Прикро, коли світле називають темним. Правду — брехнею. Щирий порив стояти за правду — дурістю.
Прикро, коли вчорашні покидьки починають вважати себе героями і навіть переконують у своїй винятковості ширші маси людей. А дияволами вони нарікають тих, без кого Україна не могла б сьогодні бути по-справжньому вільною.
Прикро, коли шляхом маніпуляцій — по одній людині, по піввідсотка, по відсотку, і так — тисячами — відщипують та переводять до числа зневірених тих, хто минулого року в ці дні стоїчно виборював на Майдані перемогу демократії.
До сліз прикро, коли тим, за кого — як за уособлення демократії — стояли на Майдані, не вдається (чи не можеться) втілити обіцяне й заплановане в життя. Коли не вистачає розумних голів, щоб розвинути успіхи, і бажання знайти розумні голови. Зате вистачає дурості «проколюватися» й припускатися ляпів на абсолютно рівному місці.
При цьому бракує рук, щоб цитьнути на шавок, котрі ліплять на київських стовпах єзуїтські листівки на кшталт «Нас уже не багато, кожен день несемо втрати... Реприватизаціям — ні! Переслідуванням — ні!..» Котрі користуються абсолютною свободою слова і перетворюють її на свободу брехні. Котрі зарвалися у відстоюванні вчорашніх покидьків. Котрі таким чином фактично продовжують минулорічну кампанію з дискредитації наших ідеалів — ідеалів Майдану, демократії й справедливості.
Прикро, що триває інформаційна війна, в якій одні стоять грудьми за честь і об'єктивність, а інші продовжують «зачистки» й «килимові бомбардування», контролюючи ті самі газети й канали, що й до революції, і займаючи позиції явної фальші.
Так, нинішній лемент покидьків — це теж демократія. Принаймні її елемент. Покидьки, поливаючи Помаранчеву революцію брудом, сповна користуються її здобутками.
Але при цьому наше завдання — відділити зерна від полови. Зберегти віру в правду, яка завжди одна, незалежно від того, чи це осінь 2004-го, чи зима, чи рік випробувань потому.
Найприкріше ж буде на виборах-2006 втратити головні завоювання 2004 року і допустити до влади тих, хто рік тому ладен був утопити наш порив у крові. Хто влаштовував бійню під ЦВК і в Мукачеві. Хто стріляв у міліціонерів, манкірував вибухами на Троєщинському ринку і пускав у хід діоксин, аби отримати ефект «печаті диявола» на обличчі головного опонента. Хто ставив людей на коліна. Хто купував потрібний результат за тридцять срібняків. Хто позбавляв українців права обирати, права говорити й чути правду. Хто виставляв себе на посміховисько й падав від курячого яйця. Хто був насправді безсилим, незважаючи на володіння краденими мільярдами. Хто тепер волає про безпідставні «політичні репресії та переслідування» і вважає, що помилки нової влади для виборців будуть річчю більш показовою, аніж сваволя влади старої.
А ще — прикро, що після такого важкого й такого благословенного 2004 року знову доведеться вибирати не поміж лихом і добром, а задовольнятися меншою бідою...
Але в будь-якому разі головне — бути пильними. І бачити, де світло, а де тінь. 2004-й, хоч і не зберіг ціліснiсть наших лав, але ж нібито навчив нас розуміти. Навчив не миритися з фальшю.
Хто насправді не зробив Україну «гарячою точкою»
Вибачте за такий вступ, але наболіло. Та перейдемо до конкретного прикладу, який, власне, і переповнив чашу терпіння. Ідеться про нове трактування збройного наступу на Майдан у листопаді минулого року. Тобто про коментарі до того сценарію одного з головних його виконавців — тодішнього командувача Внутрішніх військ генерала Попкова.
Досі він — автор наказу від 28.ХІ.2004 про похід ВВ на «помаранчевий» Київ — «шифрувався» від журналістів. Але ось виступив з інтерв'ю в газеті «Киевский телеграф». Інтерв'ю — що називається, іміджеве, якщо не сказати рекламне (судячи з постановки запитань). Але при цьому — знакове, хоча й не всіма помічене.
