Ворскла поки найчистiша... (автора.)
Осінній ліс оспіваний стількома, що, здається, нічого не додати. Проте у дерев, як і у людей, свої долі, свої історії, зовсім не схожі, неповторні. Скажімо, чому це урочище називається Литовським бором? Виявляється, походження зовсім не іноземне. Від сусіднього села на ймення Литовка. А село таку назву отримало, бо мало колись поміщика Литовченка.
На деяких соснах — дивні засічки, вже старі, заживлені, які так і не заросли новою корою. Ніби давні шрами. То зарубки для збору живиці, соснової смоли. Роблять їх на деревах, помічених таким чином для вирубки, років за десять до неї.
«...Ліс тут сильно вирубували у період колективізації. У війну німецька армія багато вивозила. Потім під час повоєнної відбудови рубали, — розповідає лісник Литовського лісництва, що в Тростянецькому районі, Володимир Гашута. — Мітили дерева вісімдесяти-дев'яностолітні — такий вік вирубки сосни. Ці підсічки зроблені у тридцяті роки. Добре, що вирубування тоді відмінили...»
Якщо тоді цим соснам було під дев'яносто, то зараз, виходить, років до ста вісімдесяти. Але це не найстаріші дерева Литовського бору, деяким — до двохсот п'ятдесяти. Сосни в тридцять-сорок років називають тут молоденькими. А загалом ці сорок три гектари на великій площі лісництва унікальні. Як унікальні вони на всій території Лівобережної України: це — єдиний бір природного походження, що зберігся на ній. Він виріс сам по собі, відновлювався, очищався. І справді диво, що рука «царя природи» не дотягнулася знищити його.
У 1972 році обласна рада ухвалила рішення вважати Литовський бір заповідним урочищем — пам'яткою природи місцевого значення. Відтоді тут вирубують лише сухостій. За будь-яку іншу вирубку — штраф. Який? Залежно від діаметра пенька. Микола Шульга, начальник державної екологічної інспекції в Тростянецькому районі, показує диво-сосну, яка випустила три стовбури з одного кореня, — з соснами це рідко буває, а тому нас привели подивитися саме на неї. «За вирубку ось такої сосни штраф становитиме близько трьох тисяч гривень, — лише за завдану господарству шкоду. А ще треба заплатити й адміністративний штраф». Ліпше, звичайно, якби ніхто меркантильно не спокушався цією красою...
Тут, понад Ворсклою, заказники ідуть один за іншим. Тож не дивно, що саме ця територія має ввійти до національного Тростянецько-Ворсклянського природного парку.
Ямний, Бакирівський, Климентівський, Хухрянський заказники, заповідне урочище Литовський бір, Нескучанська дача, Сумська діброва — показує нам карту майбутнього парку начальник відділу охорони природно-заповідного фонду та заповідної справи державного управління екології та природних ресурсів області Юрій Скляр. Це — один фактор «за» щодо створення парку.
Додамо до нього ще один — близьке сусідство науковців: у райцентрі розташована Красно-Тростянецька лісова дослідна станція, що належить Українському науково-дослідному інституту лісового господарства та меліорації. Історія станції давня. Її засновано 1923 року. Чому в Тростянці? Бо тут традиція створення лісових насаджень виникла дуже давно, тоді, коли проблеми з лісами ніби й не існувало. І ще 1896 року лісники Тростянеччини на виставці в Харкові отримали золоту медаль за успіхи в лісорозведенні на великих площах. На території станції росте до ста видів дерев: чим тобі не дендропарк!
Директор станції Василь Ігнатенко прийшов працювати сюди у 1973 році. «Тоді ці дерева були метрів зо три», — показує Василь Андрійович, а ми задираємо голови, аби вгледіти їх вершечки. Це — дугласія (чули про таку?), яка росте вдвічі швидше, ніж сосна, і деревини, відповідно, дає більше. Директор веде територією, що спускається в урочище Нескучне. Там, як пройти далі, побудований ще 1809 року грот німф, або дріад. Кажуть, він дуже сподобався юному Чайковському, який приїздив у гості до тутешнього поміщика Голіцина 1864 року. І ніби саме в Тростянці тоді ще невідомий композитор написав увертюру до драми Островського «Гроза»... Ось вам, до речі, ще фактор доцільності створення парку саме тут — наявність інформаційних приводів для туристів, які приїжджатимуть у майбутній національний.
Але поки що про це зарано. Поки лісодослідна станція не в ліпшому стані. За останні п'ять років штат її скорочено вдвічі, коштів бракує, он і унікальне приміщення просить ремонту. Втім Василь Ігнатенко сподівається змін на краще: їх обіцяє керівництво.
Загалом щодо відкриття парку ще багато не вирішено. Документація на нього готова, відкриття заплановане національною програмою, але...
«Над розробкою документів ми почали працювати ще з двохтисячного року, — розповідає начальник управління екології та природних ресурсів у Сумській області В'ячеслав Черненко. — Сподіваємося, що проблем із затвердженням їх у Києві не буде. Але маємо ще узгодити взаємовідносини з лісоземлекористувачами. Не всі охоче йдуть на передачу землі. Бояться, що не матимуть доступу до лісу. Але ж треба розуміти, що тут, як взагалі в національному паркові, власне заповідна територія буде невеликою. А в зоні господарської рекреації можна буде вести звичну господарську діяльність, а люди зможуть збирати гриби та ягоди, відпочивати. Звичайно, контроль за будь-якою діяльністю буде жорсткіший. Але це конче необхідно для збереження природи регіону. Адже тут — береги Ворскли. Ми звикли хвалитися, що це чи не найчистіша річка. Проте темпи деградації її сьогодні викликають занепокоєння. І ми вважаємо, що вся ця територія надрічкова — від Бєлгородщини до Полтавщини — повинна бути захищеною...»
