Мух морять, а людей лікують

      ...Якось дядько Іван, роздушивши з колегами на роботі плящину (а може, й не одну), приплентався увечері додому голодний як вовк. Бо на випивку, як правило, гроші завжди знаходяться, а на закуску — як доведеться. У темряві, щоб не будити дружину, позаглядав по каструлях і, не знайшовши нічого їстівного, натрапив на вікні на миску з грибами. Вмолотив їх і влігся спати. Вранці дружина побачила порожню миску й обімліла — вона наварила мухоморів, щоб потруїти мухи. До чоловіка — лежить без свідомості. Наробила лементу, медичку сільську викликала, почали тормосити Івана, а він мертвий. Пішли у хід усі засоби першої медичної допомоги, поки дядько, врешті-решт, сердито не послав набридливих, як мухи, бабів кудись подалі. Поспати чоловікові не дадуть! Після «мухоморної» вечері Іван почувався зовсім нормально і, дякувати Богу, прожив до 80 років. А трапилася ця історія у селі Усичі Луцького району. Вона отримала несподіване продовження під час мого нещодавнього відрядження до Шацька...

      Згадайте, з якою злістю і острахом ми дивимося на цього червоноголового красунчика із білими цяточками на шапці. Зі злістю, що він так рясно заполонив лісові простори, а нормальні, себто їстівні, гриби треба добряче попошукати у лісових хащах. А з острахом, бо начулися про мухомора всіляких страшилок про його отруйну силу. Щоправда, цієї осені навіть мухомор знайти у лісі непросто: фактично чотири місяці з гаком земля не знала доброго дощу. Вода повисихала у криницях навіть на Поліссі, де рівень грунтових вод був завжди достатньо високим. У Шацьку, оточеному звідусіль озерами і під боком якого найбільше озеро України — Світязь, чимало господарів змушені нині возити воду бідонами на тачці від сусідів, у яких криниці ще не пересохли. Саме тут, у Шацьку, почула від знайомих історію про те, як одна жінка лікувала мухоморами виразку шлунка, ентероколіт та цілий букет інших шлунково-кишкових захворювань.

      — І що, вилікувала? — з недовірою перепитала я.

      — Звичайно. Тільки було це давно, десь наприкінці 70-х. Я якраз працювала тоді в дитячому садочку. І наша вихователька Лариса Степанівна якось мені каже: «Знаєш, Ніночко, хочу вишивки тобі свої подарувати. Може, донечка у тебе народиться, згодиться. І пам'ять про мене залишиться. Надумала я лікувати свій кишечник соком мухоморів. У мене ж у родині хворіли на шлунок і повмирали від раку. Напевне, і мене те саме чекає, — згадує ті події Ніна Іванівна Черен. — Я почала її відмовляти, а вона вже настроїлася безповоротно. Попросила тільки, якщо з нею щось станеться, то щоб я засвідчила, що робила вона це добровільно. Бо ще скажуть, що Радіонович (її чоловік) через хату її отруїв. Вони почали жити разом після смерті першого чоловіка Лариси Степанівни. Словом, я її не відговорила. Але пішла до нашого хірурга, старого вже лікаря, і розповіла про цю оказію. А він мені каже: «Нехай пробує. У неї що, є інший вихід? А про випадки зцілення я теж чув». Після цього я трохи заспокоїлася. Дякувати, все закінчилося благополучно.

      — І ми можемо з Ларисою Степанівною зустрітися?

      — Якщо є бажання.

      Бажання, звичайно, було, щоб почути про цей випадок безпосередньо із вуст учасниці цього експерименту. Розшукати хату Лариси Степанівни у Шацьку виявилося нескладно, хоча дорослі та дітлахи більше реагували на «де Радіонович живе?» Бо Василь Радіонович Литвинчук довгий час працював у школі, і знають його тут і старі, і малі. Радіонович чаклував на подвір'ї над якимсь двигуном:

      — Ларисо, тут до тебе, — гукнув він дружину.

      Кімната, де нас приймає господиня, — такий собі міні-музей, де все зроблено її руками. Барвисті подушечки, серветки, дивні глиняні фігурки, виплетені з ниток звірята, картини на стінах, навіть розмальовані казкові дерев'яні сундуки.

      — Я все життя пропрацювала в дитячому садочку. Вчила діток ліпити, малювати, майструвати. Ось цими глиняними фігурками наш садочок славився колись на всю область. Це димківська іграшка. По 30 чоловік на семінарах у нас сиділо, коли ми ліпили з дітками ці іграшки, — з приємністю згадує ті часи Лариса Степанівна.