Так, ви вгадали. Після публікації в газеті Андрія Деркача полку «героїв революції» прибуло. Бо, за словами Сергія Єгоровича, «справжнього офіцера», саме він не дозволив зробити Україну «гарячою точкою» на кшталт Югославії чи Афганістану. Але яким чином? Виявляється, віддавши «своїм хлопцям» наказ... іти на Київ і видавши їм набої.
При цьому Попков стверджує, що та тривога насправді була навчальною і мала на меті лише остудити «гарячі голови» революціонерів. Котрі буцімто якраз збиралися штурмувати Адміністрацію Президента.
Пояснення більш ніж дивне. А ще — вельми схоже на брехливе. Адже нинішнє керівництво Внутрішніх військ (торік — другий ешелон керівництва після Попкова) засвідчує, що тривога була бойовою. І частини ВВ справді почали рух на столицю з її переповненим Майданом. І зовсім не танцювати на Майдані повинні були спецназівці в повному бойовому обладунку, з бойовими патронами тощо.
Зараз у Внутрішніх військах не валять усю вину за фактичне оголошення своєму народові війни на генерала Сергія Попкова. Він, мовляв, професіонал і змушений був виконувати вказівку, спущену йому згори. Ким — загадка. Яка, втім, має небагато варіантів розгадки. Політична воля Леоніда Кучми в ті дні була паралізована, залишалися Віктор Янукович, який усіляко домагався реалізації рішення ЦВК про визнання його Президентом України, та «сірий кардинал» Кучми Віктор Медведчук, котрий залишався «на хазяйстві» і котрому теж відступати було нікуди.
«Той день нічим не відрізнявся від попередніх»?
«Той день нічим не відрізнявся від попередніх: я переглянув у випусках новин матеріали про засідання Радбезу, отримав інформацію про його роботу, — розповідає пан Попков журналістці «КТ». — А через деякий час, близько 22-ї години, я спілкувався з представниками опозиції по телефону. Мені було запропоновано зустрітися, поговорити. Але оскільки ніщо не передбачало екстремального розвитку подій, я погодився зустрітися трохи пізніше. Однак потім, коли ситуація радикалізувалася, я вже особисто подзвонив недавнім співрозмовникам із табору опозиції і сказав, що є необхідність терміново обговорити останні події, адже справи починають повертатися в небажаний бік. Кілька тижнів потому в інтерв'ю одному із тижневиків один із нардепів дуже докладно описував план дій того вечора: 4-5 тисяч чоловік підходять до АП, дівчата, що сидять на плечах хлопців, повинні відвернути увагу спецназівців, а за їхніми спинами чоловіки, використовуючи драбини й дерев'яні настили, перебиралися б через бойові порядки на територію, яка охоронялась. Зараз легко говорити... А в той момент необхідно було негайно вживати заходів, аби в зародку погасити конфлікт, який розпалюється, запобігти провокаціям...»
Від наступних зізнань офіцера-героя Попкова хочеться просто плакати. Він сам підтверджує, що віддав команду, але не задокументовану, а по мобілці. Зауважмо, що, за версією опозиціонерів та наближених до них силовиків, які дізналися про намір Попкова рушати на Київ, вони в ці хвилини всіляко намагалися умовити командувача ВВ повернути війська в казарми. Одним із аргументів було: «Такі серйозні накази повинні фіксуватися на папері, а не віддаватися усно». А по-друге, виявляється, що опозиція... прослуховувала всі мобільні розмови влади й Попкова в тому числі!
Зараз Сергій Єгорович пояснює: «Команда про навчальну тривогу пролунала по мобільному телефону, і я, звичайно, усвідомлював, що за умов тотального прослуховування і «продивлювання» реакція буде негайною. Так і трапилося: буквально через 10-15 хвилин пішли дзвiнки від представників опозиції, і я вже чекав гостей у себе в головкомі».
Попков підтверджує, що під час цієї «навчальної» тривоги, видали бойову зброю, хоча й заперечує «вигадки з приводу сльозогінного газу». Отже, «особовий склад був екіпірований, розміщений у спеціальних транспортних засобах, і автотранспорт був вибудований у похідному порядку. Але ніхто з військовиків місць дислокації не залишав: пустити силовий механізм у хід може тільки Верховний головнокомандувач — Президент».
