Малюнок Андрія ПОТОПАЛЬСЬКОГО.
Човен Полтавської обласної організації партії «Народний союз «Наша Україна» ще при народженні назвали, образно кажучи, скандалом («УМ» розповідала про бурхливі перипетії «помаранчевої полтавської битви» на установчій конференції НСНУ 15 травня ц. р.). Тож так він і поплив... Досить згадати, що більше чотирьох місяців (!) після тих екстремальних пологів «філія» президентської партії на Полтавщині перебувала, по суті, на пташиних правах незаконнонародженої дитини й була зареєстрована обласним управлінням юстиції тільки 19 вересня. Причому до 15 вересня навіть очікування такої легітимізації багатьом видавалося примарним. Адже п'ятеро прихильників тепер уже колишнього претендента на посаду лідера обласної НСНУ Олега Надоші покликали на допомогу у вирішенні конфлікту служителів Феміди, і долею кількатисячного відділення «партії Ющенка» почав розпоряджатися Октябрський районний суд Полтави, точніше, суддя Валерій Бурбак. Він вирішив і собі повоювати з чинним лідером обласних «нашоукраїнців» Іваном Близнюком і всією парторганізацією, відтак одноосібно (хоча, звісно, від імені суду й України) 21 червня виніс ухвалу-заборону обласному управлінню юстиції здійснювати державну реєстрацію облНСНУ, а 8 липня прийняв рішення, в якому результати голосування з обрання її голови на установчій конференції було визнано нечинними, а на Близнюка покладали обов'язок «повторно провести» таку конференцію.
За які ж гріхи згадана «кара Божа»? Суд фактично погодився з доводами скаржників, нібито під час голосування за обрання Надоші до складу робочої президії конференції (а його кандидатуру делегати «провалили» ще на цій стадії, тож пан Олег одразу зрозумів, що «ловити» йому тут нічого й разом зі своїми прихильниками влаштував демарш) залу «залишило більш ніж 100 учасників». При цьому, мовляв, тих, хто зостався, не перерахували, необхідних для легітимності форуму двох третин делегатів там не було...
А як із доводами іншої сторони і, власне, здорового глузду? Адже на очах автора цих рядків і багатьох інших незаангажованих спостерігачів у залі після виходу «надошівців» особисто перераховував голова центральної контрольно-ревізійної комісії партії НСНУ, народний депутат України Михайло Полянчич. Саме він давав «відмашку» на продовження установчої конференції як цілком легітимної.
Разом зі ще чотирма нардепами-«нашоукраїнцями» та десятками інших поважних гостей головний партійний «контролер» може підтвердити й те, що із зали справді вийшло тоді більше сотні людей. Але ж серед них левову частку становили зовсім не делегати конференції — то була проведена на балкони активістами-«надошівцями» галаслива «група підтримки» із заготовленими заздалегідь транспарантами і плакатами. За таких обставин публічні натяки на «самозванство» обраного абсолютною більшістю голосів голови парторганізації видавалися, м'яко кажучи, непереконливими.
Однак в Октябрському райсуді лідера «нашоукраїнців» Полтавщини навіть не заслухали. В «історичному» рішенні від 8 липня зазначено тільки, що «суб'єкт оскарження», тобто Близнюк, «у судове засідання не з'явився».
— Те рішення просто приголомшувало, — згадує Іван Близнюк. — Адже про час його проведення мене належно не повідомили. До того ж 5 липня у мого адвоката помер батько. Але напередодні прийняття рішення я особисто заїжджав до суду й говорив із суддею з приводу його попередньої «заборонної» ухвали. Він ще зазначив тоді, що я маю ворогів у секретаріаті Президента... І ні слова про судові слухання! Дізнавшись про них через третіх осіб, ми з адвокатом прибули до суду наступного дня, з самого ранку, проте «встигли» вже тільки на виголошення рішення.
На думку Івана Федоровича, так його «козирні» опоненти поспішали тільки для того, щоб устигнути надати бодай формальні підстави для сумнівів у легітимності голови обласної організації буквально на порозі першого з'їзду НСНУ, який відбувся вже 9 липня. Адже за таких умов можна було продовжувати надувати мильну бульбашку про якихось легітимніших «нашоукраїнських» гетьманчиків Полтавщини. Досить сказати, що серед делегатів того київського з'їзду опинилися люди, котрих обласна організація туди не делегувала, а її президія взагалі виключила з партії за деструктивні розкольницькі дії в обхід статуту...
Неважко здогадатися, що саме вони стали головними «піднощиками снарядів» у війні зі своїми вчорашніми партійними соратниками. Чого варта лише проголошена від їхнього імені ініціатива зі створення так званого «Комітету з подолання кризи в Полтавській обласній організації НСНУ «За партію європейського типу!» з винайманням недешевого офісу в самісінькому центрі Полтави.
