«Ванюшо», не убий!

      ...Уламки цього особливого снаряда лежать на столі в кабінеті начальника штабу Івана Загайка. Поруч розкладена газета, досить пошкоджена, але цілком придатна для того, щоб побачити заголовок, рекламу, фото та текст окремих матеріалів. Назва видання — Berliner illustrierte Nachtausgabe, дата — від травня 1941 року.

      ...«Звичайно, в практиці піротехніків фактично всі ситуації унікальні, — говорить начальник штабу Іван Загайко, — але з подібним зіткнулися вперше». Цей виклик був буденним для підрозділу знешкодження вибухонебезпечних предметів. Хіба що у начальника групи піротехнічних робіт роменської частини МінНС Олега Пташка саме випав день народження. Але робота є робота, і група піротехніків виїхала за заявкою до села Шевченкове Сумського району. У село підводять газ, і господар однієї оселі рив траншею. Викопав частину металевого предмета й зрозумів, що перед ним: після війни такий снаряд уже доводилося бачити. Пізніше розповів військовим, що неподалік його дому був фашистський склад. Коли окупанти відступали, то підірвали його, аби не дістався радянським. Кілька снарядів не вибухнули, їх просто відкинуло, і ось один із них, пролежавши 62 роки, знайшовся на метровій глибині. «158,5-міліметрова осколково-реактивна міна, — кваліфікує Олег Пташок. — Це як у нас, знаєте, «катюші» були, так і у них міномети, їх наші «ванюшами» звали». І далі пояснює, що такий снаряд небезпечніший, ніж фугасний, бо розкидає осколки. Радіус ураження — до 800 метрів. Ми вивезли снаряд, підірвали його. Він не здетонував. Серед уламків раптом бачимо: замість висаджувача — згорнута газета. Тож у війну два кілограми вибухової речовини, закладені в міну, спрацювати просто не могли».

      Іван Загайко, уродженець села Королівщина Роменського району, в армії вже двадцять восьмий рік. У Олега Пташка стаж порівняно невеликий — йому самому ще двадцять сім. Син військових — так, так, мама теж була військовою — він навіть народився у Дрездені, де вони на той час служили. Його зацікавив і власне снаряд — за сім років служби такого ще не зустрічав. А що вже «начинка»!..

      Можливо, так спробував допомогти своїм якийсь остарбайтер, який працював на німецькому заводі? Але ж чи допускали насильно вивезених працівників аж до такої відповідальної роботи? Тому, ймовірніше, спрацювали німецькі антифашисти.

      «Ви звернули увагу? — газета датована 41 роком. А снаряд, за маркiровкою, — показує Іван Загайко, — випущений у 43-му. Газета вже стара, може, поклали таку, аби ніхто, на випадок чого, не вирахував, хто її передплачував?» Звичайно, тепер можна лише гадати...

      Кожен випадок знешкодження предметів війни — ніби зустріч з історією. А вибухонебезпечних речей не стає менше. Земля має властивість виштовхувати чужорідні предмети. Тож як тільки починаються польові роботи, частішають виклики піротехніків. Виїздів близько ста на рік. Іноді — одна граната, як на першому виїзді Олега до Лебедина, де дідусь знайшов щось на городі та й повісив на парканчик у дворі. Два тижні провисіла граната, поки донька, про всяк випадок, не викликала військових. Іноді доводиться знешкоджувати цілі склади.

      «Складнощі в тому, — каже Іван Загайко, — що предмети іржаві. Люди не зразу орієнтуються, з чим мають справу. В такому випадку ми завжди наголошуємо — краще звернутися до військкомату, а вони за потреби викличуть нас. Не можна самим щось робити зі знахідкою!»

      Небезпечно-курйозних випадків iз цього приводу можна наводити немало. Аж до анекдотичних. Але коли людям пояснюють, як усе могло скінчитися, їм смішно не стає.

      А «еменесівці» знов і знов їдуть на виклики. Така їх професія. І, звичайно, недарма саме група піротехнічних робіт стала найпершим підрозділом військової частини Д0060 Міністерства з питань надзвичайних ситуацій України, сформованим на контрактній основі. У групі сім чоловік. А територія, яку вони обслуговують, останнім часом значно виросла: це практично вся Сумщина та ще — Чернігівщина, але там вони працюють лише з авіаційними бомбами. У кабінеті командира частини полковника Сергія Бєляєва — карта на всю стіну, і на ній — прапорці у багатьох точках — виїзди на допомогу людям. Поруч карти — перехідний прапор кращого підрозділу МінНС. До речі, наголошують мені, у них цей прапор знаходиться вже чотири роки підряд.

      І чи не кожна справа — не лише урок безпеки для сучасників, а й болючий урок історії, про яку сьогодні, на жаль, пам'ятають далеко не всі. «Наприкінці червня виїздили під Шостку, — пригадує Іван Загайко. — Діставали предмет iз дна річки, біля Новгород-Сіверського мосту. Там бої йшли і коли відступали наші, й коли наступали. Пройшов берегом — у протитанковому рові вздовж річки через кожні двісті метрів — братські могили. Я прикинув, не менше двох тисяч там лежить. І жодного прізвища. Ось вам і пам'ять...»

      Ще пригадують планшетку старшини, знайдену в Путивльському районі, в якій збереглися списки роти курсантів Сумського артучилища, які билися там. Та судомно зведені пальці вже скелета, з яких довелося виймати гранату, яку колись, багато років тому, воїн не встиг кинути... Друга світова насправді ще така близька до нас...