(РЕЙТЕР.)
Коли ми з колегами вийшли з метро «Хрещатик», зіткнулися з велетенським натовпом. Аби просунутися в бік майдану Незалежності, треба було докласти чимало зусиль. Так само, як рік тому. І сніг був такий самий, і кількість символіки. Тільки обличчя людей не світилися тією енергією, як тоді. «Чьо ти тормозіш?» — питав один парубок у іншого, який зупинився, аби роззирнутися довкола. А торік було прийнято звертатися по -іншому, підтримувати один одного... Відмінними були й цілі. І потреба в особистому нівечилася потребою суспільною.
Далеко не всі люди, які позавчора ввечері стрічалися дорогою до Майдану, випромінювали святковий настрій. Весь час протягом мітингу ми думали — чому? Говорили багато, стежили за поведінкою людей, за їхньою реакцією на виступи, обдумували. Усі наші міркування зливалися в одне річище: минулого року люди виходили на Майдан із чіткою метою. Ми хотіли перемогти. Це була наша спільна мета, і вона не давала нам розслабити м'язи та розсіятися помислами, вона нас єднала. Коли ми її досягли — революційний тонус зник. Боротися вже не треба.
Але він, отой Майдан, вряди- годи з'являвся над нами. Його щиросердним і самовідданим «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!» запалювали «Мандри». Його повертали на площу виступи Тимошенко та Ющенка — і знову лунало гучне «Ю—ля! Ю—ля!» та «Ю—щен—ко!». А потім Майдан знову підіймався вгору, коли лунав Державний гімн — революціонери співали його з Пономарьовим а-капела, без музичного супроводу. Так само, як тоді, — гучно, з піднятою вгору головою, рукою на серці. Люди в такі миті знову відчували себе одним цілим. Пригадується картинка: перед нами, метрів за сім, постійно височіла чиясь парасолька. І коли на Майдан приїхала Юля, стало зрозуміло, що цей предмет дуже заважає. «Па—ра—соль—ку! Па—ра—соль—ку!» — почали скандувати ті, хто стояли позаду. Коли це не помогло, якийсь дядечко нахилив свій помаранчевий стяг з написом «Так!» і гримнув згори по тій парасолі. Власниця склала своє «вудлище». Позаду залунали схвальні вигуки. «Свободу не спинити!» — додав якийсь дотепник. Це були миті того, старого і доброго Майдану. Шкода, що їх було мало.
Пізніше я зрозумів: дивно, але глибина святкового настрою для багатьох вимірювалася... близькістю до сцени. Ми, приміром, стояли у тому місці Хрещатика, де у нього вливається вулиця Городецького. А це було доволі далеко від епіцентру подій. Сюди прибивалися ті, хто прийшов пізно, або ті, хто подався на Майдан не слухати мітингових лідерів, а так — з інтересу, щоб кинути оком на акцію. Дехто йшов на Мороза і після його виступу централізовано, згортаючи прапори Соцпартії, покидав акцію. Інші чекали тільки Юлю і потім зі словами «Ну що, чуваки, побачили «наречену»? Гайда додому!» спускалися в метро. Ті, хто стояв ближче до сцени, прийшли або раніше — тобто за особливим покликом душі, або справді для того, щоб усіх уважно вислухати і побачити. Там, здається, стояли найстійкіші революціонери.
Після мітингу значна частина мітингувальників залишилася стояти на місці. Як і тоді, рік тому, вони не хотіли розходитися. Ми вирішили поспілкуватися з ними — нашими однодумцями та «бойовими» друзями. Говорили просто — без диктофонів, фотоапаратів та імен. Намагалися дізнатися, що з нами, українцями, сталося за цей рік.
Це були якраз ті революціонери, які стояли неподалік від сцени. І вони сильно здивувалися, коли ми питали їх про те, чи вдалося свято. «Звичайно, вдалося, — казали вони. — Це було велике свято. Може, у когось і є поганий настрій через розчарування, але не в нас. Не можна ж за рік зробити щось радикальне. Та й не за ковбасу ж, їй Богу, стояли!». «А як же відчуття плеча однодумця? — наполягали ми. — Його ж сьогодні, принаймні, довкола нас, не було». «Та що ви кажете, — жартівливо взявся перечити один парубок. — Я міг спертися на того, хто стояв попереду, і хто був позаду. Мене скрізь підтримували чиїсь плечі». Тітка поряд додала, що коли лунала Петриненкова «Україна», то зовсім чужі люди спитали, чи можна взяти її за руку. «Отак ми разом і співали, тримаючись за руки, — сказала вона. — Так само, як тоді». Ці люди — а були вони з Решетилівки, що на Полтавщині, — розповіли, що приїхали в Київ самотужки, за свої кошти. А ще напекли півтори сотні пиріжків, аби годувати революціонерів. Коли ми відходили від них геть, то почули, як одна тітка тихенько, із щиросердним подивом питала в іншої: «І чого молодьож така розчарована?» Ми то не сильно розчаровані , але й вам дякуємо за те, що тримаєтеся.
