Тридцять першого жовтня було відкрито карти. Віктор Ющенко, якого цей день ще більше наблизив до місії офіційно визначеного кандидата в президенти від опозиції, засвідчив, що найсильніші ходи його виборчої кампанії полягатимуть не в цілуванні ікон на Галичині, а охоплюватимуть «святая святих» — тили електорального суперника. Влада, ущільнивши свої лави, не стала розшаркуватися в штучних реверансах і вже за рік до «дня ікс» показала, за якою схемою, якою технологію і з якою упертістю буде реалізовуватися план недопущення перемоги того самого Ющенка. Схема ця вельми скидається на гру ва-банк, і ризикована вона не стільки для її творців — явно знову виписаних із Росії політтехнологів, — як для їхніх наймачів, а надто — для всієї керованої ними країни. Бо сенс технології-2004 — старий, як світ, — розділяй і пануй. І цю нещасну Україну ділитимуть (власне, вже ділять), наче тушу забитої худобини, надвоє. На неросійську і російську, патріотичну й космополітичну, реформаторську й консервативну, прозахідну й зорієнтовану на Схід, праву й неправу, загалом — «ющенківську» й «антиющенківську». Якраз проти ночі Хеллоуїна влада вбралася в куплений у сусідньому супермаркеті костюм Джека-різника й почала не лише свою звичну справу — лякати, а й різати по живому. Правил у гри немає, фішок — повно, а перемагає той, чия «половина» наступної пізньої осені виявиться більшою.
Геніальні «кризові менеджери» з Банкової, котрі зажили собі цілком виправданої слави організаторів цих самих криз задля визискування з них максимальної користі для себе й свого гаранта, воліли б починати які завгодно ігри, але не цю просту як двері президентську виборчу кампанію. Усі рейтинги показують проблематичність виграшу будь-якого кандидата від влади, навіть усміхненого «франкенштейна», зшитого з усіх набундючених і розкручених владних учасників тих самих рейтингів. Тому «кризовим менеджерам» хотілося б починати власні преферанси — з конституційними реформами, третіми термінами Кучми тощо. Далебі. Спроби замінити «великі перегони-2004» іншими шулерськими забавами провалюються одна за одною: вже зрозуміло, що політреформа в цьому й наступному роках залишиться нереалізованою, третє коло Леоніда Даниловича упреться в глухий кут, а Ільхам Леонідович народитися й вирости не встигне. Потрібно грати саме у вибори, і ця криза видається Банковій найменш «розрулюваною». Та що поробиш — треба...
Власне, застосування на виборах, що почалися, простенької схеми навмисного переполовинювання електорату є чимось новим для української політичної практики. Це схоже на банкрутство й агонію за відсутності інших дієвих способів довести свою спроможність. Позаяк досі президентські кампанії в нас можна було вигравати, не розділяючи, а лише об'єднуючи різні частини України. Згадаймо: Кравчук у 1991-му мав купу прихильників і на Сході та Півдні — як досвідчений компартійний бонза, і на Заході — як проголошувач самостійності, парламентський Голова-державник. Кучма у 1994-му хоч і позиціонувався як кандидат передусім від промислового Сходу, і «демаркаційна лінія» симпатій виборців проходила приблизно по Дніпру, однак перемогу Л. Д. здобув саме тому, що зумів краще сполучити симпатії прихильників реформ і лівих. Пригадуєте, за колишнього директора «Південмашу», цього ображеного екс-Прем'єра, котрий не знав, що треба будувати, й погано говорив українською, але старався, в другому турі частково голосували і втомлені Кравчуком демократи — прибічники економічних змін, і комуністи? Що вийшло з таких різних обіцянок Леоніда Даниловича обом таборам — окрема історія, але в 1999 році у своїй другій спробі він так поставив над головою зорі, що змусив віддавати за себе голоси ще переконливішу частину національно свідомих західняків та киян, не кажучи вже про мешканців більш «підконтрольних» регіонів. Це було вельми своєрідне, але — об'єднання.
Чотири роки тому технологія також виглядала просто: всіма можливими способами — вітренками, марчуками, «канівськими четвірками» — витягнути в основні суперники не Мороза, а комуніста Симоненка, й улаштувати «тріумф волі» за принципом «Президент-державник проти червоної чуми». Авжеж, деінде ще висять обривки пожовклих листівок із цвинтарними хрестами на тлі опису кривавих «здобутків» радянської доби. Тоді сяке-таке об'єднання електоральних мас відбувалося «проти червоних». Чому б і зараз не застосувати подібний «версус», дещо змінивши обличчя владного висуванця і колір представника протилежного табору?
