«На Майдані люди зібралися в ім'я правди, любові, справедливості, а це — просто інші імена Бога»
— Пане Мирославе, давайте одразу почнемо з визначення понять. Що ми пережили минулого року: чи то була Помаранчева революція, чи то були «масові протести після ІІ туру виборів»? Чим це все стало для вас?
— Я вживаю вислів «Помаранчева революція» цілком спокійно. Пригадую собі дискусію з німцями, котрі дивувалися, чому ми послуговуємося саме цим визначенням, мовляв, у «помаранчевій» команді люди з тієї самої кадрової «колоди», хіба що трошки перетасувалися. Проте для мене це була революція духу — невидима в бюрократичних коридорах і державних структурах, але видима на рівні духовних феноменів. Це була ніби наднова зірка, яка раптом спалахнула і осяяла не лише український, а й світовий небосхил. Відразу хочу зазначити: на мою оцінку Помаранчевої революції не впливають подальші дії Ющенка, Тимошенко та інших провідників. Революція має самостійну цінність. Міркувати про те, «поїдає» вона своїх героїв чи ні, можна вже опісля. Коли я стояв на помаранчевому Майдані, то усвідомлював, що незабаром будуть розчарування, прийдуть прикрі хвилини, але від цього мій тодішній стан не мінявся. Я був захоплений тим, що відбувалося, і ця думка не змінилася.
— То ви погоджуєтеся, що «бунт має рацію»?
— У тому-то й справа, що це не був просто бунт. Бунт як такий нівелює індивідуальність і перетворює людей на натовп, що його несе якась сила. Натомість моє враження, згодом підтверджене аналізами психологів, таке: на Майдані кожна людина зберігала свою індивідуальність. Я навіть сказав би — розвивала свою індивідуальність і підсилювала її. А оскільки Майдан не був натовпом, я й не називаю його бунтом. На початку, за галицькою традицією, я послуговувався словом «зрив», вибух, тим більше, що вдруге в історії України він стався в листопаді... Так було, доки в мені тривала нехіть до слова «революція», поки в мене це слово асоціювалось із Жовтневою революцією. Коли ж ці асоціації зникли, я почав цілком спокійно вживати словосполучення «Помаранчева революція».
— Як ви особисто й ваш університет долучились до революції? Пригадується, що в Українському домі було чимало студентів Українського католицького університету.
— Я тривалий час був прив'язаний до університету. Частина студентів, викладачів і працівників поїхала до Києва відразу, щоб організувати допомогу Майдану і брати участь в акціях протесту, решта працювала на революцію на вулицях Львова і в самому Католицькому унiверситетi, де було налагоджено постійний зв'язок з Києвом, зокрема для організації заміни людей і різних форм допомоги.
Я рвався на Майдан, але був змушений залишатися у Львові. Потрапив на Майдан лише на кілька днів на початку грудня. Тоді вже з'явилося відчуття, що ситуація схиляється на наш бік, але ще не було певності. Там я відчув дивну залежність: коли ти на Майдані, то ніби перебуваєш під оберегом, у якійсь невидимій аурі; тобі безпечно і ти нічого не боїшся. Коли ж залишаєш Майдан і потрапляєш на інші вулички, тривога знову вселяється в тебе. Це фантастичне явище. В мене з ним пов'язані біблійні асоціації та євангельські образи; при словах «Де двоє чи троє зібралося в Моє ім'я, там Я посеред них» — я одразу уявляю Майдан. Там люди зібралися в ім'я правди, любові, справедливості, а це — просто інші імена Бога. Люди там справді зібралися в ім'я Господнє, тому Господь був серед них. Майдан був ніби церквою; там тривало літургійне дійство, і людям ніхто не міг зробити шкоди, бо, перефразовуючи Євангеліє, «ворота пекла Майдан не подолали».
