«Життя прекрасне», «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом», «Життя як чудо» — кінематографісти по-своєму, але дуже наполегливо відповідають на вічне питання філософії: що таке життя? Власник «Пальмових гілок» і «Золотих левів», визнаний критиками і глядачами всього світу «балканський Фелліні» Емір Кустуріца в останньому фільмі визначився — «Життя як чудо». Так само називається і останній альбом No smoking orchestra, в пітримку якого відбуваються концерти у Києві, Львові й Одесі. Більше того, музика з альбому стала саундтреком до фільму, а сам кінорежисер виконує партію гітариста в альбомі і функцію гітариста на концертах відомої югославської команди. В тому що суперпопулярна банда, яка вже 26 років грає щось таке, що музичні критики туманно охрестили «балканським роком», приїздить в Україну, немає нічого дивного — по-перше, в них європейське турне (перед Україною були Іспанія і Португалія, після — Париж і Брюссель), по-друге, традиційна логіка менеджерів — монстрів шоу-бізнесу — тут не працює. Анархія, тяга до пригод і незвіданих місць — ось що рухає географією переміщень цього музичного балагану.

Свій перший мазок на полотні Майкл Віллард, відомий піарник, автор однойменної автобіографічної книги-підручника, зробив понад десять років тому, прогулюючись на катері річкою Потомак у Вашингтоні. Тоді він навіть не підозрював, що через якихось пару років його життя кардинально зміниться: його другою батьківщиною стане Україна, де він, колишній директор зі зв'язків iз громадськістю та політичний радник Джона Рокфеллера IV, будуватиме свій бізнес. Словом, образотворче мистецтво, яким, не маючи ніякої спеціальної освіти, Майкл Віллард страшенно захопиться, відшліфовуватиметься уже тут, за океаном. Тепер цілком зрозуміло, чому на картинах Вілларда замість мегаполісів із хмарочосами — цілком українські «шевченківські» хатинки, ні з чим незрівнянні пейзажі нашої природи, наші соняшники і, зрештою, наші люди. Та й музи у Вілларда цілком українські — дружина Тетяна і доньки Марія та Мія. Побачити Україну очима американця можна у галереї «Неф», що в Києво-Печерському заповіднику.

Порахувати міста світу, які можуть пишатися справді великими театрами опери або балету, можна на пальцях однієї руки: Відень, Париж, Мілан, Нью-Йорк, Москва... Всього, напевно, половина з них мають сильні як оперу, так і балет. Але є дійсно унікальне місто, яке не просто служить еталоном балетних чи оперних стандартів, а має два рівноцінні оперні театри і два конкурентні балети. Ну звичайно — це Нью-Йорк.