Певно, саме так думали на Банковій, вигадуючи Вікторові Ющенку роль «коричневого», «нашиста», «наці» etc. І саме тут починаються нестиковки. У схемі настають збої, і вона відверто «глючить». Адже політтехнологи «соврут — дорого возьмут», побавляться, та й квит, а піддослідна держава буде корчитися в судомах і ганьбитиметься перед світом у своєму маразмі. Це ж як слід ненавидіти цю саму країну, щоб будувати вибори в ній на протиставленні «поганого» українського патріота і «хорошого» проросійського висуванця центральної (не піднімається рука написати «української») влади!
Зауважте ще один парадокс: Ющенко з його державністю зараз у політтехнологічних розкладках фактично займає диспозицію Кучми-1999, а ось висуванця влади озброюють протилежною ідеологією. І саме Ющенко, на відміну від свого візаві, прагне поєднати в собі інтереси всіх регіонів, а не лише базуватися на Західному.
Часткові відомості (в тому числі й «кієвскіє») про напрацювання схеми «Президент проти коричневих» спливають подекуди вже не перший місяць. Зрозуміти логіку розробників такої тактики можна: парламентська виборча кампанія 2002 року показала, на що здатен провладний проект без увімкнення режиму надзвичайної ситуації, лише на тупому піарі й контрпіарі, хай навіть із задіянням несамовитого адміністративного ресурсу. Блок «За єдину Україну!» з усіма вершками президентської раті, наче «Титанік», виконав свій перший і останній рейс, набравши заледве 11 відсотків голосів. Якби не вишикувані в когорти мажоритарники, більшість у Верховній Раді була б зовсім іншою. Але на президентських виборах не буде мажоритарників, а від опозиції змагатиметься не чотири учасники, а максимум два (з урахуванням «вічного» комуніста). Тому вже зараз, за рік до виборів, президентська кампанія переводиться в режим кризи, надзвичайної ситуації, і легітимними в ній стають бандитські методи під патронатом осіб, що мають за плечима судимості.
Якщо донецькі керівники стверджують, ніби палац «Юність» «невідомі особи» захоплювали без їхнього відома, а летовище індустріального міста може не працювати з причини «масових безпорядків», то влада таким чином просто розписується у своїй неспроможності втримати ситуацію під контролем. Така влада слабка, які б мантри не читав з цього приводу аматор бодібілдингу Медведчук. Але очевидно, що 31 жовтня в Донецьку було добре продуманим, скоординованим, проплаченим, і тому маніпульованим. «Донецькі» 31 жовтня не перегнули палицю, стимулюючи зігнаних на вулиці «пікетників» спиртними напоями, наповнивши орендований «Нашою Україною» палац «Юність» п'яними петеушниками, закривши в цей день міські ринки, торговці з яких протестували проти приїзду Ющенка, і вручивши цим людям російські та комуністичні прапори, гасла «Мы за русский язык». Усе відбулося так, як мало відбутися: в тіні пальми Мерцалова позитивно сприйняли вказівки з Печерських пагорбів, бо це — в інтересах обох сторін. Хазяїни регіону — це, звісно, Віктор Федорович та Рінат Леонідович. Але з'їзд «Нашої України» там приймали за принципом «общака», за участю «паханів» з обох столиць, як «есдеків», так і «донецьких». Кожен долучив до справи щось своє — політичну волю й карт-бланш, ідеї, зокрема, розробку «фашистського» іміджу, міністрів на чолі з Білоконем, озброєних міліціянтів і «людей у цивільному», знятих із пар студентів, із базару — «риночників», жовто-зелені намети з пивом «Сармат», бігборди із зображенням політичного опонента у нацистській формі, яскраві листівки «Ющенко нужен Донбасс, а Донбассу Ющенко не нужен!», фабрично виготовлені транспаранти... Злагодженість МВС, СБУ та супутніх структур на всіх стадіях (штучні проблеми з вильотом із «Борисполя», вказівка диспетчерам не садити літак у Донецьку, блокування виходу з аеропорту, авральні перевезення «пікетників» по місту сотнями автобусів, «заправка» «демонстрантів» у спеціально організованих «наливайках»), плюс залучення до цього чиновників Міносвіти, свідчить про дуже грунтовну й усеосяжну розробку антиющенківського плану-«повалу».
Таких локальних планів для різних міст і заходів за рік ще буде писано-переписано. Утім наразі ми порушуємо тему об'єднання й роз'єднання. Влада судомно намагається склеїти хіба саму себе, мобілізувати на святу справу протидії загрозі Ющенка міністрів, «губернаторів» та всю виконавчу вертикаль, плюс політично-бізнесові холдинги. Однак ці спроби лише роз'єднують суспільство. Варто було українцям Сходу й Заходу почати говорити в унісон після виникнення «проблеми Тузли», як їх знову розводять у різні кутки «рингу». Емоцiї так само беруть гору, але спрямовуються в iнший бiк. Симпатикiв рiзних лiдерiв знову змушують протистояти один одному замість спільно відвертати однакові для обох загрози. Знову розминається дещо затерплий «язык», проблема якого — за відсутності інших логічних підстав — виставляється як провина Ющенка перед сходом України. І «східняки», і «бандерівці», й обивателі з інших регіонів мають спільні соціальні негаразди, влада скрізь однаково неспроможна їх виправити. Тому і лишається єдина «козирна» карта — фактичний поділ електорату за етнічною ознакою. Українство прирівнюється до нацизму, а російськість стає нормальністю.
