У політичній Україні зараз багато говорять про вірогідність зриву або перенесення на пізніший термін президентських виборів-2004. Серед можливих варіантів спливає й такий, у якому основною «секретною зброєю» режиму виступає проголошення в державі надзвичайного стану. За спостереженнями автора цих рядків, серед нинішніх «стовпів», що підпирають владу Кучми, встановлення надзвичайного стану до закінчення виборів найбільше потрібне угрупованню Медведчука. Мало того, є деякі підстави вважати, що есдеки вже почали реалізацію плану «ГКЧП-2».
Перебуваючи в Луганську, важко відстежувати всі рухи на Печерських пагорбах у Києві, однак у цій позиції є й певна перевага: відсутня, так би мовити, аберація близькості. До провінції доходять «вібрації» лише від тих рухів, які здійснені за результатами більш-менш серйозних рішень та домовленостей. З цієї точки зору курс на «організацію» надзвичайного стану саме Медведчуком та його СДПУ(о) видається достатньо реальним.
Першим сигналом стала поява в червні в одній з луганських газет замітки під назвою «Тайный план СДПУ(о). Виктор Медведчук готов поступиться президентскими амбициями в 2004 году, но хочет пережить Ющенко и Януковича». В матеріалі згадано чотири варіанти дій, останній з яких «предусматривает деятельность партии в экстремальных условиях обострения политического и экономического кризиса, сопровождающего акции «Восстань, Украина!», обвал национальной валюты, международную изоляцию, провозглашение чрезвычайного положения, ограничения деятельности партий, возможный роспуск Парламента».
Замітку, якщо вірити підпису, передруковано з «Львівської газети», тієї, яку сьогодні «пресує» Медведчук-молодший, і можна було б списати інформацію, що містилася в ній, на фантазії ворогів «червоної троянди», якби не одна обставина: текст до редакції передали й оплатили публікацію... есдеки. Вони ще з останньої виборчої кампанії «орендують» тут сторінку, на якій регулярні опуси про мудрість і благородство Віктора Медведчука чергуються з доказами нерішучості й безпорадності головного його опонента. «Тайный план» надрукували саме на такій шпальті. Оскільки ніхто з есдеків не оскаржував ні «Львівської газети», ні луганської, інформацію можна вважати достовірною. При цьому співробітництво з даним виданням соціал-демократи продовжили, а отже, вони принаймні не образилися на викриття їхніх планів.
За великим рахунком, це цілком нормальна практика: кожна партія має бути готовою до кризових ситуацій. Однак який може бути «надзвичайний стан» посеред глибокого громадянського миру? На мирні мітинги та демонстрації опозиція ще може вивести пару десятків тисяч людей, ну, нехай пару сотень тисяч у цілому по Україні. Однак змусити їх громити крамниці, перевертати і підпалювати авта?.. Що там ще належить робити, аби телебачення мало підстави транслювати по всіх каналах «Лебедине озеро»? На жаль чи на щастя, однак, як сказав би вождь світового пролетаріату, революційна ситуація в Україні далеко ще не назріла — хіба що хтось зуміє її імітувати.
Зверніть увагу: головна загроза вбачається в акції «Повстань, Україно!». Але ж не може акція, спрямована проти нинішнього Президента, тривати після обрання нового. Отже, Медведчук готується до проголошення надзвичайного стану ще до виборів? Чи газетна стаття просто є маячнею? Подивимося на його справи. Перш за все, есдеківська верхівка активно веде пропаганду екстремізму. Гадаєте, я жартую? Тоді поясніть присутність на каналі «1+1» такого персонажу, як Дмитро Корчинський. Не будемо копирсатися в його минулому; послухаємо, з яких позицій Дмитро «наїжджає» на Віктора Ющенка і «Нашу Україну». Часто виявляється, що екс-унсовця не влаштовує саме мирний характер української опозиції. От якби на її місці була ІРА. Як гірко ведучий «Проте» скаржився, що немає в Україні своєї Ірландської революційної армії!