«Люди, якi годували нас у попереднi роки брехнею, нинi працюють на повну дискредитацiю «помаранчевої влади»
— Як ви гадаєте, чи провідники революції реалізували програму, виголошену на Майдані, чи вони обмежилися реалізацією вужчих партійних програм, інтересів та амбіцій?
— Давайте пригадаємо собі гасла Майдану, які озвучував Ющенко: «Бандитам — тюрми!», «Україні — волю!» тощо. Всі вони навіть тоді сприймалися як максималістські. Якби тоді попитати людей, чи вірять вони у повну реалізацію цих гасел, то, вочевидь, вони оцінили б їх досить скептично, водночас кажучи: «Так, ми хочемо, щоб Україна рухалася у цьому напрямі». Ніхто ж однозначно не сподівався, що ці гасла можна одразу втілити в життя, бо вони насправді ідеалістичні. І тому я не можу дорікнути жодному лідерові революції, що він не здійснив їх повністю. Але можу дорікнути, що дуже часто непомітно було навіть руху в оцьому напрямі. Якщо взяти гасло «бандитам — тюрми», то головні винуватці всіх тих злочинів залишилися безкарними. Я це кажу не як аналітик, адже не знаю всіх нюансів, а як громадянин. Навіть Сергій Ківалов, головне уособлення кривди виборців, спокійнісінько перебуває на волі. Оця відсутність руху мене і тривожить. Це змушує мене констатувати, що, напевно, була якась домовленість між Ющенком і Кучмою, якої Ющенко дотримується. Запитую себе: чи можу я уявити ситуацію, коли виправдаю це? І визнаю — так. Наприклад, якщо це було умовою незастосування військової сили проти мирних людей. Якщо стримати насильство і не допустити кровопролиття можна було лише такою ціною, то я з цим погоджуюсь. Але постає питання: чи лише заради непролиття крові? Чому ми не рухаємося вперед, скажімо, у демонтуванні квазірадянського ладу, який усе ще панує в країнi?
Я готовий лишити у спокої Кучму, Януковича і Ківалова: ходіть собі, мучтеся на старості від докорів свого сумління, якщо його маєте. Натомість необхідно рухатися вперед, бо лише радикальна трансформація суспільства може виправдати згадані компроміси. Але виразного руху вперед нема, бо вступає в дію зворотна залежність: усі люди чи структури, які чинили злочини, залишилися якщо не при владі, то мають усі важелі впливу на цю владу. Упродовж майже року вони успішно перешкоджали новій владі здобути позитивні результати, успішно дискредитували перші кроки Ющенка, які не завжди були оптимальними, але ж і не настільки трагічними, як про це кричали на всю країну. Ці сили діють і донині.
Ми, на жаль, не можемо поки що знати, хто стоїть за «вересневими подіями», але, думаю, колись усе стане відомо. Тоді ми зрозуміємо, що «вереснева криза» — це тонко продуманий план, реалізований силами, які добре знають, що після навіть успішної революції настає втома, що після революційної солідарності люди ізолюються у своїх сім'ях, повертається недовіра до ближнього свого. Тут з'являється більше можливостей маніпулювати людською думкою і витворювати образ Ющенка, цілком відмінний від того, яким він є насправді. Не забуваймо, що ситуація на медійному ринку майже не змінилась: їхніми власниками лишились ті самі люди, які годували нас у попередні роки брехнею. Зараз вони обачніші і граються у свободу слова. Але від того, що вони стали грати тонше, стали ховати свої зловорожі наміри, суть не міняється — вони працюють не на оздоровлення «помаранчевої» влади, а на повну її дискредитацію, штовхаючи тим самим Україну до повної зневіри. Бо така зневіра збільшує шанси їхньої власної команди.
«Я сприймав тоді їхні виступи як політичне одкровення, а зараз бачу радше політичний розрахунок,»
— Можна довго обговорювати негаразди, що сталися за рік, але ж є й позитивні реальності, і не тільки свобода слова! Можливо, після березневих виборів, якщо врахувати всю непросту конфігурацію партій, зміниться і політичне майбутнє України? Що доброго може лишитися після цих виборів, незалежно від їхнього результату?
