Білоруський дисидент на сцені російської драми

      Вільям Шекспір отримав ще одного опонента — молодого білоруського драматурга Андрія Курейчика. Якщо класик нас переконував у тому, що життя — театр, а всі ми в ньому — актори, то для своїх висновків Курейчик обрав циркове мистецтва. Його «Ілюзіон» — п'єса надзвичайно молодіжна. Її герої, мова, адресна аудиторія, цінності, що досліджуюються у відомій схемі «експозицiя—зав'язка—кульмінація—розв'язка», врешті-решт, музика «Океану Ельзи» вказують саме на це.

      Четверо друзів — Сандерс, Моллі, Роббі та Кортні — вирішують заснувати свій ілюзіон. Не лише заради грошей — їм небайдужа слава, а ще їм дуже хочеться зробити цей світ кращим. («Доброти у світі не вистачає, щирості і людяності. ... люди живуть для того, щоб набити собі живіт та гаманець»). До своєї мети вони йшли довго, часто прямуючи в зовсім іншому напрямі. Була на цьому шляху підлість (заради того, щоб мати приміщення для репетицій, компанія підговорила Роббі спокусити товстунку Фетч Данауей). Було кохання (під час репетицій знаходять один одного Моллі та Сандерс). Було нерозділене кохання (Коллі, на відміну від Моллі, з Сандерсом пощастило менше — він дозволив їй лише жонглювати у своєму ілюзіоні). Була зрада найвищої мети («А ну його, цей ілюзіон, пішли краше посидимо в бар», — не витримавши випробування суворими буднями сказав якось Сандерс). Був старший товариш, який у потрібну мить доступно розтлумачив молодим та зеленим, що коли чогось дуже-дуже хочеться, то мрія неодмінно збувається, а тих, хто здався, у житті значно більше, ніж тих, хто програв. Словом, усе, як і по цей бік сцени. Тільки — закони мистецтва зобов'язують — значно концентрованіше.

      До речі, на ідею «Ілюзіону» дуже влучно накладається і біографія самого Андрія Курейчика. У свої двадцять iз хвостиком він устиг доволі багато: отримав фах юриста, пройшов режисерське стажування у МХАТі в Олега Табакова, написав і поставив кілька п'єс, зіграв у фільмах «Дунечка» та «Партизанська містерія», заснував Центр сучасної драматургії та режисури і фестиваль «Відкритий формат»... А ще — встиг потрапити «на гачок» до можовладців у Білорусі, де, як відомо, ситуація з демократією не така приваблива, як хотілося б. Нещодавно Курейчик опублікував у novayagazeta.ru відкритий лист, де ця ситуація з демократією набуває нових, обурливо-компрометуючих ознак. «Пару тижнів тому закрили мою радіопрограму про театр...сам я тепер — у «чорному списку»... Всім державним ЗМІ заборонено згадувати людей iз цього списку... Це жахливо, але мені поки що 24 роки, і більшу частину життя доведеться прожити у країні, де тебе викреслюють зі списків запрошених на ... фестиваль, який був тобою ж заснований. А поїхати з моєї країни, мого міста тільки тому, що ним керують недобрі люди, мені здається дуже боягузливим рішенням». Але Курейчика та його творчість рятує близький закордон: п'єси Андрія були поставлені у МХАТі, Театрі імені Маяковського, драматург став лауреатом фестивалю «Євразія» в Єкатеринбурзі, його «Загублений рай» став кращим на Міжнародному театральному фестивалі в Чернігові, тепер ось — успішна прем'єра «Ілюзіону» в Києві... Тож поки що він тримається.

      А новій виставі Російська драма відвела ще й важливу презентаційну роль — «Ілюзіон» грає молодь театру, для якої подібний матеріал є справжнім бойовим хрещенням, справжнім, а не через аудиторію чи етюди, входженням у професію. Після прем'єри «Ілюзіону» можна стверджувати напевне, що кадрові проблеми Театру імені Лесі Українки найближчим часом не загрожують: молоді актори мали дуже і дуже пристойний вигляд. (Щоправда, є зауваження до Олени Борох, виконавиці ролі Кортні Хьюіт, — вона відверто і невиправдано зловживала прямолінійністю своєї героїні, не прагнучи (чи не вміючи?) зануритися у глибини дівочої душі, якій відмовили в коханні). А Ірина Борщевська (Фетч Данауей) та Юрій Шульган (Грегстер Кулінг), мабуть, порадували своїх навіть найвибагливіших маститих колег. Борщевська спершу а-ля Катя Пушкарьова — вітання шанувальникам серіалу «Не родись вродливою», — але до всього ще й товстунка, дуже тонко, делікатно і водночас безстрашно веде свою героїню до найщасливішої миті у житті. Учора бідолашна Фетч безнадійно надувала презерватив і, зібравши докупи всі свої комплекси, щось белькотіла про кохання. А сьогодні вона — у яскравому костюмі клоуна, якого зустрічають радісні, а не презирливі посмішки. Бути щасливим — це так просто: треба лише подарувати своє тепло і свій гарний настрій іншому.

      На жаль, відверто зекономив на креативі режисер Олег Нікітін. Вистава, природно, «обертається» навколо ящика з цирковими прибамбасами. Але, якби її «розіпнули» у кількох площинах, наситили асоціаціями й детальками, що чіпляють за душу, вона від цього тільки б виграла.