Революція в реанімації

      Дивно якось поводиться наш кінематограф. Лежить собі непритомний, ледь животіє, сигналізуючи про своє перебування на цьому світі поодинокими фільмами, але «людей у білих халатах» до себе вперто не підпускає. Хоча не всі вони, чесно кажучи, завжди адекватні та чесні у своїх намірах: хто, кажуть, кіностудію сподівається відтяпати за демпінговими цінами, хто якісь недолугі та непотрібні закони намагається лобіювати чи ініціювати речі, від яких професіонали за голову хапаються... Не так все просто, але очевидно, що спроби ці припиняти в жодному випадку не можна. Осідлати козу, на якій можна заїхати в реанімаційну палату з табличкою «Кінематограф», спробували нещодавно Спілка кінематографістів та недержавні кіноструктури.

      Презентували ідею у святая святих українського кінематографа — Будинку кіно. Голова СКУ, Борис Савченко, щойно повернувся з Казахстану, з фестивалю «Євразія», а тому презентація вийшла з порівняльно-емоційним ефектом. «Ось де справжня турбота держави про кіно», — кілька разів мрійливо-патетично виголосив він, переповідаючи подробиці форуму. А потім оголосив про те, що ж такого придумали вони тут, у Києві. Виявляється, робота була проведена серйозна, а до проблеми кінематографа — боюсь помилитися, але чи не вперше — підійшли по-сучасному. Визнали, нарешті, що кінематограф є галуззю народного господарства, й оцінили його стан саме з цієї позиції. Проаналізували механіку всього процесу, взаємодії учасників індустрії — від виробництва фільму до демонстрування його в кінотеатрах. І шляхом моніторингу-консультацій-порівнянь дійшли висновку, що саме час терміново переходити до «ринкової продюсерської системи, основою якої є певні соціальні гарантії та ініціативи». «Є дві моделі існування кінематографа, — каже виконавчий продюсер «Фільм плюс продакшн» Сергій Галетій. — Повністю приватний, для прикладу — кінематограф США, — і коли на нього впливає держава, як це маємо зараз у Росії, Європі... Суперприбутки дають лише 10—20 відсотків фільмів, що виходять у прокат. 30—40 відсотків можуть себе окупити. Всі інші — збиткові. Який фільм матиме успіх, може прогнозувати лише професійний продюсер. Тому гроші на його виробництво повинен отримувати продюсер». Без участі держави кінематографу зі свого нинішнього болота не виборсатися. З цим пан Сергій погоджується, але каже, що треба нарешті відмовитися від планово-адміністративного існування, держава повинна просто надавати кошти і нічого не вимагати навзамін: не претендувати на авторські права, не вирішувати, яким цей фільм має бути тощо. Такий собі альтруїзм в ім'я майбутнього українського кінематографа. Серед інших пропозицій «Програми реформування українського кінематографа» — лобіювання протекціоністських законів, створення окремої від Мінкультури структури, яка б займалася кіно (щось на зразок спочившого у Бозі Держкіно), страхової компанії, що могла б страхувати ризики кіновиробництва — для інвестора це реально важливо, гарантія соціального захисту для кінематографістів тощо...

      Мінкультури, яке на цій зустрічі представляв заступник директора департаменту кіно Ярослав Голінський, має на ці пропозиції свої відповіді, які подеколи принципово не збігаються з положеннями «Програми реформування українського кінематографа». Хоча іноді самі ж собі й суперечать. Поскаржившись на те, що у їхньому департаменті працює дуже мало людей, всього лише чотирнадцятеро, при цьому четверо займаються винятково переглядами фільмів на предмет дозволяти чи не дозволяти їх у прокат, Ярослав Софронович висловився проти утворення нової керівної організації. («Спілка хоче, щоб була структура зі штатом у 150 чоловік, яка б керувала 5 державними кіностудіями...»). Натомість він нагадав усім присутнім, що взагалі-то і до цієї «Програми реформування українського кінематографа» існували досить слушні ініціативи, причому вже на рівні розроблених законів. Так, у Верховній Раді вже десь два роки завис у повітрі Закон «Про збір коштів на розвиток кіноіндустрії». Мовляв, от прийняли б його — і вже питань було б менше. Хоча, знову ж таки, і Верховна Рада, і Мінкультури належать до державних органів управління, то невже ж за ці два роки не можна було якось порозумітися, не наслідувати відомого грибоєдовського героя, який «подписал — и с плеч долой»? Але навіть якщо будуть прийняті всі закони та поправки, що стосуються кіновиробництва, навіть якщо вони запрацюють, — а що ви думаєте, іноді таке трапляється, — то і тоді ситуація покращиться лише наполовину. «Це не вирішить системних питань, — вважає Сергій Галетій. — Потужна фінансова серцево-судинна система індустрії створена не буде...» До речі, у той час, коли пан Галетій намагався аргументовано заперечити представникові Мінкультури, із залу свої репліки почали вигукувати обурені кінематографісти. Виступ пана Галінського вони назвали колисковою і закликали припинити цей начебто рух уперед із повернутою назад головою.

      Деякі навіть пропонували просто взяти приклад розвитку кіно в Росії і не морочити собі голову різними революційними ініціативами. «Ну ви, будь ласка, не порівнюйте, — «пригальмував» активістів із залу Борис Савченко. — Росія — нафто-доларова країна, де труба із Нєфтєюганська впадає прямісінько у кінематограф. А у нас інвесторів не докличешся».

      Тож нам, на відміну від Росії, треба шукати інші шляхи виходу із ситуації. Час еволіційного розвитку для нашого кінематографа минув, потрібні радикальні і революційні кроки. Як ось ця «Програма...», до якої розробники запрошують приєднатися усіх. Від державних мужів до перехожого на вулиці, який є потенційним споживачем кінопродукції. Аби заохотити до цього якомога більше небайдужих, Сергій Галетій озвучив такий образ: «Нам треба побудувати трасу — а Шумахери з'являться обов'язково». Від себе хочеться додати, що вони не те що з'являться — вони вже стоять на узбіччі, ті, хто отримує нагороди на престижних фестивалях і не має нормальних умов роботи у себе вдома.