Водночас, як випливає зі слів самого Попкова, зупинив його зовсім не Кучма, а самі представники опозиції, з якими він нібито мав у цей самий момент зустрічі. «Помаранчеві» переконали командувача ВВ, що «ніякого руху маніфестантів у напрямку АП не буде», і «після прийняття рапортів командирів підрозділів про ступінь готовності особового складу і справності техніки я дав команду «відбій», каже генерал.
«Я хотів у такий спосіб дати охолонути гарячим головам як з одного, так і з іншого боку... Вважаю, що вчинив як офіцер», — наголошує екс-командувач Внутрішніх військ. Ну просто герой, який, всупереч усталеній думці, нібито зовсім не піднімав армію на придушення «помаранчевого» повстання. А тих колишніх колег, котрі приписують йому такий намір, пан Попков звинувачує в кар'єризмі й бажанні «нести колоду з [новим] вождем». А заодно й пригадує афоризм про те, що якщо ти не можеш придушити революцію, то треба спробувати її очолити. Вістря критики Попкова спрямовується в основному в бік СБУ.
Повіримо?
Така от версія. Відповідно до неї, озброєні вояки, що виїжджають із Василькова, — це просто елемент шоу, театральної постановки, яка мала на меті лише «протверезіння» деяких деструктивних кадрів на Майдані. Оцініть розмах фантазії! І нікому пояснити офіцеру Попкову, що в ті дні в центрі Києва багатомільйонна маса людей стала громадянами, які не допустили жодної провокації, які браталися з нечисленними політичними опонентами, які були свідомі того, що ця революція має залишитися ввічливою, мирною і безкровною. І це тоді, як упродовж усієї виборчої кампанії влада та підконтрольні їй силові структури діяли зовсім інакше. Влаштовували криваві побиття мирних «помаранчевих» маніфестацій (під ЦВК, на мітингах у східних областях). Наймали для «політичних» правопорушень «кримінальників». Громили «неправильні» виборчі дільниці. Прикривали фальсифікаторів виборів. Убивали чесних міліціонерів. Це вже була війна, хай «холодна». «Гарячою» її міг зробити наказ генерала Попкова.
«Жоден силовий план ніколи не був затверджений штабом опозиції!»
«Один із депутатів», якого згадує в інтерв'ю Сергій Попков, — це «польовий командир» Майдану Тарас Стецьків. Сьогодні він категорично відкидає обвинувачення екс-командувача ВВ. «Те, що каже пан Попков, — це повна нісенітниця! — Пояснює Стецьків в інтерв'ю «УМ». — Бо ні 27-го, ні 28-го, ні будь-якого іншого числа штурму чи захоплення Банкової або Кабінету Міністрів не планувалося! Тому що проти цього категорично був Віктор Ющенко. І хоча ми й обговорювали такі варіанти як, скажімо, вхід в Адміністрацію Президента, але цей план ніколи не був затверджений на рівні центрального штабу коаліції «Сила народу»! Та навіть якби й припустити, що в когось з опозиції чи учасників Майдану була ідея захопити Адміністрацію, то там стояла достатня кількість спецназівців, аби цьому завадити. І жодної потреби видавати бойові патрони 13 тисячам солдатів Внутрішніх військ і направляти їх на Київ не було! І в мене все-таки до пана Попкова є конкретне запитання: хто йому віддав усну — бо письмової не було — команду ввести в Київ війська і влаштувати криваву м'ясорубку?»
Тарас вважає: «Основне, що зупинило таких авантюристів, як Попков, від втілення у життя такого кривавого сценарію, — це, по-перше, величезна кількість людей, які стояли на Майдані, по-друге — відмова частини ВВ виконувати такі злочинні накази, і по-третє — позиція військовослужбовців армії, котра б не допустила Внутрішні війська у Київ розстрілювати демонстрантів». За словами «польового командира», «те, що Сергій Попков говорить зараз, — це просто спроба зняти з себе відповідальність за ситуацію, коли країна була поставлена на межу громадянської війни тільки через його наказ, а не будь-які дії з боку мирних демонстрантів».
