«Трішки ніжності» до ювілею

30.11.2005

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА

Ірина Дука: «Де й поділася категоричність...»

Федеріко Фелліні стверджував: «Актриса завжди живе життям своїх героїнь». Якщо вірити Фелліні — а іншого, зважаючи на авторитет цього прізвища, просто не дано, — то в актрисі Ірині Дуці якимось неймовірним чином уживаються понад п'ятдесят жінок. Різних епох, професій, різної соціальної приналежності. Жінок сильних і слабких, зневірених і до нестями щасливих, інтриганок і стерв, закоханих і зраджених... Але, незважаючи на таку строкату компанію, Ірина Михайлівна завжди прагнула більшого і намагалася спробувати себе в суміжних амплуа. Викладала акторську майстерність у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого. Уродженка Росії, вивчила українську настільки добре, що понад двадцять років працювала на радіо. Пішла в режисуру — і сьогодні запис у програмці «постановка Ірини Дуки» гарантує вишукану, ліричну, сентиментальну історію, яку не бачать чи слухають, а відчувають нервовими закінченнями навіть товстошкірі представники епохи фаст-фудів та комп'ютерних ігор.

До ювілею на честь 40-річчя творчої діяльності Ірина Дука презентувала комедію-гротеск «Трішки ніжності», свою останню — поки що! — режисерську та акторську роботу. Бенефіціантку вітали колеги, худрук рідного театру імені Лесі Українки Михайло Рєзнiкович, начальник міського управління культури Олександр Биструшкін... Море квітів, теплі слова і шалені овації... Воістину, гідно оцінити ці атрибути успішної кар'єри в мистецтві можуть лише актори.

«Життя на сцені до образливого коротке»

— Ірино Михайлівно, не секрет, що актриси не люблять афішувати свій вік, а то і відверто «шифруються», пускаючи журналістів хибним слідом. Ви легкою рукою виводили на афіші цифру «40», за якою можна вирахувати і ваш реальний вік?

— Скажу більше: я навіть трішки поспішила, накинувши пару років. Ця дата умовна — це приблизно стільки я працюю в театрі, оскільки прийшла сюди у 1968 році. Тож ми цю цифру округлили і бенефіс присвятили 40-річчю творчої діяльності. Страшно подумати: у театрі я вже майже сорок років. У 1968 році закінчила наш інститут імені Карпенка-Карого, де навчалася у прекрасного педагога, нині вже, на жаль, покійного Леоніда Артемовича Олійника. Його і сьогодні вважають одним із найкращих педагогів за всю історію цього вузу.

— Про свої кращі ролі ви говорите у минулому часі? Якщо так — то що попереду?

— У молодому віці і грають більше, і ролі кращі. Вікові ролі зустрічаються рідше, особливо сьогодні. Моє покоління поступово переходить на роль бабусь. І в «Трішки ніжності» я граю бабусю. До бенефісу готували також фотовиставку моєї творчості. І коли ми зібрали десятки фотографій, я їх ще раз переглянула — усі, у хронологічному порядку, то відчуття було таке, що зроблено немало. Хоча хотілося б більшого. А деякі автори пройшли повз мене, і до них уже не повернешся. Це, звісно, дуже сумно, але я сподіваюся, що життя ще розщедриться для мене на цікаві ролі і на яскраві роботи.

— Прагнення більшого і привело вас у режисуру?

— Так, я зробила сім вистав у нашому театрі і три — у театрі «Браво». Але у слово «режисер» я завжди вкладала величезний, колосальний зміст. Я маю кумирів, перед якими схиляю голову — Лобанов, Товстоногов, Ефрос... Мені пощастило бачити їхні вистави. Тому скажу прямо: свою скромну роль у режисурі я розумію. Але задоволення і від роботи режисера я отримувала у кожній своїй виставі. Мені також дуже приємно, що глядачі мої вистави люблять і ходять на них.

— А що стало поштовхом до того, щоб оволодіти суміжною професією? Амбіції, незадоволення тим, як складається акторська доля?

— Це сталося випадково. Але якщо б мені довелося ще раз обирати професію, то, напевне, я відразу б пішла у режисуру. Професія актора дуже залежна, життя на сцені — до образливого коротке. А висловитися повніше, об'ємніше, переконливіше можна, швидше, в режисурі. Ця професія дає певну незалежність і в прочитанні матеріалу, і в розумінні проблеми, і у побудові ідеї. Мій режисерський дебют — вистава «Зірки на вранішньому небі». Сталося так, що на певному етапі репетицій ми залишилися без режисера. І я тоді сказала дівчатам: «Давайте спробуємо зробити його самі». Спочатку цей спектакль планувався для малої сцени. Почали репетирувати, хоч ніхто в нас не вірив. Не секрет, що акторська режисура у театрі не вітається, вона, як свідчить практика, не завжди дає позитивні результати. Але нам так подобалися ролі, а п'єса Галіна на той час була такою привабливою і несподіваною... Тож виставу ми таки зробили, керівництво театру до неї поставилося досить приязно. Спочатку «Зорі на вранішньому небі» ми показали на малій сцені, потім виставу перенесли на велику сцену, і всього ми її зіграли 300 разів. Потім уже керівництво театру запропонувало мені п'єсу «Жиди міста Пітера»...

— Кого ви тепер розумієте краще: акторів чи режисерів?