— Згадаймо, що нам загрожувало перед Майданом, — криміналізація всієї країни. Донецький клан був готовий перенести свою манеру керівництва областю і свій політичний менеджмент на всю країну. Те, що цього вдалося не допустити, — величезне досягнення. Ми наразі не замінили цю загрозу нормальною західною політичною системою, тому вдумливі журналісти фіксують відродження багатьох елементів кучмізму. Зрештою, сама манера управління спонукає команду Ющенка (набагато більше, ніж його особисто) вдаватися до тих самих кроків, що були за Кучми. Але прямої криміналізації держави не допущено. Маємо більшу міру свободи, яка навіть набула особливого виміру. Бо за Кучми теж була певна свобода преси, викликана наявністю різних власників ЗМІ. Звичайно, не було паритету, але правдиву пресу при бажанні можна було знайти. Тепер же з'явився не лише плюралізм думки власників, а й елементи правдивої свободи слова. Як довго це триватиме, не знаю. Без гарантій законодавчого і, я би сказав, управлінського характеру, я не буду райдужно оптимістичний. Адже існуюча система влади, досі не демонтована, спонукатиме владу до тих самих дій, що були викохані в адміністрації Леоніда Кучми. Я припускаю, що й він на початку своєї каденції не планував вдаватися до тих порушень, які так пишно розбуяли наприкінці його президентства. До цього спонукала його сама логіка квазірадянської системи управління державою. Тому цілком можливо, що люди з оточення Ющенка також будуть впадати у цю пастку й радитимуть йому згортати свободу, «прикрутити гайки» тощо. Думаю, що йому дуже активно радили не перетворювати канал УТ-1 у громадське телебачення: мовляв, країна не готова до цього, а він може втратити єдиний канал, на який має важелі впливу. Це типове мислення періоду кучмізму й відповідних політтехнологій — періоду, коли народу не довіряють і прирівнюють його до віслюка, що слухняно йде за морквинкою, котру прив'язали перед ним.
— Зараз Україна опинилась у лабетах передвиборчого популізму. Наскільки він загрозливий?
— Це завжди загрозливо, бо популізм спрощує реальну ситуацію, зокрема спотворює економічне буття держави. Ситуація набуває гротескних форм, коли Ющенко на День незалежності натхненно хвалить уряд, а за два тижні розносить його «в пух і прах»; коли Юлія Тимошенко, кажучи про успіхи уряду, не виявляє жодного критицизму щодо своїх дій. Популізм змушує людей не оцінювати ситуацію тверезо, а лише вірити словам того, хто найбільше обіцяє. Але між словами «вірити» і «знати реальну картину» — величезна різниця. Мене тривожить, що ані Ющенко, ані Тимошенко, ані ті лідери, які виступали у вересні з різними викриттями, не взяли на себе бодай частку провини за те, що відбувалося. А так не буває. Без сумніву, помилки допускали і Ющенко, і Тимошенко. Я набагато більше повірив би комусь із них, якби вони виступили бодай з якоюсь самокритикою. Це було б справжнім моментом істини. Адже про істину говорили всі — і Зінченко, і Ющенко, і Тимошенко, але насправді всі боялися взяти на себе бодай якусь частку відповідальності за ситуацію. Від того вони лише програли, принаймні в моїх очах.
— Тож у вас як у виборця сталася руйнація певних політичних ілюзій? Чи відчули ви політичну втому і розчарування у «помаранчевих» партіях?
— Без сумніву, я відчув утому. Я почав менше дивитися телебачення і слухати їхні виступи. Якщо під час революції й одразу після неї я слухав ці виступи і сприймав їх як політичне одкровення, вважаючи, що за кожним словом стоїть правда (напевно, так і було до певної міри), то зараз уже бачу не стільки правду, скільки політичний розрахунок. Це, на жаль, переводить провідників революції у ранг звичайних політиків. Я відчуваю втрату поляризації на добро і зло. П'єдестали політичних достойників знову суттєво спорожніли. Це для нації дуже загрозливо, адже вона втрачає тих, на кого повинна орієнтуватись у політичній сфері.
