Ніна Ніжерадзе: Регулювальники на вулицях для мене ще не помолодшали

      Місце дії: військове містечко N. Час дії: 19.. рік. Обставини дії: піонерський театр «Бригантина», єдине місце, куди можна прийти після школи і «вихлюпнути» свій грандіозний — у дитинстві інакшого бути просто не може — творчий потенціал. Так починалася історія заслуженої артистки України Ніни Ніжерадзе.

      Після десятого класу вона, окрилена своїми першими театральними успіхами у «Бригантині», спробувала вступити до театрального інституту в Ленінграді. Перший штурм майбутньої професії виявився невдалим. Але Ніна залишилася в Пітері, вступила до технічного вузу, згодом перевелася до київського Політеху. Після цих маневрів знову пішла до театрального: вступала до Інституту ім. Карпенка-Карого до Миколи Миколайовича Рушковського. Тоді серед абітурієнтів був і Сергій Маковецький, без якого сучасний російський кінематограф уявити неможливо. Не взяли ні Маковецького, ні Ніжерадзе... (Цікаво, що сьогодні Ніна Георгіївна працює з Миколою Миколайовичем в одному театрі). Але капітулювати на милість цим «форс-мажорам» майбутні профі не збиралися. Рік Ніжерадзе та Маковецький пропрацювали в театрі: він — монтувальником, вона — у  костюмерному цеху. А згодом поїхали до Москви. І вступили у кілька театральних вузів.

      — Уже потім самі вибирали, де вчитися, — згадує Ніна Георгіївна. — У Москві я обрала ДІТМ і Табакова. Причому так вийшло, що я там пройшла відразу до двох педагогів. Мене брав на курс Андреєв, де викладав Михайло Козаков, і Олег Павлович Табаков. Навіть були такі розмови, що, мовляв, деякі абітурієнти спекулюють вступом і їхні прізвища висять у двох списках. На що велика актриса Євгенія Козирєва прекрасно відповіла: «Важливо, щоб вони були у списках нашого інституту, а не іншого».

      — Ніно Георгієвно, виходить, ви недарма так довго йшли до професії, адже в інституті зустріли ще й чоловіка, Віктора Сарайкіна?

      — Так, і не лише чоловіка. Народженням сина Матвія я певним чином також завдячую Табакову, в якого ми були першим курсом. Відомо, що педагоги театральних вузів дуже нетерпимо ставляться до того, що їхні учениці виходять заміж, народжують дітей. Так ось, Олег Павлович, навпаки, вважав, що чим раніше молода актриса народить, тим краще. Вона вже матиме дитину і зможе серйозніше концентруватися на професії. До того ж Олег Павлович усе облаштував так, що я змогла обійтися без академічної відпустки і закінчити інститут разом зі своїм курсом.

      — Чоловік-актор. Назвіть, будь ласка, позитивні і негативні моменти цього факту.

      — Нічого такого негативного я вам не назву. Ми з Віктором починали роботу давно, разом навчалися у Москві, разом сюди прийшли. Родинне життя відбувається окремо від життя творчого. І ми цього ніколи не співставляли. Партнер Віктор прекрасний. Можливо, через те, що ми один одного дуже добре знаємо. Нам дуже добре працюється разом.

      — Син не виявляв бажання продовжити акторську династію ?

      — Ні, цього він сам не захотів. Ми його не примушували. І я вважаю, що це взагалі неможливо — примушувати щось когось робити. Ось я— цьому яскравий приклад. Мої батьки навіть не знали, що я пішла з політехнічного інституту. Казала їм, що всі в колгоспі, а сама  у цей час уже працювала костюмером. Примушуй, не примушуй, якщо у людини є бажання і прагнення, то вона піде туди, куди захоче. Просто шкода витраченого часу. Хоча у своїй ситуації я не можу сказати, було це добре чи погано. Тому що, не повчившись у Пітері, може, і не була б я такою, якою є зараз. Долю не обманеш. Були й ситуації, коли я шкодувала, що не закінчила той інститут. І це нормально. У театрі не завжди буває гладко. Іноді й до відчаю доходило.

      — Які ролі давалися легко, на одному диханні, а в яких роботах треба було прикласти максимум душевних сил?

      — Чим старшою ти стаєш, тим більше душевних сил потрібно вкладати у свою роботу. Тому що і ти стаєш розумнішою, і питання, які виникають у тебе до режисера чи до самої себе, стають значно серйознішими. З роками складніше від роботи отримувати задоволення, і ролі зараз даються складніше. Непросто, коли багато акторів зайняті, всі — з різним рівнем підготовки, а режисер однаково вимогливий до всіх. Цікаво мені працювалося з Юрієм Погребнічком. Він сам людина дуже неординарна. Завдання, які він ставив, були для мене не завжди зрозумілі, але працювати з ним було надзвичайно цікаво, бо ніколи не можна було спрогнозувати результат. Вистави народжувалися на якомусь зовсім іншому рівні.

      — А як у вас проходив перехід від ролей юних дівчат до ролей жінок поважнішого віку? Яка вистава стала цією межею?

      — У мене цей період пройшов природньо і непомітно. Я цього для себе якось не зафіксувала. Пригадую, був період, коли всі накинулися на драматургію Сомерсета Моема. Там є одна героїня, яка прийшла до лікаря, а він її запитав: «А вам не здається, що регулювальники на вулиці стали молодшими?». Я почала себе на цьому ловити. І втішено визнавала: та ні, мені не здається, що вони стали молодші. За внутрішніми відчуттями мені здається, що я залишаюся досить юною. А все, що стається, відбувається досить природньо. Можливо, я і бабулькою буду надзвичайно милою.

      — Чому для бенефісу обрали саме «Пізанську вежу», а не іншу виставу?

      — Я подумала, що «Пізанська вежа» теж буде своєрідним підсумком. Тому що у цьому спектаклі зайняті ми з чоловіком. І один день удвох, прожитий на сцені разом із глядацькою залою, це певним чином символічно. Мали тісну компанію з усіма, хто був по цей і по той бік сцени. Але те, що мені перед недiльним спектаклем снилися жахливі сни— начебто я забуваю текст, говорило про мою внутрішню відповідальність перед цією виставою.

Вистави в Театрі ім. Лесі Українки

 «Трішки ніжності»

 «№ 13 («Безумна ніч, або Одружрення Пігдена»)

«І все це було... і все це буде...»

«Помста по-італійськи»

«Пізанська вежа»

«Кішка на розпеченому дасі»

«Любов студента»

«Останній пристрасно закоханий»

      Нову виставу за участю Ніни Ніжерадзе, «Дівичник» режисера Леоніда Остропольського, чекайте незабаром.