Біль від Голоду

      «Навіщо пам'ятати про 33-й рік?» — можна почути сьогодні від багатьох. По відповідь раджу поїхати в якесь із сіл Київщини, Кіровоградщини, Луганщини чи Харківщини і поговорити там з людьми, які пережили Голодомор. Можливо, перед вами станеться їхня перша «сповідь» про жахіття, відчуте кожною клітиночкою єства (автор цих рядків таких «сповідей» чув уже близько пiв- сотні, упродовж кількох років беручи участь в експедиціях Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Наприкінці півтора-, а то й двогодинної розмови бабця чи дідусь полегшено зітхнуть: нарешті (через 70 років!) виговорилися. Якщо поряд будуть їхні внуки і правнуки — у ході розповіді ви відстежите на їхніх обличчях «зміну свідомості»: вони вперше уважно слухатимуть свою 90-літню «бабу», не кепкуючи з неї, як це часто трапляється в постколгоспному побуті. Дзвін пережитої трагедії долине й до них, довгий час «відрубаних» від цілісного інформаційного поля народу. На ваших очах ці молоді люди враз заповажають свою убогу сиву «старійшину», а хтось із них, відвернувшись, схлипне від різкого душевного болю. І, може, той біль згодом покличе його до глибшого вивчення причин і наслідків Великого голоду, які ми, не замислюючись, відчуваємо на собі щодня.

Що продовжать діти?

      «Мої дід з бабою досі складають на горищі мішки з сухарями, — розповів Микола з Черкащини, який дуже не хотів називати свого прізвища. — Після голоду в людях поселився страх, на генному рівні. Навіть у мого покоління він є — щось робиш і думаєш: а раптом щось за те буде?». Микола розповів, що в селах Шевченковому й Моринцях досі з острахом згадують про дорогу через село Тарасівка. Хто у 1933 році вирушав цією дорогою до Звенигородки, назад уже не повертався — його ловили і поїдали. У Моринцях є кілька кладовищ, де ховали померлих у час голодомору. Через дорогу від цвинтаря помітні пагорби, де закопували ще живих. На одному з таких поховань збудували дитсадок. Ось тільки стоїть він порожній, бо вихователькам і дітям постійно здається, ніби там щось шкребеться, завиває...

      Мало не по всій Україні страх Великого голоду «ожив» кілька років тому, коли раптом сталися збої з постачанням хліба, і до крамниць простяглися кілометрові черги — люди гарячково запасалися паляницями. Я знаю родини, які сушили сухарі перед виборами-2004, побоюючись приходу до влади Віктора Януковича, якого в народі прозвали «Сталіним». Можливо, перенесення «уроку голоду» з комірки підсвідомого у сферу цивілізовано дослідженої історії вивільнив би енергію мільйонів «голодних нащадків» від старого страху, і вони змогли б спрямувати її на щось корисніше.

      Більш-менш безболісним переходом від підсвідомо страху до сприйняття трагедії як історичного уроку може стати всебічне дослідження Голодомору з повноцінним інформуванням громадськості про його результати. Досі такі дослідження відбувалися здебільшого ентузіастами. Мабуть, одним з найбільших таких ентузіастів є Віктор Ющенко, чий фонд «Україна—3000» упродовж кількох років збирає свідчення про Голодомор. «Коли ми здійснили програму «Від двору до двору» по моєму рідному селу, щоб відновити імена невинно убієнних у 1932—33 роках принаймні для того, щоб у церкві молитися за упокій їхніх душ, вдалося відновити всього 40 імен. А загинуло від голоду в селі 500—600 чоловік, які поховані на кількох кладовищах. Хто вони, діти яких батьків — уже не відомо, — згадував Віктор Ющенко. — Історія — це те, що залишилось. Те, що не залишилося, — вже не є історією, уроком для нас. Правнук уже не молиться за прадіда, який загинув жахливою смертю. Від цього дрібнішає душа». Віктор Андрійович уперше почув про голод від своєї бабусі (яка ревно стежила, щоб жодна крихта хліба не була змарнована). Його дружина дізналася про Голодомор від батька. «Я про Голодомор знала змалку, тому що мої мама і батько його пережили, — розповідає Катерина Ющенко. — Батько розказував про це постійно за столом. Може, навіть забагато для маленької дитини, але він вважав, що я маю знати про це. Голодомор був для батька найболючішою темою його життя». Пані Катерина переконана, що поки живі люди, які пам'ятають 1933 рік, потрібно записати їх на аудіо- чи на відеокасети: «Ми не записали мого батька — його вже нема. Але ми записали маму Віктора, я цілий вечір плакала, як почула від неї про те, що вона пережила. Треба писати книги, дисертації, знімати фільми. Можливо, ми не встигнемо всього зробити — це продовжать наші діти».

