Никола Савчук добровільно допомагав споруджувати пам'ятник iз кам'яних вуликів. (Фото автора.)
Росіяни ніколи не соромилися зараховувати яскраві особистості українців до лав великоросів, вочевидь, нарощуючи в такий спосіб свій інтелектуальний потенціал. Iз численних підневільних народів, приписаних спершу до двору Романових, а згодом переданих під провід Леніна—Сталіна—Брежнєва, наймасовішій русифікації піддавалися саме українці. Переважно їхніми ж зусиллями відбувався розвиток російської культури, науки, техніки та технологій.
Цікаво, що в першій половині ХІХ століття російське бджільництво рухали вперед винятково українці — Микола Вітвицький, Петро Прокопович та Олександр Покорський-Жоравко. Автор першого грунтовного дослідження «Русское пчеловодство», виданого в 1990 році в Москві 400-тисячним накладом, Іван Шебаршов називає Вітвицького «патриархом отечественного (тобто російського. — Авт.) пчеловодства», Прокоповича — «гениальным изобретателем ульевой рамки и рамочного улья», а Покорського-Жоравко — «первым историком пчеловодства в России». Всіх же разом — особистостями, якими гордяться росіяни.
Заради історичної справедливості росіянам не треба забувати, що ця геніальна трійця — представники саме українського народу. Бо пан Шебаршов не тільки про це скромно замовчує, а й навіть не називає місцевостей, де вони з'явилися на світ Божий. Отже, Петро Прокопович та Олександр Покорський-Жоравко — уродженці Чернігівщини, яка тоді була підвладна російській короні, а Микола Вітвицький взагалі народився і здобув освіту в Галичині, що перебувала під скіпетром Габсбургів. Не звернути увагу на цю особливість важко навіть початківцю-досліднику, не те що відомому науковцю. Можливо, завдяки саме такій «об'єктивності» донедавна мало що знали про знаменитого «бджолярського» патріарха і його нинішні земляки.
Недалеко від райцентру Богородчани, в мальовничій місцевості, обабіч стрімкої Бистриці-Солотвинської, розкинулося старовинне село Жураки, якому, за першими літописними згадками, вже перевалило за півтисячоліття. Саме тут 16 травня 1780 року народився Микола Вітвицький. До Карпат звідси — рукою подати, за якихось двадцять кілометрів — Манявський скит, заснований на початку ХVІІ століття. Далеко в окрузі славилися монастирські пасіки цього визнаного духовного осередку православ'я цілющим медом і вправними ченцями-пасічниками. Як знати, може, успішний приклад їхнього господарювання і заохочував довколишніх селян до бджільництва.
За висновками дослідників, обзавестися пасікою в ті часи могли лише заможні селяни та духовенство. Вочевидь, Миколині батьки — Михайло й Катерина з родів Вітвицьких та Жураківських — належали до, так би мовити, селян-середняків, оскільки також мали пасіку на власному обійсті. Уже дорослий Микола Вітвицький пригадував: «З дитячих літ я, як і батько, любив бджіл. На батьковій пасіці були зроблені власноруч два вулики, які доглядав сам».
Однак, перш ніж стати, як написав І. Шебаршов, «у самих истоков нашей национальной (мається на увазі російської. — Авт.) пчеловодческой культуры» і висунути російське бджільництво «на первые рубежи мировой науки», Микола Михайлович закінчив філософський факультет Львівського університету, працював професором у Кременецькому, що на Тернопіллі, ліцеї. Близькість до цивілізованої Європи і знання іноземних мов дозволило майбутньому метру пасічників об'їздити мало не половину Старого континенту і вивчити всі досягнення тогочасної бджільницької науки і практики. Відтоді, як дослідили галицькі краєзнавці Михайло Рудковський та Богдан Рудка, Вітвицький дев'ять років активно займався бджільництвом на Поділлі, поки не придбав невеликий маєток у селі Вулька Любітовська Ковельського повіту на Волині, куди переїхав із сім'єю, і всього себе присвятив бджолам. Саме тут він першим у світі винайшов дзвоноподібний вулик, що дало поштовх інтенсивному розвитку промислового бджільництва.
