критичних ситуаціях. Постріл спричинив важке поранення, однак Щуру врятували життя у лікарні Більшівців. Коли він опритомнів і зрозумів, що потрапив у полон, то почав кричати, вимагаючи лікаря. Приставлений для охорони важкопораненого солдат побіг по лікаря, а Щур за цей час встиг роздерти на голові бинти і, зачепившись пальцем за пробитий кулею в голові отвір, зірвав собі верх черепа. Смерть настала миттєво. Таку він мав силу волі й переконання.

Тортури від НКВС — вершина інквізиції

       — Доводилося чути, що найбільше знущань від енкаведистів зазнавали дівчата, захоплені в полон або запідозрені у зв'язках з ОУН-УПА.

      — Це відповідає дійсності. Дівчат гвалтували, відрізали їм перса, запихали різні предмети у статеві органи. До речі, гітлерівці перед розстрілом також часто глумилися над молодими українками. І в цьому вони були дуже схожі з більшовиками. До смертної кари німецькі завойовники вдавалися охоче — доведено, що за час окупації вони привселюдно розстріляли на території сучасної Івано-Франківщини 6 тисяч тутешніх мешканців, серед них — 1500 членів ОУН та юнацької сітки ОУН. Існував наказ вищого німецького командування не щадити оунівців як таких, що не підкоряються вермахту і відстоюють ідеї державної самостійності України.

      Більшовицькі карателі вдавалися до ще найжорстокіших тортур — живих людей в'язали колючим дротом, вибивали прикладами зуби, забивали цвяхи у ніс, очі, вуха. У нас у музеї зберігається череп (не виставляємо для загального огляду, аби не травмувати екскурсантів), пробитий цвяхом неймовірного розміру. Не знаю, хто і для чого його взагалі виготовив. Є в нас сокира, знайдена в Посічі, якою кати в середині минулого століття відрубували жертвам голови.

       — Ідеться про післявоєнний період, коли ОУН-УПА протистояла радянській владі, яка вдруге прийшла в Галичину?

      — Із вересня 1939 року, названого радянською пропагандою «золотим», по червень 1941-го, коли західноукраїнські землі окупували німці, енкаведисти тільки на Івано-Франківщині замордували близько 50 тисяч осіб. Цієї цифри дотримується багато авторитетних науковців. Їм на очі потрапляли кримінальні справи № 29000, № 32150. У них зібрані матеріали про наших краян, офіційно засуджених за різні провини, приміром, за те, що перебували неподалік кордону, на три, п'ять, сім років позбавлення волі, але потім в'язнів підступно вбивали. Архівна кримінальна справа розстріляного  на початку липня 1941-го священика Андрія Бандери — батька провідника ОУН — має номер 61112. Нам не відомо, що сталося з величезною масою людей, які проходили по кримінальних справах, скажімо, від № 32150 до № 61112.

      Передвоєнний червоний терор проти мирного населення Західної України — одна з причин, що спонукала патріотично налаштовану національну еліту вдатися до організації збройної боротьби. Коли німецьке командування взялося придушувати національно-визвольний рух українців, ОУН-УПА повернули проти них зброю, а згодом довелося воювати із «совітами», випробувавши перед війною на власній шкірі весь арсенал насилля сталінського соціалізму.

       — Невже точну кількість жертв енкаведистів не можна з'ясувати, вивчивши архіви, які перейшли до Служби безпеки України?

      — СБУ не хоче з нами співпрацювати. На початку дев'яностих років вони злякалися народного гніву і трохи відкрили свої архіви. Тепер вони ні на кого і ні на що не зважають.

      Як наші науковці можуть досліджувати цей період історії, не маючи доступу до архівів спецслужби, де зосереджені найповніші матеріали? Я пишу листа з проханням посприяти нашим дослідникам, а мені керівництво обласного управління СБУ відповідає, що, згідно з чинним законодавством України, доступ до документів національного архівного фонду, що містить конфіденційну інформацію про особу, обмежується на 75 років від часу створення цих документів. Усе закрито. Нам дехто закидає, що ми перебільшуємо кількість людей, які загинули від рук енкаведистів. Гаразд, давайте, нарешті, відкриємо архіви і назвемо точні, документально підтверджені цифри. Бояться, бо це скомпрометує передусім недругів незалежної України. Нам і тепер не дають знати правду про свою історію. Добре, що Президент Віктор Ющенко підписав указ про створення Інституту національної пам'яті, але треба поспішати, поки живі свідки і кудись не зникли архівні матеріали.