Мед від Всевишнього: бери — не хочуть

      У житті Богдана Миколайовича було кілька періодів активного зближення і розлуки з бджолами. Наприкінці сорокових років минулого століття Божі комахи в Уссурійській тайзі врятували його, дворічного малюка, від смерті. Через три з половиною десятиліття наладчик газолічильних машин Івано-Франківського ВО «Промприлад» Богдан Паркулаб, змінивши робочу спецівку на халат і бриль із сітчастим забралом, створив на заводській базі відпочинку «Калинка», розташованій у мальовничій лісовій місцевості, зразкову пасіку. Потім доля закинула бджоляра на короткий час у Північну Америку. Там розпочався третій, фундаментальний, етап його пасічникарського поступу.

Як дворічний Богдан став уссурійським ведмежам

      Його поява на цей світ була під великим знаком запитання. Мобілізований із села Ганусівка Тисменицького району в Червону армію батько, Микола Паркулаб, наприкінці Другої світової війни дістав важке поранення — розривна ворожа куля безжально пошматувала стегно. Так у Німеччині для нього закінчилася війна. Довгих півтора року лікувався в кисловодському шпиталі. Сім разів хірурги зшивали стегно і довколишні частини тіла, зокрема й ту, що продовжує рід.  Солдат усе витерпів, став на ноги і в супроводі медсестри приїхав на Галичину із далекого Кавказу.

      «Мабуть, на радощах від того, що батько залишився живий і повернувся до рідної хати, —  каже пан Богдан, — вони з мамою народили мене в 1947 році. Але концентрація медикаментів у батьковому організмі була настільки високою, що це позначилося і на стані мого здоров’я. Скептично налаштовані лікарі обласної лікарні, де я малюком перебував у стаціонарі, кололи якісь підтримуючі розчини в голову і просили батьків: «Заберіть цю дитину, нехай вона помирає вдома, бо з неї вже нічого не виросте».

      Та до однієї біди несподівано додалася друга, не менш страшна. Їхня сім’я жила в будинку, який колись належав війту Ганусівки. Одну кімнату там займав лікар, котрий обслуговував вихованців розташованої неподалік школи-інтернату. Трапилося так, що посеред ночі хтось убив квартиранта (нагадаємо, що йдеться про неспокійну на західноукраїнських землях другу половину сорокових років). Радянські спецслужби, не довго думаючи, заштовхали фронтовика-інваліда разом із сім’єю, зокрема важкохворим хлопчиком, у товарняк і повезли в Сибір. Вивантажили аж у Хабаровському краї, на кордоні з Китаєм. Дорогою повмирало багато дітей переселенців, та так було написано на роду Богданові, що він залишився живим. Батька-інваліда, не придатного до важкої фізичної праці, поселили в тайзі на пасіці. Довкола — безлюдні володіння тигрів та зубрів і багатющі медоноси. «Безнадійний» малюк так пристрастився до меду, що їв його ложками у безмірній кількості. І тоді сталося диво — за півтора місяця дворічний хлопчик забув про всі хвороби і, за його словами, став схожим на ведмежа: «Мене так і називали. Завдяки бджолам я вижив. Відтоді маю борг перед ними».

      Паркулаби повернулися в Ганусівку, коли Богдан уже ходив у перший клас. Справу переглянули — їхньої вини у смерті лікаря, звісно ж, не було.

Винаходити вулика продуктивніше, ніж велосипед

      Бджільництвом він захопився  уже в зрілому віці. Дебют у ролі засновника великої «промприладівської» пасіки виявився настільки успішним, що  його помітили колеги по ремеслу і довірили керувати своїм обласним товариством: від 1990 року — дотепер. Виникла потреба «підтягнути» теорію, і, маючи за плечима майже  50 років, Богдан Паркулаб вступив в Українську сільськогосподарську академію, де «на відмінно» захистив диплом «по бджолах».

      На Івано-Франківщині — батьківщині бджолярського патріарха Миколи Вітвицького, як і скрізь по Україні, здавна любили поратися біля Божих комах — тутешні меди визнавали і за Польщі, і за Австро-Угорщини. За статистикою радянських часів, у лавах прикарпатських пасічників стабільно перебувало понад 11 тисяч осіб. Нині в області державну підтримку у вигляді семи «цукрових» гривень отримують близько 45 тисяч бджолосімей.

      У передгірській та гірській зонах умови для бджільництва значно складніші, ніж на решті території України. Це, звісно, мінус, який, проте, компенсується двома плюсами: суворий клімат Карпат посприяв формуванню сильного ареолу карпатської бджоли і стимулював розвиток творчої думки пасічників.

