Дiвоча вежа в Баку — пам'ятка ЮНЕСКО.
Перед від'їздом одна з колег по-дружньому мене застерігала, щоб я в Баку не ходила одна. Мовляв, для жінки зі слов'янською зовнішністю це не зовсім безпечно. Порада її виявилася недоречною. Вулицями Баку я спокійно ходила не тільки вдень, а й у вечірній час. Звісно, не без того, щоб на мене зовсім не звертали увагу — бувало, якийсь із місцевих джигітів напрошувався у попутчики, але чемно, без нав'язливості. За тиждень перебування у місті я жодного разу не зустрілася з грубощами чи хамством. У готелі в черзі до єдиного справного ліфта чоловіки пропускали мене вперед, продавець на базарі допомагав зійти крутими сходами...
В Азербайджані завжди сповідували поміркований іслам. Так місцеві жінки ніколи, навіть у дорадянську добу, не ховали обличчя повністю. І дружина в азербайджанця була одна.
Сьогодні гендерна нерівність у зовнішньому образі Баку проявляється, здається, лише в тому, що за столиками вуличних кафе сидять переважно одні чоловіки. А ще — бігбордів із сексуальним підтекстом на вулицях не видно. А якби в Баку з'явився плакат на кшталт «Нас повинно бути 52 мільйони! Кохаймося!» (саме до цього декілька місяців закликала киян і гостей України досить симпатична, як на мене, соціальна реклама), то, на думку моїх азербайджанських співрозмовників, півміста опинилося б у стані, близькому до шоку.
До речі, про шок. Виявляється, декілька років тому одна з фірм завезла до Баку партію соків з України. У принципі, питання, навіщо «фруктовому» Азербайджану наші соки, вже саме по собі цікаве. Але справа не в цьому. Виявляється, «сік» азербайджанською мовою означає те ж саме, що й загальновідоме наше слово з трьох букв. Тож у крамниці, на прилавках яких з'явився наш сік, валом повалив народ. У магазин ходили як на екскурсію, цілими трудовими колективами. Така от філологія.
До українців азербайджанці ставляться дуже добре. Майже кожен, з ким доводилося спілкуватися, дізнавшись, що я з України, одразу запитував: «Ну як вам ваша нова влада?». Дідусь-продавець газет, почувши моє трохи розчароване «щось змінилося на краще, а щось — ні», відповів: «Але ж великих змін і не може бути одразу». А таксист років шiстдесяти розсмішив мало не до сліз: «Напомни, как зовут ету вашу женщину с кар-о-оной на галаве? Точно, Тимошенко. Краси-ивая! Я такой красавици в жизне не видал».
На запитання, чи буде в Азербайджані найближчим часом своя революція, майже всі мої респонденти відповідали скептично. Одні при цьому з жалем зітхали: мовляв, наша влада революції не допустить. А інші, в основному, до речі, люди з вищою освітою, додавали: «За українську революцію ми вболівали, але підгрунтя для подібного розвитку подій в Азербайджані зараз не існує. Перш за все тому, що у народу немає довіри до сьогоднішньої опозиції. Ці люди колись вже були при владі і нічого, крім величезного клубка проблем, створити не змогли».
Попри те, що в місті майже на кожному кроці зустрічаються елементи культу особи (чого варта хоча б монументальна фотокартина «Батько і син» — Гейдар і Ільхам Алієви на тлі Баку, — що прикрашає мало не всі поштамти, готелі, палаци культури), любові до нинішнього президента бакинці, як мені здалося, не відчувають. У народі ходить безліч жартів про Ільхама Алієва, щоправда, в жодній місцевій російськомовній газеті приколів на президентську тему я не знайшла.
Узагалі ж рівень плюралізму в азербайджанських ЗМІ трохи більший, ніж можна було очікувати. Так в одному з номерів газети «Зеркало», крім інтерв'ю з опозиціонерами, було навіть опубліковано запрошення на мітинг — той самий, що мав відбутися 9 жовтня на найбільшій площі Баку — Азадлиг, тобто майдані Свободи. Як відомо, на площу опозиціонерів поліція тоді не пустила.
Майданом Свободи ця площа стала після кривавих подій у ніч на 20 січня 1990 року. Тоді тут проходив мітинг, жорстоко розігнаний військами. Жертви тієї трагедії поховані в парку Слави. Поряд — могили загиблих у карабаському конфлікті.
Довгі ряди пам'ятників, на яких зображені зовсім юні усміхнені лиця, бентежать і викликають страх. За декілька десятків кроків від могил — оглядовий майданчик, звідки відкривається чудовий каспійський краєвид: вигнутий берег, кораблі, вежі нафтових свердловин. Дивишся на все це і мимоволі питаєш себе: чому ми, люди, такі «дивні» створіння? Ми уміємо будувати лайнери, яким не страшні жодні урагани і шторми, добувати з найглибших надр Землі корисні копалини. Але за тисячі років людина так і не навчилася цінувати життя — своє і ближнього. Скільки таких алей Пам'яті є по світу і скільки їх ще буде?
В одному з номерів місцевої газети я нарахувала п'ять матеріалів, у яких вірмени згадуються негативно, і жодного — з позитивним підтекстом. У відповідь на моє наївне запитання, чому два маленьких народи не можуть «викурити трубку миру», кожного разу чула: «Хай Вірменія першою подасть нам руку». Водночас багато хто жалкує, що в Баку майже не залишилося вірмен (двадцять років тому в столиці Азербайджану були цілі вірменські квартали), стверджуючи, що без них місто втратило частинку себе... Один зі співрозмовників, щоб я зрозуміла всю складність ситуації, порадив мені відвідати Єреван, прихопивши з собою... державний прапор Азербайджану. Мовляв, далі аеропорту з таким багажем мене не впустять. ...
Як і більшість східних мегаполісів, столиця Азербайджану — місто контрастів. Блиск фірмових магазинів і тіснява маленьких крамничок. Свічки сучасних житлових будинків, зведених за найновішими технологіями (а новобудов у Баку дуже багато), і цілі шанхайські квартали зі зручностями «у дворі». Магічна аура вузеньких вуличок Старого міста і прозаїчні мотузки з білизною на балконах столітніх будинків. Кам'яна велич палацу Ширваншаха та Дівочої вежі (обидва об'єкти занесені до списку всесвітніх пам'яток ЮНЕСКО) й відчуття польоту в орнаментах експонатів музею килимкарства. Різноманіття товарів на базарних прилавках і бруд під ними. Жахливі дороги, безліч машин і повне ігнорування правил дорожнього руху. П'ятизіркові готелі поруч з готелями, де номери прибираються тільки після відбуття постояльця (і все рівно ціна такого номера не менше $30 за добу). Мільйони барелів найякіснішої у світі нафти і пенсії в 20 доларів (для порівняння: лаваш у магазині коштує близько півдолара).
А ще в Баку мене вразила майже повна відсутність п'яниць, бомжів, безпритульних дітей і жебраків (і це в місті, де поруч iз двома мільйонами офіційних жителів мешкає близько мільйона біженців!). Повернувшись додому, в Київ, перше, на що я звернула увагу біля свого будинку, — зграйка юних красунь (судячи з усього — студенток розташованого поряд коледжу). В руках у кожної — пляшка пива. У декого ще й цигарка. І я остаточно зрозуміла, що Місто вітрів, як у давнину називали Баку, з його інакшими світськими засадами залишилося десь далеко-далеко...
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