Гадаю, не треба пояснювати, що таке ІРА і якими методами вона відстоювала ірландську приналежність Ольстера? Можна їй співчувати, можна нею навіть захоплюватися, однак вихлюпувати своє захоплення на глядачів загальноукраїнського каналу у вигляді пропаганди — вже занадто. Це ми знаємо, хто такий Корчинський і хто смикає його за мотузки. А серед мільйонів телеглядачів цілком може знайтися кілька десятків таких, кому й справді захочеться наслідувати бойовикам ІРА. Тим більше що підстав для цього режим створив предостатньо і продовжує створювати. Кілька десятків — це небагато, але Медведчуку більше й не треба.
Власне, спровокувати деяких надміру гарячих борців із режимом і щирих прихильників Ющенка може й відверте хамство контрольованих главою АП мас-медіа. Чого варті їхні патякання на тему політичних невдах, які буцімто з безсилля казяться, виводячи людей на вулиці і влаштовуючи блокування трибуни у ВР: раптом у когось нерви не витримають, і захочеться відповісти «по-чоловічому»...
Хоча, звичайно, це більше з галузі психології. Є речі більш матеріальні. Наприклад, червневий стрибок цін на продовольство. Деякі газети, «Дзеркало тижня» зокрема, доволі переконливо припустили участь у ньому суркісової компанії «Славутич-Агро». Я б іще згадав такий непересічний збіг, як поява якраз напередодні стрибка нового керівника у Держкомрезерві.
Одного цього факту було б достатньо, аби запідозрити штучний характер кризи: поки нова людина розбереться у своєму господарстві, поки зорієнтується в ситуації. А тут керувати резервами поставили есдека. Миколу Песоцького, лідера луганського осередку СДПУ(о). Як бізнесмен, Песоцький нічого особливого в Луганській області не створив, стаж керування державними установами в нього теж не надто великий. Наприкінці 2001 року його призначили першим заступником голови Луганської облдержадміністрації, однак реальних повноважень не дали (на виборах облдержадміністрація билася «За ЄдУ!», і ділитися адмінресурсом із конкурентом не було сенсу) і практично відразу відрядили на ліквідацію наслідків знаменитої комунальної катастрофи, коли одночасно шість шахтарських міст області залишилися взимку без опалення. Звільнили, не дочекавшися результатів виборів, тобто весь «державотворчий» стаж майбутнього «резервіста» не сягав і півроку.
Зате є в Миколи Федоровича інший неоціненний досвід — досвід путчиста. Сподіваюся, країна не забула, як у Луганську двічі насильницьким шляхом відсторонювали мерів. Так от, в першому путчі жовтня 1997 року Песоцький брав участь безпосередньо, за що отримав посаду заступника міського голови. Очевидно, перша «хунта» погано виконала завдання, тому що її чільний представник на виборах пролетів зі страшенним тріском, посівши лише шосте місце з восьми. У «хунту» 2001 року лідера луганських есдеків не запросили, однак доручили йому важливу місію: переконувати громадськість у законності перевороту, що тоді ще народний депутат і намагався робити за допомогою ЗМІ. Громадськість йому знову не повірила. Засвітився Песоцький і в подіях навколо «Луганськобленерго» в грудні 2000-го (тоді ще помер від серцевого нападу його друг — генеральний директор). Тоді, до речі, вперше в луганській історії телефонний терорист «замінував» офіс енергетичної компанії. Таким чином можна стверджувати, що в СДПУ(о) є принаймні два визнаних «кризових менеджерів» — Медведчук і Песоцький, і просто гріх не скористатися їхніми здібностями на різних рівнях.
Є підстави згадати ще деякі нюанси нинішньої тактики партії, котрі можна трактувати як підготовку до проголошення надзвичайного стану. Під контролем людей Медведчука, звісно. Чому, скажімо, грюкнув дверима колишній однопартієць Медведчука Олександр Зінченко? Він щось казав про проблеми моралі, однак вони його не надто турбували, коли підвладний Зінченкові канал «Інтер» використовували для прямих наклепів на Ющенка. Достатньо згадати одного Михайла Леонтьєва — московська «телезірка» тоді оббріхувала не приватну особу, а Прем'єр-міністра України. Тепер Зінченко пішов без видимих причин. То чи не плани Медведчука спонукали його до демаршу? Одна справа вести медіа-війну з окремою політичною силою, інша — воювати з усією країною.