      З перших же речень вловлюю не нашу, не волинську вимову, а щось східняцьке. Як не дивно, пройшло вже 53 роки, як дівчина з кіровоградської глибинки після закінчення педучилища приїхала працювати у Шацьк, а вимова батьківська з типовим для Східноукраїнського регіону повільно-статечним потягуванням окремих звуків не асимілювалася з волинською. До речі, їх, двадцять чоловік із шістдесяти випускників Олександрійського училища, направили у 1952 році на роботу саме на Волинь. Хіба могла вона тоді уявити, що цей Шацьк стане її долею і що залишиться вона тут назавжди? Приїхала в озерне селище із подругою Валентиною Вишневською.

      — Валя стала завідуючою садочком, а я — вихователькою. Хоча спочатку нам не було де працювати, бо й садочка ще не було. Подруга моя у війну остарбайтером була у Німеччині, і під час бомбардування радянської авіації їй відірвало руку. Шість років ми тут разом витримали, але я вийшла заміж, осіла, а Валя поїхала додому. Тепер вона живе в Кривому Розі, ми з нею й досі дружимо, листуємося. Зараз я не уявляю себе більше ніде, як тут, на Волині. Там, на батьківщині, у мене нікого не залишилося. А колись в перші роки, коли їхала додому, то за кілька годин до своєї станції я вже не могла ні сидіти, ні лежати в потязі, аж тремтіла від хвилювання, так радісно було на серці, що додому їду... З першим чоловіком прожила недовго, помер він. Потім вийшла заміж за Радіоновича. Діток мені своїх Бог не дав, так життя і пролетіло. Уже сімдесят п'ять...

      Незважаючи на поважний вік, моя співрозмовниця не виглядає на свої роки. Струнка, спортивна — не бабця, а жіночка у розквіті сил!

      — Ларисо Степанівно, розкажіть-но, як ви мухоморами лікувалися...

      — Почула цей рецепт від одного чоловіка в санаторії «Лісова пісня». Його двоюрідний брат з Ленінграда так вилікувався. Думаю, треба й собі спробувати. У родині нашій хворіли і помирали від цих болячок. Отож і мене ця чаша може не оминути. Напевне, і два голодомори далися взнаки: і в 33-му, а після війни як ми голодували! Все тепер на здоров'ї і відбивається. Отож назбирала відро мухоморів і почала сік чавити. А вони такі сухі, ну нічого немає. Поставила у кладовку, може, з тиждень там постояли, поки мурятинням не взялися. Почавила, сік від журжі процідила і чистий уже по ложечці пила. Потім прийшла в лікарню на перевірку і кажу, що лікувалася мухоморами. «І що, не вмерли?» — здивовано перепитав лікар. «Якщо прийшла до вас — значить жива», — кажу. Після курсу лікування стала почувати себе значно краще і на тривалий час забула про хвороби. До речі, є ще один гриб, напевне, різновид мухомора, такий смердючий, що навіть там, де він росте, довкола все смердить. Мені чоловікова сестра у Ковелі на базарі купила його настоянки пляшечку. Теж пила. Але роки беруть своє. Болячки даються взнаки. У мене все горище тепер у травах. Навіть на клумбах між квітів посадила материнку, безсмертник, всякі інші травки. На пігулки нині надії мало. Та й не по кишені вони.

      На прощання Лариса Степанівна веде у свій квітник, де поряд із квітуючими ще в жовтні трояндами розкинули свій різнобарвний килимок хризантеми. А Радіонович пригощає останніми гронами смачного винограду...

      Тут, у Шацьку, почула ще одну цікаву розповідь про траву, яку тут називають «французник» або «безкровний хірург». Вона чудово заживляє рани навіть у хворих на цукровий діабет.

      — Випробувала її на собі. Мала такий надокучливий кашель, що не знала, чим лікувати. І згадала про «французник», — розповідала Світлана Черен, та сама дівчинка, яка мала народитися в Ніни Іванівни і для якої Лариса Степанівна дарувала свої вишивки, і яка народилася, коли тьотя Лариса випробовувала на собі мухомори. — Була в нас настоянка на спирту. Я столову ложку на чашку води вливала і пила вранці та ввечері. Кашель як рукою зняло. А про мухомори, так у нас сусід якось їх наївся — і хоч би що. Організм проспиртований, нічого не бере. Він пив усе, що тільки горить, навіть лак для волосся.

      — І що, ще живий?!

      — Ну звичайно!

      Ось вам і перевірені на собі.