Як народжується громада?

      Цього року у Великій Чернеччині народилося дев'ятнадцятеро дітей. Про це завідуюча дитячим садком Людмила Заскока говорить із задоволенням. Адже ще кілька років тому демографічний баланс села був сумним: народжувалося десять-дванадцять, помирало шістдесят-сімдесят. Уже минулого року народилося двадцятеро, померло сорок вісім. Отже, цифри трохи оптимізуються. А головний лікар місцевої амбулаторії Світлана Метенко розповіла, що на обліку зараз стоять вісім вагітних. Тож до кінця року буде ще поповнення.

      Амбулаторія села носить тепер розумну назву «амбулаторія загальної практики сімейної медицини». Школа тут «спеціалізована», себто має профілізацію за кількома предметами. Але суть не в зміні назв — вони у нашому житті часто лише формально іменують те, що таким не є. Суть сьогоднішньої Чернеччини — у реальних позитивних нюансах, які до портрета села додають таку важливу рису, як перспектива. Так, наше знайомство з Чернеччиною почалося з магазинів — їх тут тепер вісім, усі — приватні. Серед них — господарчий. Бо чого ж до Сум їхати за кожною дрібницею, як раніше? «Нам замовлення роблять. Доставка безкоштовна. Шифер чи ще щось важке й додому завеземо», — говорить продавець Валентина Сухоставець.

      А возити тепер треба немало. Років п'ять тому село абияк стояло, й паркани не фарбували — тепер будівництво триває. Хату раніше легко було купити, тепер ціни зросли вдвічі. І населення, попри домінуючу демографічну смертність, зросло на двадцять сім чоловік, бо прописалося тут минулого року майже сто нових мешканців. І на традиційний сільський турнір із мініфутболу на снігу торік вийшли сім команд — від вулиць. Бо стадіон тут кращий у районі. А ще, наголошує сільський голова Андрій Гармаш: «Школа наша краща в районі. Не одна з кращих, а краща»...

      Звичайно, Велика Чернеччина від ідеалу далека, і це визнають усі. Але коли попросили визначити село в Сумському районі, де реально існує самоврядування й можна говорити про формування місцевої громади, серед перших називають Велику Чернеччину.

      Загалом поняття громади донедавна можна було цілком віднести до тих згаданих формальних, що окреслюють поняття неіснуючі. Люди звикли, що не вирішують нічого. Як скажуть угорі, так і буде. І впровадження місцевого самоврядування на рівні сіл переважно було, та й досі є, лише даниною закону, який оголосив, що таке має існувати. Бо яке самоврядування без власних грошей? А де ті гроші взяти?..

      Сьогодні в Чернеччині працюють чотири пилорами, дві майстерні, є свій інкубатор, приватні підприємства... Але основним вливанням до бюджету залишається відрахунок із плати за землю. Донедавна з цим були проблеми: агрофірма «Великочернеччинська» велику частку паїв не обробляла, «плодила» борги. З приходом Володимира Марченка, який очолив нове ТОВ «Криниця», обробили на триста п'ятдесят гектарів більше; закупили елітне насіння на наступний рік. Господар розрахувався за паї — і збільшилася копійка у сільському бюджеті.

      Почали виявляти ініціативу люди. Он вулиця зійшлася, обрали старшого, вирішили обладнати дорогу, сільрада їх, звісно, підтримала, найняли грейдер, зробили хорошу справу.

      Такі приклади, ніби незначні, але, хочеться вірити, симптоматичні, можна наводити і по району. Ігор Кривозуб, заступник голови Сумської районної державної адміністрації, пригадує Могрицю, де недавна проводили газ. Для того, аби зробити підведення до кожної хати, треба було вкласти свої кошти, і люди, як вже заведено, створили кооператив. Газ провели, а принцип вирішення проблем сподобався. Об'єдналися і зробили в селі свою цифрову АТС, — телефонізуються.

      Хтось може сказати, що Велика Чернеччина — село нетипове, бо ж розташоване практично біля обласного центру. З одного боку — це плюси. Наприклад, фахівці приїздять і працюють тут: в амбулаторії, у школі. Дехто й осідає в селі. Як жартує директор школи Віра Зеленська, «наброд» — так називають у Чернеччині приїжджих — тут одружують і «вкореняють».

      Немає й такої проблеми безробіття, як у віддалених селах: чимало їздять на роботу до Сум. Але, скажімо, останнє породжує й проблеми. «Раніше я їхав до Сум, — говорить Андрій Гармаш, — подавав списки наших працюючих до підприємств, де вони трудяться, і нам до села перераховували за них податок. Новий бюджетний кодекс це змінив, на мою думку, недоречно: весь податок платять за місцем роботи. Але ж їхнi діти вчаться у нашій школі, ходять у наш дитсадок, які забезпечуються з нашого бюджету... »

      Щодо безробіття загалом, то потрібно якось переглядати питання стосовно селянина, який працює у своєму господарстві, а при цьому його вважають безробітнім. Вигідним був би такий перегляд і для країни, бо ж не секрет, що сьогодні дехто зробив зі свого умовного безробіття та періодичного стояння на «біржі праці» з отриманням грошової допомоги такий собі бізнес.

      ...Проблем у селі багато, а тому й немало претензій до держави. Голова «Криниці» Володимир Марченко, якого «підмовили» прийти в село, до цього був сумським підприємцем і, відверто кажучи, клопотів мав менше. У нове господарство вклав власні кошти, сподіваючись на обіцяні пільги, допомогу сільгоспвиробнику та конкретні домовленості з державою . Та поки надії не справджуються. «Я рік терпів, потерплю ще наступний рік, — каже Марченко, — але, якщо змін не буде, просто не бачу подальшої перспективи такої роботи».

      Та загальна перспектива все ж вимальовується. Андрій Гармаш розповів про мікрозавод, який планують побудувати в сусідньому селі, натякнув і на потенційних інвесторів. Але деталізувати не став: «Як кажуть, хочеш розсмішити Бога, — розкажи про свої плани. Приїдете ще колись — розкажемо».

      Звичайно, до цієї перспективи потрібні позитивна державна політика та така ж позитивна її реалізація, стабільність і — господар.

      «Знаєте, близьке село до міста чи віддалене, то відіграє лише відносну роль, — міркує над питанням заступник голови обласної ради Юрій Добровольський. — Звичайно, це створює свою специфіку. Але в тому ж Сумському районі можна наводити приклади однаково віддалених сіл, які живуть зовсім по-різному, і можна навести приклад такого ж приміського села, як Велика Чернеччина, скажімо, Червоного. Ситуація зовсім інша: безгосподарність, необлаштованість, роз'єднаність людей... Дуже багато залежить від того, наскільки здатний сільський голова об'єднати. Андрій Іванович це зміг. Бо люди бачать, що сам він дбає про село. Так що треба людям дивитися, кого собі за голову обирають...»

      Андрій Гармаш трохи соромиться сільради — старенька вона. Але мешканцi села за цим бачать інше: копійка з'явилася — не на сільраду витратив, а купив плитку, щоб доріжку до амбулаторії зробити. І хоча голова — теж «наброда», з Полтавщини, та вже давно став черниччанином. Розповідає про історію села, яке в XVII столітті заснували ченці — того й назва така; відгукується добре про людей; турбується днем завтрашнім для громади, яка у Великій Чернеччині, схоже, вже народилася.