      Мешканці містечка Богородчани  Михайло Паливода та Костянтин Лецин за прикладом свого знаменитого земляка Вітвицького нещодавно так модернізували сучасний вулик, що зуміли здивувати світ. Обидва ішли  до бджільництва різними шляхами, хоча разом закінчували Київський технікум електронних приладів. Михайлів батько пасічникував давно і заохотив до цього сина. Костянтин, аби більше довідатися про життя бджіл та різні системи вуликів, почав інтенсивно упродовж двох років читати спеціальну літературу і невдовзі, як стверджує, теорію знав на рівні професора. Знання знадобилися, коли молоді пасічники здійснили з Прикарпаття на Кіровоградщину першу кочівлю з вісімдесятьма вуликами. Недоліки їхньої конструкції в дорозі стали більш ніж очевидними.

      «Повернувшись додому, Миша запропонував мені поміркувати над розробкою зручного для кочівлі 8-рамочного вулика, — пригадує Костянтин. — Запрацювала інженерна думка, і я взявся за креслення. На думку спала ідея «заплішити» корпуси вулика за аналогією з помідорними ящиками. Такий принцип ще ніким не застосовувався. Як з’ясувалося згодом, нова конструкція гарантувала герметичне з’єднання, що вкрай важливо при транспортуванні бджолосімей».

      Свій винахід Костянтин з Михайлом тоді не запатентували, і їхня ідея пішла гуляти інтернетом. Кажуть, що її вже підхопили британські пасічники. Та богородчанські умільці не дуже переймаються: якщо виникне потреба, вони ще щось придумають.

Карпатські бджоли — підкорювачі Сибіру

      Інша регіональна «родзинка» — карпатська бджола. Пан Богдан любить образно порівнювати її з японцями, котрі живуть на скелястих островах і дивують людство своїми досягненнями. Взагалі-то вчені схиляються до думки, що медоносні бджоли зі своєї історичної батьківщини — півострова Індостан, потрапили в Європу транзитом через Близький Схід, Північну Африку і Гібралтарську протоку, бо рух на північ унеможливлювали Гімалаї, а на південь — Індійський океан. Переселення, звісно ж, відбувалося з власної бджолиної волі. Адаптація перетинчастокрилих «індійок» до гірського середовища Карпат витворила бджолу з особливо високими біологічними та продуктивними характеристиками. Навіть російські вчені визнають її важливе значення для сучасного пасічникарства в Сибіру.

      Нині, як і за Радянського Союзу, за Урал щороку в травні  переправляються тисячі бджолопакетів, сформованих у Карпатському регіоні. Пакет — це фанерний ящик, в який укладають чотирирамковий вулик з невеликою сім’єю — маткою та 15-20 тисячами бджіл. За два-три літні сибірські місяці сімейка за сприятливих умов продукує 80-100 кілограмів меду, а потім гине, бо її зимування в тамтешніх умовах економічно невигідне. Навесні кожного наступного року міграція повторюється. Таку систему застосовують і в Північній Америці. Раніше в нас для перевезення бджіл використовували авіацію, тепер через різке подорожчання авіапослуг  віддають перевагу автотранспорту: в КамАЗ поміщається від 300 до 500 пакетів середньою вартістю 25-30 доларів кожен.

      Співпраця України та Росії в розвитку бджільництва, як вважає Богдан Миколайович, на відміну від проблеми енергоносіїв, винятково взаємовигідна. Нині у світі щорічно продукується від 700 тисяч до одного мільйона тонн меду (внесок нашої держави також солідний — близько 50 тисяч тонн).  Але це лише незначна — на рівні 15 відсотків — частка того, що можна взяти на Землі з користю для природи. При цьому Росія та Україна, за концепцією пана Паркулаба, на світових теренах не мали б конкурентів щодо якості та кількості меду, виробництво якого спільними зусиллями можна довести до трьох мільйонів тонн на рік, передусім завдяки карпатській бджолі, перенесеній на екологічно чисті сибірські медоноси. Аби цього досягнути, автор концепції найперше пропонує реформувати вітчизняне бджільництво без цілеспрямованих посягань на бюджетні кошти, а потім, маючи чітку галузеву структуру, вийти на співпрацю з російськими колегами.