Можна поговорити про діяльність Медведчука-молодшого в Галичині, яка більше за решту регіонів здатна на активну протидію. Яку, за потреби, можна буде оголосити проявом екстремізму. Можна й про Тузлу згадати як ще одну підставу для НС. І так далі, й таке інше...
У детективах в цьому місці ставлять питання про мотиви злочину. Леонід Кучма вперто говорить про бажання залишити пост Президента у відведений Конституцією час: авжеж, і вік уже не той, і хочеться залишитися в історії не найтемнішою плямою... Інша річ, що про це думає його оточення та ті угруповання, котрі заробили свої капітали на обслуговуванні інтересів режиму особистої влади Л. Д. Однак тепер у олігархів виникли суттєві претензії до Леоніда Даниловича. Виявляється, поза рамками режиму всі їхні надбання нічого не варті — немає гарантій їхнього збереження без персони Кучми. Зрештою, Леоніде Даниловичу, ми відповідальні за тих, кого приручили, тому ваш найперший обов'язок — так усе влаштувати, аби ніхто (крім народу, звичайно) не почувався ображеним після вашого відходу.
Будемо відверті: реформи в Кучми не вийшло. Він доволі вправно маневрував між існуючими кланами, нацьковував їх один на одного і навіть зумів більшість із них очолити. Однак якоїсь життєздатної системи олігархічної влади Президент розбудувати не зумів. У тому сенсі, що «спадкоємцям», якщо їм і вдасться відстрочити перемогу опозиції, доведеться довго з'ясовувати стосунки між собою. І добре, якщо вистачить одних прокурорських нальотів на конкуруючі «фірми»...
Зрозуміло, це буде bellum omnia contra omnes, а в таких випадках конфігурація угруповань будуватиметься, скажемо так, на «класовій» компліментарності. Що мається на увазі? Сьогодні Україну контролює кілька регіональних груп колишньої колоніальної адміністрації, тобто класу радянської номенклатури — господарської, партійної, комсомольської. А тепер замислимося, як у цих струнких лавах мають сприймати Віктора Медведчука — колишнього адвоката сумнівного походження. Парвеню, вискочка. Навіть якщо він і був у дружбi зi спецслужбами, як стверджують його недоброзичливці, навряд чи це додає йому авторитету в очах «столбової» номенклатури; радше навпаки. Тим більше не йдеться про сантименти, коли на кону стоїть влада і ласий шмат майна. Як тільки до влади приходять хоч «донецькі», хоч «дніпропетровські» — від есдеківської «імперії» тільки лахміття полетить, і ніхто за нього не вступиться ні в країні, ні на Заході. Це ж вам не нафтовий магнат Ходорковський.
Зараз говорять про збільшення впливу Віктора Володимировича на Леоніда Даниловича, в тому числі роль Медведчука в призначенні та активізації нових «силовиків». Та місце лідера СДПУ(о) «під троном» лишається таким, як і було. Амбіції втамувати неможливо, однак кинути політику не можна — конкуренти з'їдять ще до виборів. Будь-кого іншого залишать у спокої, а його — з'їдять. Із тельбухами. І ніхто в цілій Україні, від Луганська до Ужгорода, не заплаче за молодим, перспективним і таким системним політиком.
Що робити в цих умовах, особливо коли тебе немає навіть у списку претендентів на «престол»? Інші «стовпи» між собою домовляться, якось «перетруть». Вони — щось на кшталт родовитого боярства часів Петра, в них — зв'язки, психологічна спорідненість, номенклатурні традиції. А він — безродний Алєксашка Меншиков. Як вихід — особиста диктатура, і як перший крок — надзвичайний стан. Головне — виключити народ з основних гравців політичного процесу.
Олександр ПАНАСЮК,
голова Луганської обласної організації партії
«Реформи і порядок».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