Але чи можу я сказати, що настільки шокований, що не голосуватиму за Ющенка і проголосую за Януковича чи будь-кого іншого? Очевидно, що ні! Безперечно, я ще приглядатимусь до політичної кампанії. Чи був я впевнений під час минулої президентської кампанії, що Ющенко — ідеальний політик і бездоганний державний муж? Ні. В мене не було такого переконання. Пам'ятаю дискусію, яка розгорілась у Львові, й аналогічну київську дискусію серед читачів «Критики» про слабкі сторони опозиції й зокрема особи Юще-нка. Було багато справедливих зауважень, які зараз лише підтверджуються. Чи я тоді казав собі, що це помилкові оцінки? Ні, я цілком довіряв цим оцінкам. Але я й тоді казав, що в політиці не очікуватиму ідеального лідера, бо нема жодної країни у світі, де би був ідеальний провідник. Бог дає нам того лідера, який потрібен у певний момент. Бог нам дав Ющенка, який хоч і не є досконалим політиком, але гідно переніс випробування Майдану. Так само і зараз: чи бачу я слабкощі Ющенка? Так, бачу. Що мене більше тривожить: оті слабкощі чи політичний «професіоналізм» Медведчука, Януковича чи Литвина? Вочевидь слабкощі Ющенка мене тривожать менше, ніж псевдочесноти його опонентів. Якщо ж мені доведеться обирати когось за нинішнього стану речей, то я, напевно, знову проголосую за тих, кого підтримуватиме Ющенко. Хоч тут слід дещо уточнити. Коли йдеться про Ющенка, йому я й далі довіряю, хоч він часом надмірно донкіхотський, часом надміру невправний. І все ж визначальним параметрам душі Ющенка я вірю. Але його партії я не дуже вірю, зокрема майже не вірю Безсмертному. Масова опозиція до його діяльності (зокрема, до того, як він творив партію) спонукає поставитись до нього з певною «резервою», як кажуть у Галичині, тобто обачливо.
— Галичина — специфічний регіон у плані політичних комбінацій, і нинішні політичні компроміси на місцевому рівні часом дивують. Тож за кого вона віддаватиме свої голоси — за НСНУ, за «Батьківщину», за «Пору» або інші політпроекти?
— Якби не було попередніх виборів, я з гіркотою сказав би, що Галичина проголосує за того, хто програє. Так було впродовж усього часу незалежності України. Ющенко виграв, і вперше Галичина проголосувала за людину, яка очолила державу. Як буде зараз — невідомо, оскільки Галичина теж поділилася. Нема одностайної реакції ні на Віктора Ющенка, ні на Юлію Тимошенко. Важко передбачити реакцію більшості; все залежатиме від того, як вони ввійдуть у кампанію, як вона триватиме, якою мірою буде задіюватись (чи не задіюватись) адмінресурс. На мою думку, чимало людей з оточення Президента хотіли б для України позитивних змін, але як адміністратори вони значною мірою зіткані з управлінської логіки кучмізму, в якій зростали. Вони можуть застосовувати їх делікатніше й обачніше, але не знають інших моделей або ж не довіряють їм. А якщо буде використовуватись адмінресурс — уся провина за це ляже на Ющенка.
Не менш важливим чинником впливу на результати виборів стане ефективність чинного уряду. Я розумію, що чуда очікувати за місяць-другий неможливо, але до січня-лютого стане зрозумілим, чи має цей уряд, зокрема Єхануров, шанс вивести човен України з бурхливого моря в більш прогнозований простір, чи ні. Якщо уряд працюватиме успішно, то це піде на конто Ющенка, який і довірив урядування Єханурову.