Як допомагали «долати кризу» ці «європейці», в обласному центрі не бачив, здається, тільки сліпий. Спершу, щоб «відігратися» за нищівну поразку своїх покровителів на обласній установчiй конференції й не допустити обрання лідером «нашоукраїнців» Полтави ще одного незручного для тамтешніх «тіньових» вождів політика — народного депутата України Миколи Кульчинського, штовханиною й лементом намагалися зірвати аналогічну міську конференцію. Не вдалося. Далі «натхненні» рішеннями Октябрського райсуду й небідними ляльководами «антикризовики» почали влаштовувати подібні спектаклі ще й на районних установчих конференціях. Не без їхньої допомоги жодної з таких конференцій у всіх трьох районах Полтави не вдалося провести з першого разу...
Усе те робилося під гаслами боротьби за партійну демократію, правду і справедливість. Та в Полтаві, як і в кожному «великому селі», тих «правдоборців» знають не лише за красивими словами і гаслами. Як і тих, хто пішов на звук їхньої дудки дудкою. Скажімо, один із них — профспілковий діяч, котрий опинився без свого «війська», бо, як з'ясувалося, реальної довіри більшості своїх «підопічних» ніколи не мав. Інший — підприємець, чиї колишні колеги, пригадується, розповідали про те, як починав він свій «малий бізнес»: «прихватизовував» продукцію рідного державного підприємства й перепродував з-під поли. Ще один — учорашній «нашоукраїнський» штабіст, який фактично завалив доручену йому ділянку роботи під час минулорічних виборів і запам'ятався багатьом насамперед тим, що напивався «гіркої» до поросячого виску, а тепер чи не за ці «заслуги» опинився на відповідальній державній службі...
Перелік подібних «чеснот» людей, яких насправді просто використовували у брудних закулісних «битвах» за партійні (й не лише) портфелі та задля нейтралізації найдіяльнішого і найавторитетнішого «нашоукраїнського» активу, можна продовжувати.
Ще однієї установчої конференції «на біс» для судді Бурбака Іван Близнюк влаштовувати не став. Замість неї вони з адвокатом оскаржили ті дивні рішення в апеляційному суді Полтавської області. Останній їхні скарги задовольнив, і 15 вересня всі «заборонні» вердикти Октябрського райсуду скасував, фактично визнавши незаконними втручання служителів Феміди у внутріпартійні справи. В такий спосіб нарешті було знято шлагбаум на шляху обласної організації НСНУ до легітимізації.
Однак чотири дорогоцінних місяці для набагато потужнішого нарощування її «м'язів» напередодні старту виборчої кампанії вже втрачено. Як зізнався лідер «нашоукраїнців» області на недавній зустрічі з журналістами у Полтавському прес-клубі, весь цей час «напівпідпільного» існування очолювана ним організація могла реалізувати свій потенціал тільки «десь на 50 відсотків». Адже відсутність офіційних документів про реєстрацію практично унеможливлювала фінансування організаційних і пропагандистських заходів «президентської» партії на Полтавщині. Не кажучи вже про іміджеві, моральні втрати. І це в той час, коли інші партії з числа головних конкурентів «нашоукраїнців» у регіоні останні півроку буквально «смітять» грошима, на «останній і рішучий бій» за парламентські крісла кидають величезні ресурси...
А хто ж сьогодні в області не показушно — реально опонує Близнюку, Кульчинському та їхнім соратникам-однодумцям? Голова регіональної парторганізації відверто називає прізвища головних опонентів. Один із них — Микола Капінос, нинішній офіційний «куратор» області з секретаріату Президента України. На президентських виборах він був першим заступником обласного «нашоукраїнського» штабу. Але на Полтавщині його більше знають як вірного «зброєносця» того ж таки Олега Надоші ще з «зоряних» часів останнього у Кременчуці, де його свого часу обирали мером.
Досить активно протистоять провідникові «нашоукраїнців» області й чільники обласної держадміністрації, очолюваної соціалістом Степаном Бульбою, котрі досі не можуть пробачити Близнюкові такого «нахабства», як публічні претензії на посаду першого заступника «губернатора» на противагу ще одному представникові СПУ. Дратують «батьків» області й сьогоднішні критичні зауваження Івана Близнюка з приводу їхніх відвертих «промахів» у кадровій політиці, нерішучості в очищенні від явного «баласту», з приводу призвичаєння до імітації змін замість безкомпромісного викорінення неподобств і наведення елементарного порядку в багатьох сферах. Причому якщо сам Бульба — обласний голова і за сумісництвом лідер соціалістів області полемізує зі своїм колегою-«нашоукраїнцем» цивілізовано (хоча чомусь тільки заочно), то його найближчі соратники з полтавського «білого дому» дозволяють собі публічні образи. Особливо недоречні вони на адресу Близнюка — депутата обласної ради кількох скликань, фундатора фактично першого на Полтавщині успішного сільгосппідприємства, виплеканого на засадах реальної ринкової економіки, — з уст компартійно-комсомольських «апаратників», загартованих багаторічними кабінетними «подвигами»...
