Федiрко радить берегти голову.
Федіркові вже багато років затісно жити у статусі просто художника. Але своїми епатажними перформенсами Анатоль розширює межі не лише власного фахового статусу, а й свідомість тих людей, які з особистої симпатії до митця чи з банальної людської допитливості долучаються до його творчих проектів. Проекти ті — часом до сороміцькості мінімалістичні і стислі — примушують люд ще довго перемивати кісточки і сперечатися про право Федірка називатися митцем, про профанацію малярства як такого, сенс творчості, мильні бульбашки і важкі бетонні брили. Анатолеві лише цього й треба. Він епатує натовп (мистецький зокрема), напихаючи його свідомість символами і знаками, мов тіло старого плюшевого ведмедя жовтим поролоном. Часом небагатослівний, а коли й велемовний, але незмінно незворушний і пародійно мудрий митець наполегливо лупає власну скелю, яка у кожного — своя, жодним чином не звертаючи уваги на кпини «правильних» колег-художників укупі з циніками-журналюгами, яким тільки дай нагоду позбиткуватися...
Експозиція «Советского музея» Анатоля Федірка потребує ретельного «опису майна». Благо, скрупульозний перелік експонатів не буде завеликим навіть для газетної публікації. Адже власне експонатів не так уже й багато. Головна фішка «Музею» — знакова система совєцьких цінностей, себто цитати і різноманітні гасла, від яких навряд чи вдасться так просто відкараскатися навіть нашим дітям, не те що нам, грішним.
Отже, оглядини, як і годиться, починаємо за годинниковою стрілкою. На різного розміру табличках банального жовтого кольору — любі серцю, хоч і дещо призабуті слова. Виколупувати їх із потаємних закамарків пам'яті нас заохочує привид Микити Хрущова: «За работу, товарищи!». На глухій стіні дрібна табличка з оптимістичною, бо неймовірно поширеною за совєцьких часів пересторогою: «Вход здесь». І далі — по-порядку — бадьорі, а головне, незнищенні, хоч і дещо затягнуті сивим серпанком років, шматки головних життєвих текстів «совка», такі собі «комуністичні тропарі».
«Мы добивались бережного отношения к кадрам...», «Экономика должна быть экономной», «Скоро буду», «Дневников на войне я не вел», «Запретная зона», «Культура — это мы», «Ушла на базу», «Мест нет» (напис над диванчиком), «Входа нет» (напис на дверях). На скляних поличках між написами — скупі і нечисленні «артефакти» комуністичної доби: протигаз, каска з написом «БАМ», вимпел, на якому скромно красується значок із зображенням футболіста Олега Кузнєцова, алюмінієвий олімпійський ведмедик, іграшковий барабан, сурма із бойовими вм'ятинами.
І нарешті — про найсмачніше. Центральною «фішкою» «Советского музея» є такий собі своєрідний іконостас. Відома кожному громадянину «єдіного і нєдєлімого» картина справжнього(!!!) художника Шишкіна, присвячена ведмедикам на «лєсоповалє». Читачі «УМ» грамотні, тому, звісно ж, здогадалися, про яку саме картину йдеться. Цей шедевр можна було б цинічно назвати копією. Але, швидше, це квазіпародія на так званий «суворий стиль». Як відомо, згаданого напряму в малярстві не існувало в жодній країні світу, крім Радянського Союзу. Своїх ведмедиків Анатоль Федірко зобразив на двох грубих дерев'яних дошках і щедро покрив якимось смердючим лаком. Я знаю, сама торкалася, лак прилипав до пальців, і від нього пощипувало ніздрі. Дошки з картиною відкривалися, мов стулки дверей (внизу і вгорі ці стулки тримали дві клямочки, як на кухонних кватирках у «хрущовках»). Сам іконостас теж було «порізано» на різновеликі кватирки. Ці кватирки були відчинені і за ними можна було «повтикати» на старі «дембельські» фотки (зокрема фотку Президента Ющенка), на старий металевий «склянник» під чай, на голову Леніна, на бідненького занедбаного плюшевого ведмедика, на пачку з-під сигарет «Ялта» і пластмасового ялинкового діда Мороза. Підпис на цьому мистецькому об'єкті був таємничий і незбагненний: Фand C 05. І щось мене стримало, аби запитати у Федірка значення загадкового автографа. Нехай собі стирчить у підсвідомості, поволі продовбуючи свердловину цікавої нетерплячки...
Побажання Анатоля Федірка українському народові:
— Я хочу сказати народові, що треба берегти голову. Голова — це дуже тонка субстанція. А кожна влада має величезне бажання бити кожного чесного громадянина по голові. Насамперед цей процес полягає у вбиванні в наші голови різних безглуздих текстів. Чого я і боявся, певні тексти вже розпочали повертатися до нас із «совєцьких часів», зокрема «Культура — це ми!». Дякувати Богові, що хоч у множині, а не в однині. У цьому проекті я мав на меті сублімувати проблеми і відчуття пересічного українця, якому вже за 40, за 50. Українця, який уже втомився чекати на зміни. Мене постійно мучила проблема: чому нас водять манівцями? А все, виявляється, дуже просто. Для нас на глухій стіні почеплять табличку: «Вхід» і примусять битися об неї лобом. А поряд на дверях причеплять табличку з написом: «Входа нет», — і все. Кожна влада страшенно полюбляє вирішувати свої проблеми саме в такий спосіб.
— Що символізує жовте тло на гаслах вашого «Музею»? Невже божевільню?
— Це колір глобалізму, уваги. Цей колір домінує вже в кількох моїх проектах. Думаю, що в мистецтві цей колір мусить насамперед закликати до пильності й обережності. Йдеться, звісно ж, про владу.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
