Бензин із штольні

      Майже класичний випадок: на шляху прогресу ледь не стала нафтова корпорація. Тільки якщо в підручниках із марксистсько-ленінської політекономії нам розповідали про спроби нафтових ділків стати на заваді розповсюдженню електричних вуличних ліхтарів (замість газових), то на Луганщині відмічено спробу стати на заваді проекту з переробки вугілля на моторне пальне. Із цим проектом виступило нинішнє керівництво Луганщини. А от екс-керманич обласної держадміністрації, тісно пов'язаний із Тюменською нафтовою компанією (він же й монополізував свого часу постачання на промислові об'єкти області російського газу — Авт.), обізвав проект свого наступника економічною авантюрою. Вже практично розпочалася медіа-кампанія з дискредитації самої думки про можливість переробки вугілля на синтетичне рідке паливо (СРП). Провести цю медіа-кампанію для «колишніх» на Луганщині не становить жодних труднощів — вони тут досі практично монопольно контролюють інформаційне поле. Але «нові» ввели в дію «важку бронетехніку».

      Обласна влада організувала в Луганську захід із досить гучною назвою — «Міжнародна інвестиційна науково-практична конференція «Виробництво синтетичного моторного пального з вугілля Донецького басейну як складова енергетичної безпеки Європи». Щоправда, з країн Європейського Союзу на конференцію не завітав ніхто, зате були присутні двоє гостей із Москви з українськими прізвищами, і  представляли вони ТОВ «Вуглецьпаливхімтехнологія». Це з точки зору ідеологічної війни в найсхіднішій області України виявилося навіть краще, ніж якби про переваги зрідження вугілля розповідав якийсь лискучий денді — через перекладача. Натомість москвичі говорили про речі майже буденні зi знайомою, дещо нуднуватою інтонацією: виробництво синтетичного палива не лише можливе теоретично, а й практично ведеться в Росії, — тільки, звичайно, не в мега-масштабах. Але виробництво сотень тисяч тонн цього пального на рік установки ТОВ гарантують. Представник «Вуглецьпаливхіму» Андрій Кричо назвав навіть приблизну вартість подібного заводу — 250 мільйонів доларів.

      Однак і українці в даному питанні не є суцільними теоретиками. Цікаву доповідь зробив професор Микола Білопільський із Донецького інституту економіки. Виявляється, його група не так давно працювала над проблемою, використавши як «лабораторію» один із цехів Ясиновського коксохімічного заводу (КХЗ). Отримані результати вселили в науковців здоровий оптимізм, адже з однієї тонни вугілля вони на трохи перелаштованій коксовій печі отримували до 600 кілограмів нафтопродуктів. Тобто паливо-мастильних матеріалів, які сьогодні зазвичай отримують після переробки нафти. Ясинівка — це один із районів Макіївки, яка практично зрослася з Донецьком. А крім Ясинівського, тут ще є КХЗ, розташований на проммайданчику Макіївського металургійного комбінату (ММК). Оскільки ММК досі перебуває в «колаптоїдному» стані, так само, як і МКХЗ, на нього й звернули увагу науковці.

      За словами Миколи Білопільського, звертання до офіційних установ (події відбувалися ще за часів Леоніда Кучми) виявилося марними. Хоча ні металургійний комбінат, ані коксохімічний завод при ньому ніхто не приватизовував, вклонятися належало, як туманно висловився професор, одному з відомих у країні діячів неофіційного рівня. Наскільки мені відомо, Макіївку контролювали тоді (та й тепер контролюють) принаймні дві людини: колишній мер, а згодом заступник Віктора Януковича і перший заступник Анатолія Близнюка по Донецькій облдержадміністрації Василь Джарти і, звичайно, широко відомий президент ФК «Шахтар» Рінат Ахметов. Тільки пан Джарти — особа цілком офіційна. Не будемо вираховувати до кінця, до кого саме звертався Микола Білопільський, але цій людині тема здалася геть нецікавою, тож відтоді Макіївський коксохімічний завод усе ще залишається в лежачому стані.

      Так, до слова... Під час відкриття установки з безперервного розливання сталі на Алчевському меткомбінаті, гостей з-поміж іншого, возили на екскурсію на місцевий коксохімзавод. Я поцікавився в головного інженера, який відсоток прибутків дає підприємству продаж побічних матеріалів коксового виробництва. І почув у відповідь: «35 відсотків». Це при тому, що ніхто ці феноли, бензоли та парафіни не переробляє бодай на напівпродукти для хімічних та фармацевтичних підприємств. А якщо над ними трохи почаклувати, то практично кожен такий завод може самостійно виробляти принаймні бензин А-76. Хоча, зрозуміло, краще будувати сучасний потужний завод. От тільки виникають побоювання, що може виникнути класична проблема Лебедя, Рака і Щуки.

      Напряму ніхто з високочолих доповідачів, здається, не лобіював жодного проекту, однак кожен обиватель, який поцікавиться матеріалами конференції, міг довідатися від учених мужів, що у світі (зокрема на теренах СНД) замість одного існують принаймні три основних напрями вирішення проблеми синтетичного палива з вугілля. Перше — це пряме зрідження вугілля; друге, звісно, непряме — через проміжну стадію перетворення його на так званий синтетичний газ. Третє ж — це газифікація вугільних пластів просто в шахтах. А вже видобутий звідти газ можна, за бажанням, використовувати відразу або синтезувати  з нього бензини з різним октановим числом. І в кожному зі способів є свої переваги й недоліки.

      У підсумку жоден із учасників конференції не наважився заявити, що виробництво моторного пального з вугілля Донбасу є неможливим. Найобережніші харків'яни (на чиїх теренах, між іншим, немає вугілля, зате є газоносна Шебелінка) рекомендували не поспішати і починати з малопотужних експериментальних установок. Експериментувати, звичайно, треба, але тільки для того, аби з'ясувати, наскільки місцеві різновиди «чорного золота» відповідають уже існуючим технологіям, в іншому випадку, ці технології потрібно підлаштувати до нашого вугілля. Зрештою, експертні висновки декількох наукових установ свідчать, що особливих складнощів із цим немає.

      Головна проблема, як завжди —  віднайти джерела фінансування проекту. Утім організатори конференції (іншими словами, нинішні обласні керманичі) оптимізму не втрачають. І хоча за оцінками голови Луганської облдержадміністрації Олексія Данилова, завод потужністю 8 мільйонів тонн виробництва СРП на рік обійдеться у 2 мільярди гривень, він упевнений, що охочих вкласти такі кошти в енергетичну безпеку Європи знайдуться. Адже на закупівлю енергоносіїв за кордоном доводиться витрачати значно більше.