Документи про геноцид

      У травні 2003 року Верховна Рада ухвалила звернення до народу України, в якому Голодомор 1932—1933 років визнано актом геноциду. За це проголосували 226 депутатів різних ідеологічних напрямів. Комуністи тоді демонстративно залишили зал. Не залишились навіть з почуття солідарності до тих сотень простих членів української Компартії, яких «ізолювали» і знищили за опір проти викачування хліба з України. «Довгий час говорили, ніби немає доказів, що режим знищував саме українців, — каже професор Квебекського університету (Монреаль, Канада) Роман Сербин. — Але є документ, опублікований у 3-му томі 5-томного радянського видання з історії селянства в СРСР, на який чомусь не звертають належної уваги. З нього видно, що Сталін, організовуючи штучний голод, мав на увазі українців як таких, ліквідацію можливої опозиції в Україні».

      Одним з поширених «вербальних щеплень» проти визнання Голодомору є твердження, що тоді «гинули не тільки українці». Хоча українським селянам чомусь не дозволяли їхати по продукти до Росії... Відомі документи НКВС, що забороняли продавати українським селянам білети на потяги і пускати їх за межі України. Так, за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 січня 1933 року, підписаною Сталіним і Молотовим, на кордонах УРСР були розміщені загороджувальні загони, аби запобігти проникненню селян у регіони, де можна було роздобути продукти харчування. Третій пункт цієї постанови наказував (мовою оригіналу): «ЦК ВКП и Совнарком предписывают ПП. ОГПУ Московской обл., ЦЧО, Западной обл., Белоруссии, Нижней Волги и Средней Волги арестовывать пробравшихся на север «крестьян» Украины и Северного Кавказа и после того, как будут отобраны контрреволюционные элементы, выдворять остальных в места их жительства». За директивою ЦК ВКП(б) та СНК СРСР «у зв'язку з масовим виїздом селян за межі України» від 23 січня 1933 року, наказувалося «предложить уполнаркомпути (т. Лаврищеву) и ЮЖОКТО ГПУ немедленно дать указания всем железнодорожным станциям о прекращении продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверения РИКов о праве выезда или промышленных и строительных государственных организаций о том, что они завербованы на те или другие работы за пределами Украины».

      «Московська влада, володіючи інформацією про жахливі наслідки Голодомору, відмовлялася від допомоги, організованої для українців сусідніми державами, зупиняючи на західних кордонах СРСР гуманітарні вантажі, зате вживала всіх можливих заходів з недопущення витоку за кордон інформації про голод в Україні, — розповідає голова київського крайового товариства «Меморіал» Роман Круцик. — Для цього 18 лютого 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б)У ухвалює постанову «Про голову ГПУ УРСР», за якою Державне політичне управління України очолив Всеволод Балицький. Постанова ЦК ВКП(б)У від 13 березня 1933 р. звучить так: «Доручити тов. Балицькому вжити заходи, що унеможливлюють перетинання відомостей про голод за кордон».

      Утім інформація все ж просочувалася. «На сьогодні на Заході вийшло дуже багато книжок, де вміщені документи, скажімо Німецького консульства в Харкові, яке повідомляло про Голодомор, Німецької амбасади в Москві, — розповів Юрій Щербак, колишній посол України у США, Канаді та Ізраїлі. — Є великий том повідомлень Англійської амбасади з Москви — звідти, виявляється, щодня ішли зашифровані телеграми про Голодомор за підписом тодішнього посла Великої Британії у СРСР. Закордонні розвідники ретельно збирали свідчення. І нам треба ці книжки видати в Україні, щоб люди ознайомилися, що писали тоді про Голодомор. Є книги про голод, видані в Австрії, Швейцарії, Фінляндії. На конференції в Італії у нас, учасників з України, відкрилися очі — наскільки глибоко там знають про Голодомор».