Що стосується Юлії Тимошенко, то я хочу вірити, що наша опозиція колись зрозуміє: треба грати не лише ситуативно, а й стратегічно. Я не знаю, чи це правда, але мені казали, що саме Тимошенко на початках свого прем'єрства доручила багатьом експертним групам розробляти стратегічні плани на майбутнє. Наголошу: я не знаю, чи це так, адже почув це від особи, яка захоплюється пані Тимошенко. Але якщо це правда, то перед опозицією стоїть блискуча перспектива зробити те, що не вдалося раніше, і вийти на вибори не просто з фотогенічнішим обличчям, з краще сформульованими фразами, а з чіткою стратегією реформування системи управління. Така опозиція могла б не просто виграти вибори, вона могли б здобути набагато більше — Україну як таку.
Зауважмо, що Ющенко і його команда, прийшовши до влади, не мали стратегії системного трансформування держави. Звичайно, вони сформулювали визначальні речі — орієнтацію на Захід, Світову організацію торгівлі, євроінтеграцію, але концепції перебудови держави, виведення її з-під зашморгу квазірадянської системи управління в них, як я розумію, не було. І все це дало свої плоди. А перед самими виборами їм уже нема часу думати про стратегічні зміни, необхідно вирішувати соціальні проблеми, щоб прийти до виборців не з порожніми руками. Тож кому це робити, як не опозиції? Сама природа опозиції штовхає її до того, щоб у якихось речах бути розумнішою, ніж влада. Для створення таких експертних груп не обов'язково й бути при владі. Багато людей, розчарованих порошенківським скандалом та іншими дискредитаційними справами, можуть вдячно відгукнутись, якщо побачать, що є сила, яка шанує їхній досвід та інтелект. Але я не знаю, чи використає Тимошенко цей шанс. Зрештою, згадаймо, ким був Рональд Рейган. Він був актором, але його правління пішло Америці на користь. Чому? Бо він керував державою, виходячи не зі своїх індивідуальних уявлень про її функціонування; він мав масу експертних груп та інституцій, на які покладався. Тож ситуація може піти Україні на користь, якщо українська еліта буде вчитися. Припускаю, що люди, приходячи до влади, не можуть одразу осягнути всього, але — вчіться ж! Приймайте кожен крах як вимогу починати знову важку роботу (так в інтерпретації Євгена Сверстюка звучить переклад вірша Кіплінга «Про людину»).
«Навіть з усіма «помаранчевими» розчаруваннями ми не опустимося до рівня кучмізму»
— Якщо ж Прем'єр-міністром стане Янукович, чи можливе повернення на старі кучмівські рейки?
— Не думаю, що сили, які стояли за ним раніше, зробили б ставку знову на нього. Як на мене, таких лишилося 10—20 %. Якщо ж це станеться... Наведу одну паралель: у 1990 році дрогобиччани за допомогою львівського десанту Чорновола з тріском вигнали Олексія Радзієвського та його міськком партії з приміщення ратуші. Якби тоді мешканцям Дрогобича сказати, що за кілька років вони добровільно оберуть його мером, вони назвали б це словами безумця. Але сталося саме це. Символізм цього факту був жахливий, особливо для старших людей: їм здавалося, що «повертаються комуністи». Проте старі часи разом із Радзієвським не повернулись, і через кілька років він iз дрогобицької влади безславно пішов — цього разу, здається, остаточно. Паралель зрозуміла. Хто знає — можливо, Господь нам схоче увиразнити деякі символи, й українці оберуть Януковича, якого так дошкульно висміяв Майдан. Якщо це справді станеться, лише від нас залежатиме, куди ми дамо себе повести. Якщо в Україні буде виразна воля обрати інший шлях, а не шлях Януковича, то ні він, ні навіть уся його донецька команда нічого вже не зробить. Можливо, Господь дає нам цей подразник, аби ми стрепенулися й виразно усвідомили, чого ми хочемо, а чого — ні. Прихід Януковича я сприйняв би як непорозуміння, сенс якого ми маємо розшифрувати. За жодних обставин я не впадав би у паніку і не кричав би про загибель України.