* * *
У вступі до інтерв'ю журналістка «Телеграфа» згадує «одного колегу», що робить фільм про Помаранчеву революцію, поруч із яким «Ленин в Октябре» отдыхает». Є підстави припускати, що йдеться про Володимира Ар'єва, керівника продюсерської агенції «Закрита зона», та його фільм «День сьомий». У цій стрічці, як уже відомо читачам «УМ», на першому плані — оголошений самим Попковим намір «не допустити в Україні грузинського сценарію» (цитата з початку фільму), злочинний наказ командувача ВВ та його зверхників, після якого країна впродовж години фактично перебувала у стані громадянської війни. А в широкий прокат фільм Ар'єва вийшов в один день із публікацією інтерв'ю в «КТ».
«Якщо Попков каже, що справді хотів своїм наказом «остудити гарячі голови», то ці дії можна назвати намаганням загасити полум'я сірника з брандспойта пожежної машини, — каже Володимир у коментарі «УМ». — Тому що реальних загроз Адміністрації Президента справді не було. Походи людей на АП відбувалися досить часто — і 23 листопада, і 28-го, i далі, і не становили жодної небезпеки. Тоді ніхто, жодним чином ніхто не хотів штурмувати АП, — тільки ближче підійти і щільніше взяти в облогу. І максимум, що треба було зробити в цьому разі, — це просто привести у підвищену бойову готовність ті сили, які перебували у дворі Банкової».
«Але правда й те, що Сергій Попков сам повернув війська назад, — зауважує Ар'єв. — І я б у даному випадку не вважав його рятівником, але щось же його зупинило... Тобто навіть не його, а тих людей, які віддавали йому накази «згори». Очевидно, це могло бути і попередження з боку міжнародної спільноти, і переконання опозиції в тому, що ні до чого доброго силові дії не приведуть».
Чому Попков відмовився дати інтерв'ю «слідчим» із «Закритої зони», але дав його «Киевскому телеграфу»? «Наскільки я знаю, Сергій Єгорович підтримує товариські стосунки з Андрієм Деркачем», — зауважує Ар'єв. Тут «УМ» пригадала цитату з «Дня сьомого», згідно з якою тодішній прибічник «помаранчевих», народний депутат Деркач-молодший у якийсь момент допоміг заблокувати Адміністрацію Кучми, поставивши в останній «пробіл» власного «Мерседеса». Володимир реагує на це так: «Знаєте, у стосунках тих людей далеко не все так просто. Там немає чорного і білого, там дуже багато кольорів. Тому те, що Андрій загороджував проїзд до Адміністрації Президента, — теж неоднозначний крок. А що справді факт — Деркач намагався переконати війська не робити помилок».
Ще кілька коментарів від «УМ»
Нинішній керманич міліцейського відомства Юрій Луценко свідчить, що одним із мотивів жорсткої позиції генерала Попкова минулої осені було його бажання піднятися вище в ієрархії МВС. Відтак нагадаємо, що через два дні після «воєнного» наказу Президент Кучма підписав указ (чи замість нього підписали?) про призначення командувача ВВ на ще одну високу посаду — заступника міністра внутрішніх справ.
* * *
І ще про «силові сценарії». До найголовніших і найнебезпечніших із них «біло-синя» сторона (судячи з реакції на кількох інтернет-сайтах, близьких до нинішньої опозиції) відносить дані, оприлюднені нашою газетою в номері від 22 листопада цього року. У матеріалі «Танки Помаранчевої революції», нагадаємо, йшлося про те, що вояки із центру «Десна» були готові увійти на кількох бойових машинах до Києва й стати чинником психологічного впливу на тих, хто мав бажання розтоптати Майдан і легітимізувати таким чином злочинну владу Януковича. Групу «помаранчевих» активістів, котрі підтримували контакт із тими військовими, один «чесний журналіст і громадянин» звинувачує ні багато ні мало — в організації державного перевороту, закликає взяти під варту й притягти до відповідальності.
Саме в цьому місці доречна згадка про колоду, непомітну в своєму оці, й пилину, таку яскраву в чужому. Адже не «помаранчеві», а Попков і його сторона віддавали наказ іти на штурм. Не «помаранчеві», а їхні антиподи стільки часу намагалися зламати виборців грубою силою, підкупом, обманом.
На жаль, маніпулятори, «синi» вiд ненавистi, сiють брехню й досі...