Реквієм життя

      Радянські амбасадори у США аж до моменту розвалу Союзу переконували громадськість, що «чутки» про голод в Україні «сфабриковані буржуазними націоналістами». На пам'ятнику жертвам Голодомору в Едмонтоні активісти Комуністичної партії в Канаді написали: «Нацистські брехні!». Відомий французький історик, дослідник комуністичного режиму Ален Безансон згадує, що коли у 1972 році він випадково натрапив на книжку Василія Гроссмана «Все тече» і вперше довідався про Голодомор, то пережив шок. «Я посприяв, щоб цю книжку переклали французькою і надрукував сповнену ентузіазму рецензію у «Фігаро», — пише пан Безансон. — Та дарма. Не минуло й кілька днів, як книжка зникла з книгарень. Не знати, чи то наклад викупило безпосередньо Совєцьке посольство, чи то його було сконфісковано стараннями французької Компартії. Книжка не перевидавалася до розпаду СРСР».

      Однак визнанню Голодомору перешкоджали не тільки комуністи. «У кожної країни були свої інтереси мовчати, — каже Юрій Щербак. — Скажімо, фашистський уряд Муссоліні, що в принципі був ворогом СРСР, закликав своїх журналістів не писати про Голодомор, тому що купував у СРСР пальне для своїх військово-морських сил. Німеччина мовчала про Голод в Україні, бо не хотіла позбутися замовлень від СРСР на переозброєння.

      Автори фільму «Геноцид» (Ізраїль — США) нарахували у ХХ столітті близько 80 геноцидів, включно з українським. Як пояснюють політологи, багато країн не поспішають підтримати визнання українського геноциду, адже й проти них тоді можуть висунути звинувачення у геноциді стосовно якогось іншого народу. Тому ООН поки обмежилася заявою співчуття до українського народу. У рік 70-х роковин Великого голоду в Нью- Йорку відбувся тиждень пам'яті його жертв, організований, зокрема, Постійним представництвом України при ООН. У центральному храмі міста — соборі святого Патріка — українські й американські ієрархи провели службу-реквієм. У ході 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН делегації США, Канади, Аргентини, Боснії й Герцеговини, Грузії, Молдови, Єгипту та інших країн-членів ООН виступили зі спільною заявою про Голодомор 1932—33 років в Україні, де штучний голод визнано «трагедією, викликаною діями тоталітарного режиму». Документ також підтримали делегації Італії (від імені Євросоюзу) та Австралії.

      Минулого року світ про Голодомор згадував не часто — Україна надала для обговорення іншу, помаранчеву тему. А коли в самій Україні стало реальним створити з ініціативи Президента Інститут національної пам'яті (де окремий відділ досліджував би Голодомор), залунали протести: «Не потрібно ворушити старе!». Очевидно, це один з різновидів страху — одні сушать хліб, інші — не хочуть нічого чути. Комуністи також бояться, та страх їхній, як завжди, наступальний. «Я не считаю, что это был Голодомор, это был голод, — переконує рядова комуністка Вєра Алєксандровна, активна учасниця мітингів під червоними прапорами, яка так i не назвала свого прiзвища. — Виноваты местные чиновники, которые тот голод по неумению сотворили». І якщо Вєра Алєксандровна зі своїм товариством усе ж знову змусять замовкнути тих, хто «багато знає», більшість із нас так ніколи й не відважиться сісти в автобус і, вийшовши в якомусь селі Кіровоградщини, Харківщини чи Черкащини, розпитати стареньких бабусь — а що ж було насправді у 33-му? Тоді їхній біль помре разом із ними, не ставши для правнуків щепленням від липкого страху, який усі ми, не надто замислюючись, ще відчуваємо в собі щодня.

ДОВІДКА «УМ»

      Після 4-річної роботи спеціальної комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932—33 років у 1988 році була сформована незалежна міжнародна комісія з висококваліфікованих юристів різних держав світу, яка створила порівняльну таблицю приросту і втрат населення СРСР, Росії, Білорусії та України за даними переписів 1926 і 1939 рр., що подавались у радянських джерелах. Виявилося, що в Росії та Білорусі за ці роки спостерігався приріст населення (відповідно, + 28,0 та + 11,2 відсотка), а в Україні — значне зменшення (- 9,9 відсотка).