Електронна пошта під ковпаком?

«Сталін і Мао слухають нас!»

(«Москва—Пекін», популярна пісня початку 50-х).

      У серпні цього року Кабінет Міністрів подав на розгляд парламенту черговий проект Закону «Про моніторинг телекомунікацій». Iдеться про відслідковування чи, як сказано у законі, про «зняття інформації з каналів електрозв'язку», ясна річ — «з метою забезпечення безпеки громадян, суспільства і держави». А таким каналом електрозв'язку є, у першу чергу, інтернетівський потік (трафік) — наприклад, ваша, шановний читачу (чи вашої фірми, або установи), електронна пошта.

      Проект закону розробляла Служба безпеки України. Втім автора можна було б і не називати — той, хто читав проект, стовідсотково впізнає цей специфічний «почерк». Писався «закон про зняття інформації» на виконання президентського указу щодо боротьби з тероризмом — після сумнозвісних подій 11 вересня у Сполучених Штатах, хоча перші спроби офіційно й надовго поставити на контроль інтернет-трафік спостерігалися ще років чотири тому, тобто до терактів у США.

      Власне, бажання спецслужб відслідковувати все, що ворушиться, старе як світ. І боротьба з тероризмом — справа, безперечно, потрібна та шляхетна. Все це ми чудово розуміємо. Але чомусь, після ознайомлення із СБУшним проектом, ваша авторка пригадала часи своєї ранньої-ранньої юності, коли на кожну ксерокопію треба було брати дозвіл у сумнозвісному «першому відділі», а кожна друкарська машинка мала бути зареєстрована в органах.

      І чомусь не розвіяла тих сумних спогадів стаття 12 проекту, де сказано, що «дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина під час здійснення моніторингу телекомунікацій гарантується державою»...

      У проекті закону зазначено, що моніторинг «здійснюється за рішенням суду». Але варто не зупинятися на цьому й уважніше прочитати документ — одразу з'ясується кілька нюансів. Наприклад, різниця між поняттями «дозвіл» та «доступ». Так от: реальний доступ (він же — фактичний дозвіл) до самої системи моніторингу надає ніякий не суд, а СБУ, власною персоною. Причому надає його «органам, підрозділи яких проводять оперативно-розшукову, контррозвідувальну та розвідувальну діяльність», що у перекладі на пісенний лад звучить як «сам п'ю, сам гуляю». Рішення суду можна оскаржити і у гіршому варіанті — заднім числом, але можна, хоч теоретично. Де, як і коли може протестувати людина, установа, фірма (або, боронь Боже, політична партія), якщо її право на особисту, комерційну, ділову таємницю буде безпідставно порушено таким дозволом-доступом, — про це у законі нічого конкретного не сказано.

      Крім контролю над собою, СБУ бере на плечі ще один тяжкий обов'язок: для проведення моніторингу необхідне спеціальне обладнання (яке, до речі, інтернет-оператори мають купувати за власний кошт). І саме СБУ буде визначати, де і в кого таке обладнання треба купувати! Це тільки квіточки, далі — ще веселіше: купивши таким чином досить дороге «залізо», власник, тобто оператор, мусить віддати його у безкоштовне користування СБУ. Причому на невизначений термін.

      Експерти-інтернетники, змальовуючи картинку майбутнього моніторингу, твердять, що йдеться не про «спостереження», а саме про перехоплення комунікацій, яке здійснюватимуть спецслужби, зокрема через так званий віддалений доступ. Співробітникові СБУ варто буде тільки «натиснути на кнопку», не виходячи з власного кабінету, і він матиме можливість перехоплювати телефонні дзвінки, електронну пошту та будь-які інші види електронних повідомлень.

      Підкреслимо, що у проекті закону передбачається «моніторити» всі телекомунікаційні мережі загального користування. Але не передбачається жодних реальних гарантій того, що «знята» інформація не буде використана з комерційними цілями, у політичній боротьбі, у зведенні особистих рахунків. Немає жодних підстав сподіватися і на дієвий контроль за таким моніторингом не те що з боку громадськості (це вже просто мрія), а бодай з боку Уповноваженного з прав людини). Немає у нас контролерів над контролерами...

      Між іншим, використання засобів негласного зняття інформації з каналів зв'язку (є такий специфічний термін) уже давно законодавчо регламентовано. Можна назвати з десяток законів, що діють у цій, без перебільшення, інтимній, сфері. Але ми обмежимося посиланням на Кримінальний кодекс, закони про оперативно-розшукову діяльність та Конституцію України. Там є все, що треба — і для боротьби зі зловорожими терористами, і для дотримання прав та свобод добрих громадян. Навіщо ж виписувати новий закон, та ще й настільки, вибачайте, незграбний? Що, на появу кожного нового виду зв'язку тепер слід реагувати такими законодавчими ініціативами?

      Автори проекту виправдовують свої наміри, зокрема, тим, що у цивілізованій Європі такі закони є і діють. Знову-таки вибачайте, але: по-перше, в Європі діють не такі закони; по-друге, Україна, на жаль, не Європа, і кому про це знати краще за СБУ? У нас, в Україні, дещо відмінний від Європи баланс ризиків. Ідеться про ризик тероризму і ризик порушення прав людини внаслідок законодавчої боротьби з терором. Останній видається більшим, принаймні для сучасної України. На європейських теренах є стійка традиція вже згадуваного громадського контролю над спецслужбами — передусім через пресу та інші мас-медіа. Саме тому міжнародна правозахисна організація «Репортери без кордонів» висловила занепокоєння тим, що «СБУ прагне встановити контроль за діяльністю у всесвітній комп'ютерній мережі». Міжнародні правозахисники обіцяють ретельно відстежувати подібні спроби Служби безпеки. Ми, зі свого боку, просто слідкуватимемо за проходженням закону про моніторинг у Верховній Раді.

      Наостанок — самодіяльна пропозиція авторки цього матеріалу: давайте спочатку років п'ятдесят будемо дотримуватися всіх положень власної Конституції (та й Загальної декларації прав людини не завадило б). От тоді якщо нам скажуть, що для боротьби з тероризмом треба читати наші ділові та приватні листи, а непорушність наших громадянських та людських прав при цьому гарантуватиме держава... От тоді ми, можливо, і скажемо: «Добре, хлопці, беріться до справи. Ми вам віримо, але не на слово, а за законом».