Від бджолореформ — до медових стосунків із росіянами

      Як не дивно, ідея розвитку вітчизняного і глобального бджільництва виникла на значній віддалі від рідних країв. Із 7-ї  вечора до 7-ї ранку Богдан Паркулаб понад рік працював у цехах однієї з найпотужніших американських кондитерських фабрик з виробництва шоколаду та морозива, лише добові відходи якої перевищували понад десять тонн. Конвеєр переробляв гори цукру на солодку продукцію з відомим брендом, яка  «розтікалася» по всьому світу. Прикарпатський пасічник зі стажем ніяк не міг збагнути, чому так відбувається, що підштовхуване рекламою людство тисячами тонн поглинає промислово вироблені вуглеводи, заохочує Нобелівськими преміями творців модифікованих харчів і відвертається від подарованих Всевишнім медопродуктів.

      «Я виконував механічну роботу, а мозок весь час працював над пошуком відповіді на це питання, — зізнається пан Богдан. — Справді, на планеті скорочуються запаси корисних копалин, виснажуються родючі грунти, а Господь Бог завбачливо дав невичерпне і безкоштовне джерело цілющого нектару. Якщо піднятися над житейською суєтою і трохи поміркувати, то стане зрозумілою очевидна нелогічність нашої поведінки. Від початку ХХ до початку ХХI століть людська спільнота майже в десять разів збільшила споживання цукру на душу населення, включаючи виробництво лікеро-горілчаних напоїв. Водночас різко знизилося споживання медопродуктів. На одного мешканця планети нині умовно припадає менше щоденних півграма меду. Ми віддаляємося від природи, від того базового, що супроводжувало людину на всіх етапах її еволюції. Щоб виробляти цукор, потрібно орати-сіяти-збирати-переробляти, тобто витрачати енергоносії і шкодити довкіллю. Бджільництво ж не має жодного мінусу. Окрім продукування меду, бджоли виконують неоціненну місію запилення квітів».

      Там і народилася концепція розвитку бджільництва. Спершу  упродовж нічних змін він занотовував ідеї на клаптиках паперу, а згодом придбав диктофон, аби начитувати думки без відриву від виробництва . Після роботи вибудовував струнку систему розвитку галузі. З нею і повернувся додому.

      Концептуально реалізація ідеї пана Богдана (за його твердженням, її вже підтримують колеги з багатьох регіонів України) вигідна всім — державі, пасічникам і споживачам медопродукції.  Нині вітчизняне бджільництво нагадує ескадру ще здатних триматися на плаву човнів, позбавлених керма і вітрил. Вони рухаються, куди несе течія або дме вітер. Раніше сформована державою структура обласних бджолоконтор розсипалася ще на початку дев’яностих років минулого століття. Аби знову організувати пасічників, Богдан Паркулаб пропонує вже із січня наступного року розпочати на Прикарпатті пілотний реформаторський проект, долучивши до нього наприкінці 2006-го всі регіони держави.

      «Для нової справи, — каже ініціатор, — звісно ж, потрібні певні кошти. На рівні Міністерства агропромполітики ми можемо узгодити  джерело їхнього надходження: як експеримент поки що в межах Івано-Франківщини треба закумулювати кошти по одній гривні від семи, що виділяються державою на підтримку кожної із 45 тисяч прикарпатських бджолосімей. Для їх власників — це мінімальні кошти, але за них можна придбати комп’ютер й скромно оплатити роботу кількох фахівців, які б реалізували програму та обслуговували пасічників області. Узгодивши цю позицію, можна стартувати хоч сьогодні. Чого ми досягнемо? По-перше, держава отримає чітку систему управління галуззю, яка нині перебуває в хаотичному стані. По-друге, дозволить пасічникам організовано  впливати на політику держави у цій сфері і не продавати продукцію нижче її собівартості, що трапилося цього року на Прикарпаті й може призвести до скорочення кількості бджолосімей. Крім того, в «тихий» зимовий період можна проводити спеціалізовані виставки, навчання, пропагувати культуру споживання медопродуктів. І, зрештою, глобальніший напрям — міжнародні контакти».

      Найкращий варіант розвитку вітчизняного бджільництва Богдан Паркулаб прогнозує саме у співпраці із колегами з безкрайніх просторів Сибіру. Їм це також потрібно, оскільки на тамтешній ринок починають просочуватися солодкі струмки загрозливої для російських пасічників лавини дешевого китайського меду. Аби не дратувати шершнів від політики, не позбавлений дипломатичного хисту пан Богдан возив у Москву на бджолярський форум модернізований богородчанцями-умільцями вулик, розкладений на чотири секції, на кожній з яких було написано одне слово. Коли їх вдало склали докупи, вийшов обнадійлий девіз: «Бджола не знає кордонів».