Безпосередньо в обласному центрі найбільшими «заклятими друзями» того ж таки Близнюка та, особливо, його побратима, голови міської організації НСНУ Миколи Кульчинського залишаються «підспівувачі» некоронованого багаторічного «хазяїна» Полтави, нардепа Анатолія Кукоби. Ті, хто воліє зберегти «довічну» місцеву монополію останнього та власні тепленькі «гніздечка» біля нього, а тамтешній осередок «нашоукраїнської» партії перетворити на ще один позаштатний відділ «прирученої» міськради. Без цих «натхненників» оті брудні чотиримісячні ігрища довкола легітимізації обласної організації «партії Ющенка» важко навіть уявити.
Автор цих рядків далекий від ідеалізації сьогоднішнього керівництва обласної організації НСНУ. І при всій повазі до принциповості та безкомпромісності пана Близнюка, вважає поспішними його висновки про майже всуціль «вороже» оточення «Народного союзу...» з боку влади на рівні області та районів. Налаштованість лідера «нашоукраїнців» краю на співпрацю ледь не винятково зі своїми однопартійцями на посадах голів райдержадміністрацій також вочевидь не на користь загальній справі.
Зрештою, вже далися взнаки й кадрові прорахунки у регіональному партійному будівництві під проводом того ж Близнюка. Скажімо, вся Полтавщина була просто шокована звірячим побиттям голови контрольно-ревізійної комісії Кременчуцької міської організації НСНУ Володимира Лазора, що сталося 23 липня на... установчій конференції Автозаводської районної організації. Лише за те, що він намагався заявити про порушення статутних норм, його стягнули з трибуни, просто в залі повалили на підлогу та почали гамселити руками й ногами.
Очевидці стверджують: робили те люди, найближені до місцевого бізнесмена Володимира Капліна, котрого після згаданого побоїща обрали головою районної організації НСНУ (щоправда, на партійній посаді він протримався недовго, хоча й устиг заявити про власні претензії на крісло мера Кременчука). Потерпілого в кривавому «політбою» тоді у тяжкому стані відвезла до лікарні «швидка». Закрита черепно-мозкова травма, численні забиття — далеко не повний перелік партійно-тілесних «відзнак», які дали йому кількатижневу «перепустку» на лікарняне ліжко. За таких обставин непереконливими видавалися твердження опонентів про те, нібито це Лазор усе спровокував і «сам себе побив». Як і про, так би мовити, симетричний «напад кілера» наступного дня на пана Капліна біля його під'їзду з кількома пострілами, від яких ніхто не постраждав...
Хоч як би там було (з тим політизованим криміналом і досі розбираються правоохоронці), у внутріпартійних «розбірках» на Полтавщині пролилася перша кров, завдавши по іміджу «нашоукраїнців» у промисловій «столиці» області такого удару, від якого вони там узагалі навряд чи оговтаються. Як з'ясувалося, сваволя чинилася на очах другої в обласній партійній ієрархії людини — голови виконкому Валентини Волошиної. Вона — кеременчужанка і свого часу зробила чи не найбільше для того, щоб вивести на чисту воду свого колишнього партійного шефа (за часів перебування у ПРП) Олега Надошу та не допустити його до обласного «трону» НСНУ. Але під час новітньої «битви» за партійні портфелі в Кременчуці Волошина чомусь забула про свою роль обласного «арбітра» й відверто «підігрувала» тому ж таки Капліну...
До честі Івана Близнюка, він не став рятувати добряче підмочене в такий спосіб реноме своєї соратниці. Разом з іншими членами президії спеціальної парткомісії зі столиці пані Волошина змушена була розпрощатися не лише зі своїм головуванням в обласному виконкомі, а й із партійним квитком. Були виключені з партії й деякі інші учасники конфлікту, а установча конференція в Автозаводському районі визнана нелегітимною. Саме Іван Близнюк наполіг на необхідності серйозної кадрової «чистки» верхівки всієї партійної організації у Кременчуці, яка ще триває.
Попри такі приголомшливі удари «нижче пояса», «президентська» партія на Полтавщині міцніє й заодно самоочищається. Зараз у лавах обласної партійної організації, за словами її лідера, налічується понад п'ять тисяч членів. Причому останнім часом до неї навертаються переважно ті, хто не клюнув на дешеві передвиборчі трюки відомих політиків та грошовитіші приманки їхніх «модніших» партій, а вирішив підтримати Ющенка у, можливо, найскладніший для нього час.
Важливо тільки, щоб з отієї «помаранчевої полтавської битви» зробили належні висновки. Причому не лише у Полтаві. Адже ні для кого не таємниця, що її значною мірою спровокували закулісні ігри у столиці, які нагадують про себе й сьогодні. Чого варті хоча б останні публічні заяви декого з виключених із партії президією обласної НСНУ «правдоборців» (з числа тих, які затіяли оту чотиримісячну колотнечу) про те, нібито насправді вони залишаються у партійному строю, й усі бажаючі можуть пересвідчитися в цьому, зателефонувавши у Київ за таким-то номером... І це при тому, що згадане рішення обласної президії вищі органи партії не скасовували. Отже, хтось в НСНУ знову сподівається на «візантійщину», подвійні стандарти, залаштункові ігри, а значить, і на нові «битви»? Чи не досить таких сумнівних забав?
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
