Олег Масленников зцілився коханням і подався в Орлі

      Олег Масленников — типова жертва серіаломанії, що стиснула у своїх палких обіймах телеглядачів, прирікши їх на однотипні вечори у компанії «блакитних екранів». Він сумлінно служив у Театрі драми і комедії на Лівому березі, створив безліч оригінальних образів, був одним із найулюбленіших акторів столичних театралів і... навіть не мав уявлення про симптоми шаленої популярності. Після останніх кіноролей — у фільмах «Тобі, справжньому», «Убий мене, ну, будь ласка», «Сніжне кохання, або Сон зимової ночі» — почав помічати посилену увагу до своєї скромної персони. Роль шляхетного і винятково позитивного Сергія Буравіна у серіалі «Зцілення коханням» для Олега Масленникова стала такою собі презентацією пострадянського масштабу — протягом року він, як свідчать рейтинги, гостював у мільйонів глядачів телеканалів «Інтер» та РТР і користувався у них величезною симпатією. Безрезультатно для актора цей експеримент не завершився: «Зцілення коханням» благополучно фінішувало, але особиста серіаломанія Масленникова триває. Сьогодні він уже як режисер-постановник знімає 50-серійну історію «Диявол із Орлі. Янгол із Орлі». В холоднющих павільйонах «Київнаукфільму» — очевидно, традицію неопалювання цієї кіностудії ніхто не збирається порушувати і цього року — фільмують історичну мелодраму про людей, які після спустошеної громадянською війною Росії опиняються у передмісті Парижа — Орлі — де намагаються почати нове життя... Щодо режисерського дебюту Масленникова — то у цей факт якось навіть не дуже віриться: настільки вправно й одержимо актор керує зйомками. А от сумнівів стосовно того, що на даний момент він захоплений цим проектом абсолютно, немає жодних.

      — Олеже, що це у вас за пристрасть до серіалів така прокинулася? Ви, часом, років із п'ятнадцять тому «Санти-Барбари» не передивилися?  

      — Ну «Санту Барбару» я взагалі-то не дивився. Так, можливо, по дотичній — пару-трійку сцен. Але ніколи не думав, що сам буду колись знімати масштабні проекти. Водночас до цього я так чи інакше наближався. У 1991 році доля звела мене з режисером Андрієм Дончиком — знімався тоді у його  фільмі «Кисневий голод», який випускала канадсько-українська компанія «Кобза», ми там познайомилися. А коли у минулому році Дончик знімав «Украдене щастя», чотирисерійний фільм за Іваном Франком, то там я уже під його керівництвом уперше спробував себе як режисер з роботи з акторами. Тож певний досвід і в такому амплуа я маю...

      — ...і сьогодні  вже керуєте знімальним процесом як режисер-постановник...

      — Так, і в цьому є як свої проблеми, так і цікаві моменти. Продюсер нашого серіалу — Оксана Байрак. Цікава акторська компанія підібралась: Ольга Кабо, Надія Бахтіна, Михайло Дорожкін, я також знімаюся як актор, моя дружина Алла Масленникова, Олександр Нікітін, Андрій Самінін, із Риги приїздив Арніс Ліцітіс. Це має бути така історія із двох частин, робоча назва яких «Диявол із Орлі» та «Янгол із Орлі». Кожна частина матиме 25 серій. «Диявола...» ми вже майже відзняли, зараз перебуваємо у монтажному періоді й готуємося до зйомок «Янгола...». Прем'єра планується на каналі «Інтер» та деяких російських каналах. Щоправда, про це краще знає продюсер.

      — Після ледь не двохсотсерійного «Зцілення коханням», де ви протягом року мужньо творили образ Сергія Буравіна, можна зробити висновок, що Олегу Масленникову  вже просто не вистачає таких ось «довгограючих» проектів.

      — Я людина, яка постійно чимось захоплюється. Працював у театрі й дуже довго думав, що працювати я можу лише на сцені. Вважав, що нічого іншого на професійному рівні робити не вмію,  робота ж у театрі мені подобалася надзвичайно. А п'ять років тому пішов працювати на канал «1+1». Спочатку — в програму «Медовий місяць», де проводив кастинги і відбирав пари. Потім обирав героїв для інших проектів:  «Побачення наосліп», «Найрозумніший»... І якщо в театрі замкнута обстановка — ти спілкуєшся зі своїми колегами-акторами, а контакт із глядачами значною мірою односторонній, — то робота у відділі кастингу об'ємніша і ширша. Ти мусиш розпізнати потенціал людини: чи емоційна вона, чи комунікабельна, як вона мислить, чи достатньо швидко думає, чи здатна вона на несподівані вчинки... Тобто чи цікава ця людина для телебачення і для глядачів. Такий живий контакт, живе спілкування надзвичайно збагачують. Цією роботою я також щиро захопився. А в кіно завжди знімався, і мені це теж подобалося. Потім почався серіал «Зцілення коханням» — і знову було цікаво.

      — Олеже, а скільки відсотків свого таланту ви задіяли для роботи у серіалі «Зцілення коханням»?

      — Якщо актор працює в театрі, знімається в кіно — відбувається процес накопичення досвіду, навиків... І раптом ти потрапляєш у структуру, де тобі говорять: «Дай, дай, дай». Ти мусиш працювати динамічно, зібрано і професійно.  Ось тоді актор мобілізує увесь свій досвід і робить свою роботу. Були випадки, коли за один день я знімався у двадцяти сценах... До того ж не варто забувати про технологічний бік роботи над роллю. Треба знати текст, треба, щоб цей текст не заважав тобі грати... Вміння швидко вчити текст мені тут дуже і дуже пригодилося. Вміння бачити ситуацію в цілому, розуміти, що відбувається у цій сцені, а що буде в іншій, виходити на рівень імпровізації, відчувати, в якому напрямку мусить розвиватися твій герой, — також. Це все накопичувалося роками.  І до роботи в серіалі «Зцілення коханням» я був готовий.