— Від початку Помаранчевої революції було відчуття, що Україна встає з колін. Хоча, зрештою, в історичній ретроспективі цей процес можна розтягувати від 1918 року аж до торішнього тріумфу. Чим є Помаранчева революція у цьому процесі націогенези і державного будування: крапкою чи комою? Чи відбулась уже Україна як метафізичний проект, чи ні?
— Ні. Перед нами розгортається дивовижний план Господнього провидіння, в якому Україна спинається догори не прямою і неперервною лінією. Це радше синусоїда, точніше пилкоподібна крива, яка відображає спершу тривалий і поступовий занепад, а тоді раптове пробудження і злет. Далі знову ентропійний занепад, що обривається новим спалахом і піднесенням. Згадаймо: коли в березні 1991 року відбувся перший референдум, тоді Україна і навіть Галичина підтвердили своє входження у Радянський Союз. Ще трохи — і Україна була б приречена на новий союзний договір, де не було б республіканського поділу, а право виходу з Союзу було б уневажнене. Але відбувся спалах — кремлівський заколот і грудневий референдум, внаслідок якого Україна піднялася на дивовижну висоту, з якої вона, проте, йти далі вгору не могла. Мусив настати етап повільного спадання, обробки того, що ми здобули, використання набутого потенціалу. Потім знову криза і новий спалах — Майдан. Після цього — неминуча втрата енергії, але водночас і засвоєння досягнутого.
Зауважте, жодного разу Україна не опускається нижче тієї точки, з якої починала трансформацію. Я переконаний, що навіть з усіма «помаранчевими» розчаруваннями ми не опустимося до кучмівського рівня. Стали активними молоді люди, котрі не мають нашого рабського досвіду, — їх важко буде нагнути до того самого стану, що нас, старше покоління. Як на мене, ота синусоїда злетів і падінь є реалістичною динамікою розгортання Господнього плану. Я не вірю у пряму лінію від кризи до стабільного тріумфу. Майдан — це велика гарна кома, за яку ми маємо дякувати Господу.
Що не кажіть, але Україна невпинно виходить з-під московської тіні: 1991 рік став тріумфом для України, проте лише вибриком історії для здивованого світу. 2004 року Майдан уже став тріумфом не тільки для України, а й для всього світу. Тому хоч що станеться на майбутніх виборах, Україна увійде до всіх підручників, де досліджуватимуться ненасильницькі революції. Оминути українську революцію буде немислимо. І що мене тішить чи не найбільше, Майдан — це нарешті той історичний наратив, який відрізняє нас від Росії. Майдан — це лише українська історія, що вже не є спільною з Росією. Чому Україна успішніше виборює свою незалежність, ніж Білорусь? Бо вона має у своїй історії козаччину, має бандерівщину, має цілі етапи боротьби за незалежність, які живуть у пам'яті народу. Майдан у пам'яті народу залишиться назавжди, і я щасливий з цього приводу. А якщо говорити про майбутнє, то є якась магія числа «три» — був 91 рік, був Майдан, тож, може, потрібна буде ще одна, третя, подія.
«Немає жодної ідеальної структури, і церква в суспільному вимірі не є винятком, адже де люди — там і гріх»
— Як ви дивитеся на нинішнє інструментальне використання політичними силами конфесійних проблем України, зокрема абсурдного поєднання в цьому плані комуністів, «вітренківців» і православних Московського патріархату?
— Перш ніж відповісти на це питання, я хотів би нагадати про довибори до Київської міської ради через пару місяців після революції. Чорний піар і фальсифікації були задіяні на цих виборах не менше, ніж на виборах президентських. Це у тому самому Києві, який якнайкраще пізнав революцію. Це мене здивувало значно більше, ніж теперішні події. Це просигналізувало, що люди сказали собі: «Був Майдан, і це було щось виняткове. Але тепер ми живемо реальним життям. Ми наче вийшли з церкви і взялися до повсякденної чорної роботи». Так думає багато хто.
