Духовна варіація пташиного грипу

      Останнім часом почала ловити себе на тому, що все частіше погоджуюся з немеркнучими висловами товариша Леніна. Раніше, приміром, знаходила безліч доказів на противагу Іллічевій гіпотезі з приводу того, що жити у суспільстві і бути вільним від суспільства — це нонсенс. «Ну чому ж ні? — обурювався мій власний юнацький максималізм. — Май власну думку, читай книги і дивись фільми не з печаткою «модно», а ті, які тобі подобаються... Не втрачай свою індивідуальність — і факт суспільства для тебе перетвориться на необтяжливу формальність». Сьогодні моя позиція принципово відмінна: оточення — далеке і близьке — на формування особистості має настільки домінуючий вплив, що іноді буває навіть страшно. Мої нещодавні культпоходи з донькою місцями останніх прем'єр розвіяли будь-які сумніви з цього приводу.

      Ініціатором провести вихідний у компанії «Курчатка Ципи» була донька. До того ж наполягала вона категорично і можливості відмови навіть не припускала. А що дитині було робити: у класі вже всі цей «шедевр» переглянули, тільки про цього Ципу і говорять, у «Макдональдсі» зараз іграшки саме з цього мультика — реакція для дитячої психіки за такої щільної облоги дуже навіть природна. Пішли. Подивилися. Якщо ви гадаєте, що я жалкую за марно витраченим часом — то помиляєтеся. Власне, я приблизно так все це і уявляла: чергова заокеанська «булька», примітивний сюжет, сумнівний зміст і яскрава форма... Мене вразила реакція дітлахів — Ципу вони сприймали як абсолютного героя нашого часу. Кумедному курчаті одного разу здалося, що йому на голову впало небо. Воно, звісно, злякалося і заходилося репетувати — а що малюкові залишалося робити? Дорослі ж замість того, щоб його заспокоїти, почали кепкувати над Ципою, оскільки насправді на нього впав усього лише жолудь. Після такого фінту — а Ципі не повірив і рідний татусь — закомплексоване мале, аби знову не бути затюканим дорослими, вирішує тихесенько собі мовчати. І коли біля його ніг гепнувся справжній шматок неба — точніше, фрагмент літаючої тарілки — Ципа наважився сказати про це лише своїм друзям. Ну і почалося: Землю окупували інопланетяни, курчаті нарешті повірили дорослі, але було пізно, і їхнє містечко перетворилося на плацдарм «Зоряних воєн»...

      За цією метушнею дітлахи 5—10 років мали б розгледіти прописні істини. Про те, наприклад, що справжні друзі пізнаються у біді. Як на мене, їм це не дуже вдалося. Оскільки аудіо-візуальна експресія — великі плани, крики-вереск тощо — майстерно маскували і те найменше раціональне зерно, яке автори все ж таки — о, диво! — заклали у свого «Ципу». І дітвора набагато жвавіше реагувала на сердюччине «Хорошо, все будет хорошо!» — аякже, впізнали — що його наспівував Хрюн, ніж на якісь трішки складніші посили.

      Отже, фахівці з комерційної анімації до своїх фінансово успішних «Шрека», «Льодовикового періоду», «Мадагаскару» можуть сміливо дописувати ще й «Ципу» — лише за перший вікенд при 196 копіях мультик зібрав досить пристойні 1,1 мільйона доларів. Іншим фактажем — наприклад, скільки дітей і настільки та як саме збагатили свій внутрішній світ — подібні проекти, як правило, не переймаються.

      На «Ярмарковий гармидер» доньку повела я. Про цю нову виставу першою їй також розповіла я — у їхньому 1-Б «Ярмарковий гармидер», на відміну від «Ципи», топ-темою для розмов на перерві не став. Наданшлагу біля кас також не спостерігалося. І це при тому, що «Ципа» у більшості кінотеатрів міста іде щонайменше протягом двох тижнів щодня по 3—4 рази, а вистава у ТЮГу — кілька разів на місяць. Дитяча ж реакція на «Ярмарковий гармидер» у цьому переліку прикрих несправедливостей вразила найбільше.

      Віктор Гирич поставив прекрасний спектакль за п'єсою Яни та Ірини Златопольських. Розумний, добрий, справжній. Дбайливо зібраний із тих численних скарбів, які нам у спадок залишили наші предки. Звичаї і обряди, вертеп, народні пісні і танці, прислів'я і приказки, байки, гарбуз як один із прадавніх символів України, — з усього цього, наче з пазлів, режисер виклав дуже симпатичну картинку і назвав її «Ярмарковий гармидер, або Не купиш ума, як нема». Художник Андрій Олександрович придумав чудові декорації: українська хатина під солом'яним сонцем, яка виструнчилася аж до Космосу і водночас міцно стоїть на землі. Заквітчана стрічками і килимками, вона затишна й одночасно відкрита — заходь, подорожній, ми тобі раді. Сама ж вистава задумувалася як такий собі конспект життєвих настанов. У картинках і мізансценах актори ділилися з дітлахами життєвою мудрістю: не шкодуй за тим, що минуло, не женися за легкими грошима, не вір небилицям... Речі, які з цінностями «Ципи» не йдуть ні в яке порівняння. Тільки ось юні глядачі, на жаль, ще не доросли — ми їх недовиховали! — до того, щоб розуміти або хоча б відчувати первинність «Ярмаркового гармидеру» і вторинність «Ципи» та Ко. Я переглянула ледь не всі вистави ТЮГу і прекрасно пам'ятаю, як бурхливо дітлахи реагували на «Пеппі Довгупанчоху», ледь стримували сльози на виставі «Добрий Хортон», переживали за «Порося, яке співає»... А запропонували їм щось серйозніше, складніше — і розгубилася малеча, занудьгувала, засмикала мам за спідниці. Мамам же слід напружитися і зафіксувати ці рефлексії у свідомості: діти не навчені відчувати свого походження, вони відмовляються мислити, відмовляються йти назустріч тим, хто пропонує не просто розважитися, а й думати, аналізувати, робити якісь висновки. «Курчатко...» володарює над ними, примітивне і невибагливе, без особливих претензій, без надмірних вимог до себе та до інших. Воно почувається доволі впевнено, за ним — потужна реклама і люди, які розуміються на тому, як знімати комерційно успішні, високоприбуткові мультики. А що може протиставити у цій ситуації Віктор Гирич? Оригінальність, любов і повагу до глядача, свій талант ставити класні вистави... Тих, хто у такій ситуації зорієнтується і зробить правильний вибір, сьогодні надзвичайно мало.