— І тих, і інших. Я як актриса завжди намагалася витягнути з ролі те, що відчувала особисто, але що, можливо — ну, так мені здавалося — не бачив режисер. Знаєте, коли була лише актрисою, особливо у молодшому віці, — була просто некерованою: максималістка, та що там говорити — вреднюча. А почали працювати над «Поверненням у Сорренто», там усі зі званнями, всі професори і всі старшого покоління... І я серед них — «пігалиця». А треба ж знаходити спільну мову, давати результат. Після таких «університетів», безумовно, змінюєшся. Де й поділася категоричність, натомість з'явилися терпимість, розуміння того, що для роботи краще підтримувати дружні стосунки. Так що тепер я краще розумію і акторів, і режисерів.

«Новаторів вистачає і без мене»

— Ірино Михайлівно, після перегляду ваших «Зірок на вранішньому небі», «Жидів міста Пітера», «Повернення у Соренто» особисто у мене склалося враження, що режисер Дука дуже прохолодно ставиться до новомодних театральних віянь, до новаторства на межі фолу, до епатажу. Це справді так?

— Мені здається, що новаторів вистачає і без мене. Я ж хочу втримати і зберегти ті цінності в театрі, які в наш час підносилися до рівня культу. Психологізм, розробка характерів, взаємини людей... Сьогодні, мені здається, це не регрес, а прогрес. Тому що це настільки втрачене, що коли мені вдасться хоч мінімально повернути і зберегти такий театр — це буде для мене справжньою втіхою. І в такому баченні театру та його призначення я не самотня. Я ж бачу, як глядачі на виставах, де нічого не вибухає, нічого не ллється зі стелі, зосереджуються на людських взаєминах, як їм це цікаво і важливо. До того ж, нові театральні форми потребують великих затрат. А всі мої вистави дуже недорогі. Взагалі ж мені здається, що зараз дуже багато епатажних ходів та образів просто лежать на поверхні — фільми, кліпи, рекламні ролики за наявності образного мислення можуть цьому прислужитися. А розробка характерів потребує колосальної роботи режисера і акторів.

— Вам подобається те, що роблять Жолдак, Богомазов?

— Там є багато цікавого. Я завжди прихильно ставлюся до пошуку нового і бажаю їм успіху. Але мене це не дуже захоплює. Мені там не вистачає людської душі, емоцій. Я не люблю формальний театр, мені потрібен театр сильних пристрастей. Вважаю, що театр, мистецтво, релігія придумані людством для того, щоб людина хотіла жити, мала потребу у щось вірити. Вистава повинна бути такою, щоб глядачі обов'язково чимось захлинулися — чи то сміхом, чи то сльозами, чи то стражданнями. А коли молоді режисери будуть поєднувати і нові форми, і те, що проповідую я, це буде прекрасно.

— Ірино Михайлівно, актриси, як правило, стверджують, що люблять усі свої ролі, навіть штамп такий винайшли спільними зусиллями — вони ж, мовляв, наші діти, як когось із дітей можна любити більше, а когось менше. Ви такої ж думки?

— Мабуть, що так. Хоча з найулюбленіших — «Пізнє кохання» Островського, «Як важливо бути серйозним» Уайльда, «Варвари» Горького... Люблю негативні ролі — завжди намагаюся знайти там причину такої поведінки і хоч якось виправдати свою героїню. Люблю характерні ролі. Люблю комедії, вважаю, що їх ставити складніше, ніж трагедії, і вони сьогодні дуже потрібні. А в усі свої вистави, навіть якщо це типові драми, я завжди намагаюся додати комедійний штришок. Люблю, якщо виставу робить не хтось один, а міцний акторський ансамбль.

«У театрі треба вміти вибирати: або-або»

— Мене завжди дивувало те, як ці «міцні акторські ансамблі», які роблять прекрасні вистави, за лаштунками так само переконливо ілюструють відомий афоризм «Театр — це тераріум однодумців»... Причому не лише у коридорах театру чи гримерках, а й у ЗМІ, на всю країну, щоб усі почули.

— У цьому, звісно, є частина правди. Всі актори хочуть грати, всі дуже амбіційні, кожен вважає себе талановитішим за інших. У театрі все буває. Але я вважаю, що все залежить від людини. В театрі можна жити чесно і почуватися комфортно. І особисто в мене в театрі немає ворогів. Можливо, і через те, що я дуже довго займалася громадською діяльністю, понад двадцять років — голова профспілкового комітету. Спілкуюся не лише з акторами, а й з бухгалтерією, і з працівниками цехів — з усіма. Нас єднає не лише мистецтво, а й саме життя, навіть та його частина, яку звикли називати прозою. У часи тотального дефіциту і порожніх полиць ми і взуття діставали, й оселедці, розподіляли на всіх тут у театрі... Зараз, звичайно, таких проблем не виникає.

— Очевидно, єднанню трупи вашого театру прислужилися й останні події під умовною назвою «Білозір проти Рєзніковича»?

— Так, хоча ще років два тому я такого єднання навіть припустити не могла б. Теж, до речі, приклад, який нівелює вислів про той горезвісний «тераріум...». Хоча випадок цей, швидше, унікальний.

— Тоді по той бік барикади у безнадійній меншості опинилася актриса Російської драми Ольга Сумська. Які у вас сьогодні з нею стосунки?

— Я її давно не бачила. Ніхто нічого поганого про неї не говорить. До Ольги Сумської я завжди ставилася добре, у нас були спільні роботи. А те, що у нас було у «Зірках на вранішньому небі», перекреслити взагалі неможливо. Хоча можу сказати навздогін цій історії: якщо ти працюєш в театрі — треба іноді вміти вибирати. Тут трапляються ситуації, коли мусиш визначатися «або-або».