«Вітвицький жив в один час iз Петром Прокоповичем, котрий взагалі першим у світі придумав штучне житло для бджіл, — розповідає голова Івано-Франківського обласного товариства пасічників Богдан Паркулаб, який супроводжував кореспондента «УМ» у мандрівці Жураками. — Для того, аби поласувати медом, людина знищувала сіркою бджіл і витягувала соти з дупла. Коли з'явився спеціально зроблений вулик, людина почала жити в гармонії з бджолами. Цей геніальний винахід зробив українець Прокопович, а українець Вітвицький пішов далі і поставив заключний знак оклику — сконструював багатоповерховий промисловий вулик, що роз'єднувався на частини і був подібний до дупла — природного житла бджіл. Довгі вулики, як вдало сказав хтось із пасічників, дуже зручні для обслуговування, бо підходиш і працюєш, зате настільки ж незручні для бджіл. Вулик Вітвицького вперше створював найкомфортніші штучні умови для, як їх назвали мудреці, Божих комах, і в подяку за це вони почали давати більше меду.
Микола Михайлович дуже любив кочувати з бджолами, часом на відстань до 300—400 кілометрів. Він транспортував вулики на підводах, запряжених кіньми або волами. Переміщаючись з однієї місцевості до іншої, наш земляк знаходив найкращі медоносні степові, лугові та лісові угіддя».
Свій найбільший винахід — багатоповерховий дзвоноподібний вулик — Микола Вітвицький зробив у 1828 році в Україні. Він надзвичайно любив Галичину, Поділля та Волинь, однак змушений був півтора десятиліття жити в Московщині, куди його вислали в листопаді 1831 року за участь у польському повстанні. На чужині він видав і одну з найдосконаліших на той час у світі праць — «Практическое пчеловодство», яка складалася з чотирьох частин і була перевидана невдовзі після смерті автора.
Останні 6 років життя Микола Михайлович, на прохання знатного князя Кочубея, опікувався на Полтавщині його величезною пасікою, яка складалася з майже чотирьох тисяч вуликів. Там же він помер у віці 73 роки і був похований десь на цвинтарі біля Миколаївської церкви у Диканьці.
Сучасні Жураки, село з двотисячним населенням, веде звичний для пострадянської України спосіб життя: порається на своїх обійстях, цікавиться політикою, потерпає від безробіття, у неділю і релігійні свята ходить до храму Божого. Про свого славного земляка жураківчани масово дізналися недавно — в 2003 році, коли прикарпатські пасічники-ентузіасти приїхали в їхнє село вшановувати пам'ять Миколи Вітвицького (саме тоді виповнилося півтора століття з дня його смерті). До того про життєдіяльність видатного пасічника тут мало хто знав. У центрі села я опитав з десяток жураківчан — від четвертокласника, котрий, як сам зізнався, прогулював шкільний урок, до поважного віку Николи Савчука, і всі вони підтвердили, що найбільше про Вітвицького дізналися 10 жовтня цього року, коли в Жураках відкривали присвячений йому пам'ятник. Зроблений він досить незвично — у формі викладених із каменю конусоподібного та пірамідального вуликів, за подобою до тих, які придумав колись Вітвицький. Вони з'єднані між собою залізними сотами з металевою бджолою по середині. До такої абстракції зодчі змушені були вдатися тому, що донині не знайшлося жодного мальованого чи фотографічного портрета визнаного всім пасічникарським світом уродженця Жураків.
Пам'ятник не вражає вишуканістю основного й оздоблювального матеріалу, бо виготовлений зі звичайного каменю, якого довкола — хоч греблю гати. Власне, на скромні пожертви сучасних пасічників особливо не розженешся. Хоча на майданчику довкола пам'ятника до вже встановлених кількох натуральних вуликів найближчим часом додасться ще кілька оригінальних — від дуплянки до найсучаснішої хатинки для бджіл. Та в селі чекають солідніших спонсорів, бо пан Паркулаб з однодумцями хочуть створити у Жураках Музей бджільництва, включивши його в програму відвідин туристами розташованого неподалік Манявського скиту.
На малій батьківщині, або, як кажуть прикарпатці, вітцівщині, Микола Вітвицький уже перестав бути гомо-інкогніто, але ця земля також ще не відкрила всіх таємниць. Донині не відомо навіть, в якому куточку Жураків народився і виріс майбутній геній пасічникарства. В селі живе кілька родин із прізвищами Вітвицькі, Витвіцькі, Витвицькі. Вочевидь, вони походять від одного родового кореня, а різне написання виникло через різний рівень грамотності місцевих писарів, котрі заповнювали метричні книги. Дотепер не встановлено, хто із сучасних жураківчан, які мають прізвища, подібні до славного земляка, найближче перебуває до його генеалогічного древа. Хоча пасічникарством ніхто з них серйозно не займається.