«Маячня удвох», сказав би Іонеско, але це справді так. І маразм посилюється: влада, що має на озброєнні нібито гасла інтеграції на Захід, в ЄС і до НАТО, за ці самі наміри свого опонента Ющенка робить його героєм «нацистських» карикатур на плакатах від фірми «Плазма». Влада, вручаючи своїм «захисникам» (котрим насправді байдуже, що кричати, «Ющенко позор!», «Водке — да!» чи «Геть рудого Кучму!») російську символіку, тим самим ще раз підтверджує давній висновок націонал-демократів: Україною керують із Кремля. Прем'єр-міністр Янукович говорить про «памперси», які треба надягати тим, хто їде на Донбас, і ці фрази неодноразово повторюють усі центральні, соціал-демократичні (о) мас-медіа. Але цікаво, як виглядатиме спідня білизна януковичів і медведчуків, коли їх закидають яйцями (і це ще добре, бо можуть і камінням) під час відвідин Львова чи Рівного? Такого не може бути? Але ж, вибачте, a la guerre comme a la guerre. І гнів галицьких радикалів буде, по-перше, відповіддю на дії влади на іншому боці спільної країни, а по-друге, за це онукам повстанців УПА не потрібно платити, їх не потрібно виводити на вулиці відповідно «темників». На Заході самі кого хочеш виведуть.
Так, менталітети двох Україн, якими поки що керує Леонід Кучма, вельми різні, і замість пошуку спільних знаменників їх намагаються навмисне зіштовхнути лобами. Донецьк народив дуже «стрьомні» побоювання — війни не лише політтехнологій, крові не лише намальованої. Влада «борзєєт» у своїй безкарності, і це змушує людей з іншого боку ідеологічних барикад рвати на грудях сорочки. Якщо подібні «донецьки» повторюватимуться й надалі, досить буде невеликої іскри, щоб дощенту спалити імідж країни, де з 1991 року тріумфує громадянський мир та злагода. Дарма, що на «некуплених» вулицях донбаських міст Ющенка привітно вітають — «відморозків» можна і найняти. Чи не піде виборча кампанія в Україні за колумбійським зразком, із «агітуванням» за допомогою сили й зброї? Схоже, нинішня влада готова до цього? Це ж така крута кризова ситуація!..
І ще одне спостереження, чи навіть висновок, викликаний подіями останніх днів. Щодо «персонального складу» ворогуючих сторін. Рішучість Ющенка фактично знімає всі питання Мороза й Тимошенко щодо кількості кандидатів від опозиції і конкретного імені єдиного висуванця «трійки» у складі «НУ», БЮТі та СПУ. Що б не казало з цього приводу самолюбство Олександра Олександровича та Юлії Володимирівни, попереду в них — прапор у вигляді Віктора Андрійовича, й офіційні оцінки їхніми фракціями подій у Донецьку лише підтверджують це.
З іншого боку, не випадає сумніватися, що саме Віктор Янукович буде на виборах спільним проектом регіоналів, есдеків та решти кучмівських підрозділів. Суперечності в деталях можуть залишатися, однак вони значно менші, ніж водорозділ, проведений в останній день жовтня бійцями спецзагону «Альфа» між лідером «Нашої України» та Донецьком. Ющенка тут приймали «в штики» не просто через своєрідний імідж регіону («Донбасс никто не ставил на колени, и никому поставить не дано!»), а й передусім через те, що саме ця область є вотчиною людини, котра, схоже, вже фактично отримала «добро» на штурм найбільшої висоти. Звісно, при цьому не зникає з порядку денного й загроза відставки «тихого дона» з уряду — від Кучми всього можна чекати. Але ж людини навіть калібру Януковича влада за 11 місяців і 25 днів до виборів не має. І нікого розкрутити до його рівня вже не встигне. Тим паче, що в російськомовних ЗМІ «в Украине» вже мерехтять замовлені статейки про виссані з пальця неабиякі рейтинги Прем'єр-міністра. Мовляв, доріс до рівня Ющенка наш двічі судимий...
Кандидат від влади за визначенням має бути єдиним, і спільно спланована та проведена людьми Медведчука та Януковича акція в Донецьку засвідчила, що задля досягнення головної мети Віктор Володимирович може максимально сприяти Вікторові Федоровичу. Ще б пак, це ж в інтересах Леоніда Даниловича — Президента двох Україн, в яких вибори пройдуть синхронно.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
