Ми прийшли в цю країну зі зброєю в руках більше двох років тому. Прийшли не як завойовники, а як миротворці. Чи то загарбники, чи то визволителі прийшли раніше. Тож не дивно, що наша присутність у гарячих пісках Межиріччя завжди була предметом запеклих суперечок у владному трикутнику на Печерських пагорбах. Сьогодні вже не важливо, чому «попередня» Банкова вирішила, що ми маємо бути там. Важливими є передвиборчі обіцянки «нової» Банкової, коли вона ще не була владою. Одна з цих обіцянок починає виконуватися — через півтора місяця українські війська будуть повністю виведені з Іраку.
Отже, йдемо. Йдемо, але не тікаємо з поля бою, як може комусь видатися. Бо залишаємо після себе цілком боєздатні, підготовлені нами іракські частини, окремим з яких місцеві генерали вже присвоюють назви «українських». Бо місцеве населення, прощаючись, називає нас друзями, а не окупантами. Але ми не кажемо Іраку «прощавай», кажемо «до побачення», бо попереду — тісна співпраця. Військова частина місії завершується, i відтепер слово за дипломатами i бізнесменами.