Тому на нинішніх виборах я не чекаю від Московського патріархату великих прозрінь. Урок, без сумніву, піде їм на користь, і я припускаю, що однозначної прив'язки до імені кандидата, як це мало місце рік тому, все ж не буде, хоча... Озвучити те, що не може сказати митрополит, можна й через православні братства. Майдан подіяв на монолітну донедавна Українську православну церкву Московського патріархату як землетрус, тобто церковна ментальність розшарувалася на кілька сегментів. Той сегмент вірних, що починає мислити українськими категоріями, або києвоцентрично, стає дедалі потужнішим. Це вже не просто церква, яка є голосом Москви в Україні. Це церква, яка почасти стає голосом України у ширше взятому Московському патріархаті. Це дуже тішить. Немає жодної ідеальної структури, і церква у її суспільному вимірі не є винятком, адже де люди — там і гріх. Я волів би радше вести мову про певні стратегії й течії в тілі цієї церкви, а не про її невиліковну сутність чи навіть про зрадницьку позицію щодо України. Припускаю, що цього разу обстоювання російських інтересів буде меншим, але воно буде, бо не змінилася стратегія, обрана Росією. Остання змінила методи досягнення своєї мети, а саме — відновлення впливу на теренах пострадянського простору. Наскільки офіційний Кремль змінив тактику, настільки і зміниться позиція Московського патріархату. Але стратегічна мета, на жаль, не зміниться...
— До речі, пане Мирославе, чи змінилася ситуація з визнанням богослов'я на державному рівні? За Кучми чинилося багато перешкод для цього.
— Ситуація дещо змінилася. Остання моя розмова з високопоставленим чиновником iз Міністерства освіти була досить оптимістичною. Він сказав: «Пане Мирославе, давайте таки вирішувати справу богослов'я». Я сподіваюся, що старі ідеологічні перешкоди помалу зникатимуть. Але я декілька разів чув від міністра Ніколаєнка, що він соціаліст і атеїст. Мене, з одного боку, тішить, що він виразно каже про власні переконання та усвідомлює їх. За це його можна пошанувати. Але як чиновнику я сказав би йому таке: Міністерство освіти має служити всьому народові, а народ складається не лише з атеїстів і прихильників соціалістичної ідеї. Релігійний чинник українського народу щораз потужніший. Віруючі українці мають ті самі конституційні права, що й інші люди. Я працюю в Українському католицькому університеті, але заплатив за свою особисту свободу надто дорогу ціну, щоб тепер відбирати її в соціалістів чи інших людей, які мають інші переконання. Мені не йдеться про силуване навернення всієї країни у мої релігійні переконання. Однак міністр, навіть будучи соціалістом, повинен обстоювати права, які належать і релігійно мислячим людям. Я настроєний оптимістично, бо розумію, що триває перебудова всього міністерства, тож бити тривогу ще рано.
ДОСЬЄ «УМ»
Мирослав Францевич Маринович — віце-ректор Українського католицького університету, що у Львові, директор Інституту релігії та суспільства.
Народився 4 січня 1949 року в с.Комаровичі на Львівщині. Закінчив електрофізичний факультет Львівської політехніки. Як один із засновників Української Гельсінкської групи у квітні 1977-го був заарештований за «проведення антирадянської агітації та пропаганди». Шість років відсидів у таборі в Пермській області, відразу потому ще три — на засланні в Казахстані. Повернутися в Україну зміг лише в 1987 році.
Член-засновник української організації «Міжнародна амністія» (1993). Автор книг «Спокутування комунізму», «Україна на полях Святого письма», «Листи з волі», «Коли гарцюють червоні коні апокаліпсису».