Поділяє точку зору про необхідність створити національний парк i голова Тростянецької райдержадміністрації Микола Березін: «Проїдьте нашими лісами — у заплаві Ворскли неконтрольованих вирубок лісу не побачите. Вже третій рік як ми прийняли рішення навколо міста в радіусі двох кілометрів і навколо сіл у радіусі одного кілометра суцільних вирубок не проводити. А якщо десь щось вирубують — то й посадіть нові дерева. Але чим швидше ми створимо національний парк, тим більше гарантій, що збережемо нашу природу. Адже Ворскла — це надто привабливе місце, землю на її берегах вже хотіли придбати. Ми не даємо, бо знаємо, які можуть бути наслідки...»
А що реально дасть створення національного природного парку? «Наш перший в області національний парк, Деснянсько-Старогутський, створений порівняно недавно, — розповідає Юрій Скляр, — але тамтешні мешканці вже переконалися, які позитивні зміни відбулися на тій території. Помітно збільшилася кількість диких тварин. Певно, не лише за рахунок природного приросту, а й за рахунок того, що до лісів парку почали приходити тварини з інших територій — тут їм затишніше і вони це відчувають. Птахів більше стало. А рідкісні рослини так відновилися, що необізнана людина, мабуть, подивувалася б, чому їх занесено до Червоної книги, — он же ростуть!.. Я вже не кажу про те, що створення парку дало району нові п'ятдесят шість робочих місць».
Тростянецько-Ворсклянського природного парку ще немає. Відповідно до програми, він повинен відкритися 2004 року. Найшвидше, це не відбудеться. Звичайно, роз'яснювальну роботу з землекористувачами проводять, але, окрім іншого, як завжди, бракує коштів. І якщо область свій невеликий внесок уже зробила, то держава, яка декларувала створення парку і має взяти на себе його утримання, поки що на нього не виділила ні копійки.
«Для нас, на жаль, дещо традиційним уже стало: програми різного рівня створюються, а коштів на їх реалізацію немає, — каже В'ячеслав Черненко. — Та справа ж не лише в коштах. Програма — це аналіз, оцінка ситуації, вироблення політики. І їх принаймні можна враховувати, для цього кошти не потрібні. Поки що ж переважно програми — самі по собі, господарча діяльність — сама по собі, без жодних урахувань екологічних проблем...»
Бір росте, Ворскла тече — чи вони на території парку, чи поза нею. Але природа не може не відчувати нашого ставлення до неї. Якою вона буде, залежить від нас. Так само, як і наше життя залежить від її стану. Тому хочеться сподіватися, що за якийсь час, коли ми знову приїдемо до Литовського бору, він уже буде частиною національного природного парку, другого на Сумщині.
Це могутнє довговічне дерево з розлогою зеленою кроною, що росте на островах Океанії і Зондського архіпелагу, здалеку схоже на дуб чи каштан і носить ім’я артокарпус. Місцеві жителі називають його кемпедак, тобто хлібне дерево, на міцних гілках якого або товстезному округлому стовбурі виростають велетенські довгасті кремово–золотисті, схожі на дині чи гарбузи плоди, завдовжки близько метра. >>
Популярність харківського синоптика байбака Тимка, що вже десять років поспіль прогнозує у лютому весняну погоду, ніскільки не вплинула на чисельність місцевої популяції цих симпатичних тваринок. >>
Здавалося б, тому факту, що за останні 15 років у головній річці України з’явилося шість нових видів риби, треба радіти. Але у фахівців це, навпаки, викликає тривогу. >>
На Харківщині плесо найбільшої річки Східної України — Сіверського Дiнця — місцями повністю вкрила широколиста пістія. Приголомшені екологи здивовано розводять руками: цей тропічний водяний бур’ян росте винятково у спекотних частинах світу, тому появу його на Слобожанщині називають небезпечною сенсацією. Якщо лапата рослина з довгим коренем успішно перезимує в наших краях, то боротися з нею стане ще важче. Для Сіверського Дінця, що й без того серйозно потерпає від забруднення заводськими стоками, тропічна «окупація» може обернутися серйозним екологічним лихом. >>
Віктора Гавриленка, директор заповідника «Асканія–Нова», можна слухати і не наслухатися. А ще краще побути з ним на природі. Хіба не диво спостерігати, як віслюки, побачивши в степу машину з «шефом», прагнуть її зупинити, перекривши дорогу. У такий спосіб вони випрошують собі гостинці — звикли, що в Віктора Семеновича для них завжди є щось смачненьке. Звернення до хитрунів зазвичай починається з лагідного «звірята»… >>
Сьогодні вже важко навіть повірити, що такі типові для наших краєвидів дерева як біла акація, каштани, тополі й канадські клени з’явилися в Україні лише 200 років тому. Завезли їх у різний час і акліматизували до місцевих природних умов Іван Назарович та Іван Іванович Каразіни — батько та син. Колискою для тоді ще фактично екзотів став створений ними дендропарк у селі Основинці поблизу містечка Красний Кут, що й понині вражає багатством і різноманітністю культивованих дерев та чагарників. Але, на жаль, сьогодні цей унікальний куточок природи з багатьох причин переживає не найкращі часи. Чи не вперше за свою довгу і непросту історію він опинився на межі повного занепаду. >>