Як розповідають старожили, у Жураках за Австрії та Польщі в горішньому, тобто вищому, кінці села було кілька великих родинних пасік. Iз приходом сюди радянської влади «дрібнобуржуазне» скупчення бджіл розформували, дозволивши утримувати у приватному секторі по десятку-два бджолосімей. Але вправні пасічники, слава Богу, в Жураках не перевелися. Один із них — 55-річний Віктор Кріцак.
За фахом він автомобіліст і спершу до бджіл не мав інтересу. Та якось у середині сімдесятих років ремонтував родичевого «Запорожця». Віктор копирсався з ключами біля двигуна, а господар щось чаклував біля вуликів. Те магічне дійство припало й водієві до душі. Родич подарував одного вулика, і з того часу Віктор iз бджолами не розлучається. Та не все так просто: пасічникує цілих три десятиліття, а мед їсть років сім. Раніше бракувало часу і досвіду, тому бджоли або зроювалися — тікали з двору, або носили мед спроквола, без трудового ентузіазму.
Справи, як не парадоксально, пішли на лад, коли за станом здоров'я медкомісія відправила Віктора на пенсію — підточили гіпертонія зі стенокардією. Відтоді рятується біля бджіл: вони й здоров'я підтримують, і сімейний бюджет, і душевний спокій. «Якби не було бджіл, — зізнається пасічник, — не знаю, чи справився б зі своєю хворобою. Вона ще повністю не відступила, але обходжуся без фармакологічних засобів. Бджоли мене лікують. Буває, ввечері, після напруженого дня, посиджу трохи біля вуликів — стрес наче рукою знімає. І друзі підтверджують, що пасіка заспокоює».
На моє запитання, чи варто людям, які шукають життєвої рівноваги, мати на обійсті або на дачі хоч пару вуликів, пан Віктор відповів: «Один старий пасічник, який жив у місті, а мав хатину в сільській місцевості, казав мені, що гріх жити в селі і не завести 4-5 вуликів. Я б ще додав: якщо укуси бджіл, а вони неминучі, не викликають в організмі бурхливої алергічної реакції».
Тепер у Віктора Кріцака перед хатою — сорок вуликів, в яких мешкає 60 сімей. Загальна кількість бджіл улітку досягає — важко повірити — чотирьох мільйонів комах. Вулики або хтось йому дарував, або він робив сам із старих парканових дощок. Колориту пасіці надають три грубезні, мабуть, метрові в діаметрі, вербові пеньки, до кожного з яких пан Віктор приробив оригінальний ніс, очі, рот, і вони стали схожі на голови дрімучих казкових лісовиків. До такого дива пасічник додумався, споглядаючи на березі сусідньої річечки Млинівки стару трухляву вербу. Але три «носаті» пеньки — не тільки диковинка. Вони виконують цілком конкретне функціональне призначення — служать житлом для бджіл. І почуваються Божі комахи там набагато ліпше, ніж у традиційних вуликах-«комуналках». Принаймні господар задоволений: «Вони хочуть чогось природного, тому там чудово зимують, медують, навіть якщо в них — не дуже елітна матка. За принципом Вітвицького я зробив два поверхи, і це допомагає їм швидше вийти із ройового стану, коли бджоли більше думають про поділ сім'ї, аніж про мед».
Уберегти бджіл від сімейних «розборок» особливо актуально в такий, як цьогорічний, невдалий для Прикарпаття медозбір. Старші пасічники кажуть, що така біда трапляється раз на півстоліття. Коли цвіли квіти-медодаї, ніби хтось наврочив із погодою: то дощ, то вітер навпереміну. Через холоднечу пасічники майже нічого не взяли в період буйного цвітіння садів. Це вплинуло на зростання собівартості меду, який не витримує цінової конкуренції з тим, що завозиться на Івано-Франківщину з Півдня України, де погода традиційно сприятливіша. Зате, стверджують місцеві пасічники, прикарпатський мед особливий тим, що увібрав у себе небачене розмаїття тутешніх медодаїв — верби, крушини, смереки, вільхи, ліщини, глоду та квітів. Справжній тобі медовий коктейль по-прикарпатськи.
За браком газетної площі нам сьогодні не вдалося розповісти ще багато цікавого: про найсильнішу в Україні карпатську бджолу, про сучасних земляків Миколи Вітвицького з Богородчан, які до геніального просто модернізували вулик, про задум івано-франківських пасічників зробити революцію в українському бджільництві. Про все це поговоримо трохи згодом.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