      — Ви не вважаєте, що участь актора у подібних проектах — це робота упівноги? Ну що там, даруйте, грати? Вийшов, сказав свою репліку, перейшов з одного кутка в інший, сів на канапу...

      — А це залежить від того, як сам актор ставиться до своєї ролі. От у нас у серіалі працювала Антоніна Венедиктова, яка постійно говорила: і те не так, і це мусить бути інакшим... Збоку можна було прийняти її за якусь зануду, а насправді вона просто вимоглива людина. Венедиктову не влаштовували якісь професійні речі й вона намагалася від людей добитися максимальної віддачі. Тобто якщо ти ставишся до роботи абияк — то і виходить упівноги. Коли ж людина сама для себе ставить планку високо — результат буде відповідним. Такі люди, звісно, створюватимуть проблеми для тих, з ким працюють, але ж раптом хтось вважає цю роль найголовнішою у житті? І коли ти щось репетируєш чи граєш, то у будь-якому разі озвучуєш свої амбіції, свою суть, свій внутрішній світ. Я не знаю, як можна ставитися до цього упівноги...

      — Але ж і при такому сумлінному ставленні іноді бувають відверті невдачі.

      — Безумовно. І тут найголовніше — зробити потім глибокий аналіз і  правильні висновки. Якщо після самокритичного, жорсткого і принципового аналізу людина зрозуміє, чому цей досвід виявився негативним, то в майбутньому не припускатиметься подібних помилок.

      — Цікаво, а як пройшов останній знімальний день «Зцілення коханням»? Після такого величезного шматка роботи ви пожалкували, що все закінчилося, чи зітхнули з полегшенням?

      — На той момент, якщо чесно, зітхнув із полегшенням. Коли дванадцять місяців займаєшся тим самим, а потім усе закінчується і ти розумієш, що минув певний етап... Проте за цей рік встигаєш обрости якимись іншими проектами — то там відзнявся, то там, — а  потім вони закінчуються і відпадають, як баки із пальним у ракети, а сама ракета все летить і летить ...  Але через деякий час ти розумієш, що чогось не вистачає. Не вистачає «Зцілення коханням»... Утім усе рано чи пізно закінчується, і потрібно виходити на інший рівень. І в кожному наступному проекті потрібно починати з нуля. Новий режисер, нові вимоги, нові морально-етичні пріоритети. Доводиться напружуватися, щось доводити, і в цьому є дуже цінний момент розвитку. Так ти точно знаєш, що внутрішня деградація тобі не загрожує.

«Глядачі на спектакль не допускаються». Олег Масленников та Лев Сомов.

      — Олеже, для мене ви завжди були актором театральним, я бачила вас у виставах-шлягерах Театру драми і комедії «Полонений тобою», «Рогоносець», «Глядачі на виставу не  допускаються»... Сьогодні ви в театрі, де прослужили майже двадцять років, з'являєтеся нечасто. Наскільки болісною для вас була ця мистецька переорієнтація, як відпускав вас у світ телебачення і серіалів худрук театру Едуард Митницький?

      — Це справді серйозне питання, до того ж я й інститут закінчував із наміром бути саме театральним актором. У 1985 році прийшов у Театр драми і комедії... Але, як не страшно про це казати,  сьогодні мені і в театрі стало нецікаво.  Не знаю навіть, чому. Ні, я ходжу, дивлюся прем'єри, бачу, як актори ростуть, самостверджуються, помиляються... Але...  Театр мене зараз не захоплює настільки, як захоплював, коли я закінчив інститут. Років п'ятнадцять я був одержимий театром, жертвував для нього багато чим. Працював лише в театрі, отримував мізерну зарплату, в нас росла дитина, а ми нічого не могли купити, жили надзвичайно скромно — і все тому, що було цікаво працювати в театрі. Сьогодні я такого сказати не можу. Зник інтерес. Зараз я граю лише у виставі «Рогоносець». Іноді, коли просять колеги їх підмінити, виходжу на сцену у спектаклях  «Глядачі на виставу не допускаються», «Брешемо чистісіньку правду», «Одруження»... Раніше ми  грали по черзі, й іноді вони до мене звертаються з таким проханням. Якщо в мене виходить — я завжди іду на-зустріч. Ще моя театральна діяльність сьогодні — це театр «Актор» Валентина Шестопалова, де я, моя дружина Алла і сам Шестопалов граємо виставу Дюрренмата «Граємо Стрінберга». 

      — Ви допускаєте, що колись повернетеся до театру?

      — Безумовно.  Можливо, мине рік, і я відчую, що чогось мені в цьому житті не вистачає... Як писав відомий театральний педагог Олександр Паламішев, одна з найголовніших чеснот режисера — це вміння зацікавити актора. Зацікавити задумом, трактуванням, манерою  і стилем репетиції. Якщо мене зацікавлять — я обов'язково відгукнуся.

      — Але ж ви тепер і сам режисер — можете щось таке придумати-закрутити...

      — Ну, я таким себе ще не відчуваю. Тут мені ще треба багато вчитися. Вбирати, дивитися, аналізувати... Щось виходить, щось не виходить. Але я ще й відчуваю себе піонером. Не в ідеологічному розумінні, а як першовідкривач, який освоює нові території.