Інша групка людей, які трапилися нам після мітингу, продовжувала стояти просто біля сцени. «Щось сподобалось, щось — не дуже, але загалом свято вдалося», — казали вони. Тішилися з того, що їх ніхто не бив, як тоді, всередині осені, коли на Хрещатику проходив мітинг на честь заснування Української Повстанської армії, і учасників тієї демонстрації бралися гамселити якісь «ліві» ліві. «А я зовсім не розчарована, — зазначила одна тітка. — Нам молитися за Ющенка треба». «Та, — махнув рукою якийсь чоловік, — Ющенко, Ющенко... Він же нічого надзвичайного не зробив. І для мене це не свято перемоги Ющенка, а свято перемоги народу». «А я плакала, коли його побачила, — додала інша жінка. — Такий красивий був, і що з ним ті бандити зробили?..»
Говорили ми, балакали і раптом зауважили, що просто посеред Хрещатика спровокували цілий мітинг. На дискусію відгукувалися інші. Несподівано виринула камера якогось телеканалу. А люди все підходили і підходили. Певне, й справді не хотіли розбігатися по домівках. Хоча ні. Якийсь молодик, як тільки телевізійники відійшли, сказав: «Усе, в кадр потрапив», і з відчуттям виконаного обов'язку пішов геть.
І це, до речі, теж промовистий факт. Хтось прийшов на Майдан святкувати, а хтось — банально потрапити у телекамеру. Дехто тулився якомога ближче до сцени, а дехто ставав десь скраю, на кілька хвилин. Певні політики використали акцію для промоції або «обілювання», інші ж намагалися бути щирими. Відтак свято вдалося для тих, хто його тримав у собі. Бачили б ви натхненні обличчя Луценка, Фоми з «Мандрів», або тієї ж бабусі, яка казала : «Я плакала»!
Мало бути значно краще. Але могло бути й гірше. Пам'ять лишилася, але запал пригас. Колись єдиний Майдан тепер значною мірою розбігся по партійних квартирах, а його чільники так і не зафіксували на сцені єдність перед наступними парламентськими виборами. Але головний мінус Майдану—2005 для мене не в цьому (бо це ще можна виправити). А в зміні настроїв людської маси — тієї, яку ми наприкінці 2004-го поспішили наректи вже сформованим громадянським суспільством. Після мітингу на площі в багні лишилися валятися десятки, сотні помаранчевих накидок-плащів. Їх, очевидно, дали поносити чи то за платню, чи з якоїсь іншої умови. І якщо минулого року кожна помаранчева стрічечка, не кажучи вже про прапор, була для «наших» дефіцитом на вагу золота, то тепер для багатьох символіка стала «нав'язливою» й «одноразовою» — так, як було в 2004-му на нещирих мітингах за Януковича.
Та й що було написано на теперішніх прапорах, косинках та накидках? Переважно «Народний союз «Наша Україна». Минулорічні стяги, загартовані в походах і розписані географічними назвами на кшталт «Бровари», «Закарпаття Буштино», «Чернігів», «Бережне» позавчора на Майдані становили вражаючу меншість. Бо зекономлені минулого року на революції гроші тепер ідуть на активну рекламну кампанію так званої «партії влади». Не дивно, що «нові» прапори не соромно кинути під ноги. Як і залишити після мітингу транспарант «Так — Ющенко! Так — Порошенко» Так — Мартиненко!».
Коли всі розійшлися, на асфальті лишилася маса порожніх пляшок, у тому числі — з-під горілки, у тому числі — «Олімп», донецької, якою минулого року надурняк поїли під Кабміном учасників демонстрацій за Януковича.
«А де видають ТАКІ прапори?» — запитала мене одна жінка, показуючи на линялий стяг «Так! Ющенко», прикріплений до держална від швабри. «Не ДЕ, а КОЛИ. В минулому році», — відповів я.
Той рік не повернути...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
