Професор Владислав Познахирєв, який створив новий тип науки.
Кандидат технічних наук харків'янин Владислав Федорович Познахирєв уже добрих чверть десятиліття переконує вчений світ у тому, що відкрив зовсім новий тип науки — таку собі динамічну оптимальну систему... створення нових систем. За допомогою своїх універсальних формул він уже зумів встановити по три світових рекорди в галузі турбобудування та підготовці спортивних команд і чотири — в царині створення систем автоматичного проектування. Цей результат приніс йому неабиякий успіх і забезпечив місце під сонцем. Але, на жаль, світлі ідеї харківського науковця і понині залишаються не затребувані суспільством у цілому. Причину такого перебігу подій він сам сформулював так: «У нас усі прагнуть позитивних змін. Але при цьому хочуть, аби нове було максимально подібним до старого».
Людина прийшла в цей світ творцем, тому цілком закономірно, що тепер живе в оточенні об'єктів, які створені нею самою. Принципи, схеми та масштаб цього творення і надихнули інженера Познахирєва вивести формулу, за допомогою якої можна розрахувати максимально виважений коефіцієнт корисної дії кінцевого продукту будь-якої ідеї. При цьому не має значення, що саме в даний момент створює підприємство чи, скажімо, вчений: літак, команду, турбіну, проект реформи, газету або давній, мов світ, буханець житнього хліба. Запропонований алгоритм може бути легко застосований до реформування суспільства, держави і навіть світогляду окремо взятої людини.
Універсальність свого ноу-хау вчений доводить за допомогою виведених математичних формул і довгого переліку наукових праць, які вже встигли побачити світ і певною мірою були застосовані на практиці. Непосвяченому в точні науки гуманітарію розібратися в них непросто. Але реальні результати впровадження познахирєвської ідеї настільки переконливі, що заслуговують на глибокий аналіз. Скажімо, ще наприкінці 50-х років на харківському «Турбоатомі» з подачі молодого конструктора Познахирєва було встановлено одразу три світових рекорди в галузі турбобудування. «Потужність турбіни залежить від довжини лопатки, — розповідає автор технічного ноу-хау, — але при цьому дуже важливо знайти її оптимальний розмір. Наприклад, крило довжиною 740 міліметрів буде виробляти 100 тисяч кіловат електроенергії. А якщо нам потрібно у п'ять разів більше? По логіці треба у стільки ж разів подовжити і лопатку. Але нам вдалося досягти такого результату при допомозі турбін, довжина лопаток яких становить усього лише 1050 міліметрів. До речі, швидкість руху таких лопаток перевищує швидкість звуку. Якби таке колесо робочих лопаток запустити по прямій, то від Харкова до Москви воно добігло б лише за 18 хвилин».
Зростанням спортивних результатів Владислав Федорович зацікавився, дякуючи дружбі з тренером харківської баскетбольної команди Віктором Нейманом. Спостерігаючи за грою на полі, він раптом загорівся бажанням вирішити для себе дуже важливу дилему. Є гравець, який добре забиває м'яч, але рідко кидає його у кошик. А є такий, що постійно метушиться біля «воріт», але рідко приносить команді очки. Хто ж насправді з них результативніший? Так виникла ідея розрахувати інтегральний коефіцієнт корисної дії кожного члена команди і запропонувати їм індивідуальну схему підготовки до змагань. Результат перевершив усі попередні сподівання. Харків'яни на голову виросли як в командному, так і в індивідуальному заліках, а сам Познахирєв написав книгу «Науково-методичні методи і електронно-обчислювальні засоби у спортивних іграх».
До речі, Владислав Федорович переконаний, що за допомогою його спортивного ноу-хау можна вирахувати ККД людини будь-якої професії і навіть коефіцієнт людської підлості. У цьому він переконався, аналізуючи роботу спортивних арбітрів. Тобто за допомогою тих самих формул математик довів, на якій саме хвилині матчу суддя свідомо був трішечки неточним.
Владислав Познахирєв вважає, що ми досі живемо за ідеологією середини XIX століття, світоглядом предмета: природа, суспільство, техніка, наука, власність, влада тощо. Тобто знаннями, які сформувалися півтора століття тому. А весь цивілізований світ, починаючи з наради у Бреттон Вудсі (вважай, 61 рік поспіль) керується світоглядом дії. Навіть у назві банків у них часто закладена певна динаміка руху. Скажімо, Міжнародний банк реконструкції та розвитку.
Над нашою здатністю підпорядковувати життя відірваним від нього ідеям світ потішається вже давно. У 1991 році керівник розвідки Англії російського напрямку Д. Ле Карре, проаналізувавши ситуацію в радянській імперії, історичний час якої явно добігав кінця, зробив досить невтішний висновок: «Керівники Союзу некомпетентні понад будь-яку міру». Через вісім років аналогічний висновок зробить шеф американської розвідки Д. Тедстром. На запитання: «Що б ви побажали команді новообраного Президента (тоді якраз на друге коло зайшов Леонід Кучма)?», той відповів: «Більше компетентності виконавчої влади у реформуванні».
Усі зміни, які сталися на теренах нової України, теж за традицією пов'язані з тією чи іншою ідеєю. Зневірившись у комунізмі, ми стали свої сподівання на швидке диво пов'язувати з процесом демократизації суспільства, потім із здобуттям незалежності, пізніше з надією, що старий Президент, ставши вдруге новим, таки навчиться (як сам обіцяв) бути Президентом. Коли ж і після цього тяжке життя не стало легшим, ми, з розрахунку на все те ж казкове диво, революційним шляхом змінили персональний склад старої владної структури. Але прихід нових людей сам по собі не приніс очікуваних результатів. Зимова ейфорія поступово трансформувалася у весняну апатію. І це природно, адже поки в українських містах і далі «лежатимуть» вбиті політикою старої влади підприємства, дуже важко повірити в те, що ідеї нових керманичів (як то курс на євроінтеграцію, адміністративно-територіальна реформа, вступ до СОТ тощо) будуть реалізовані з більш високим для суспільства коефіцієнтом корисної дії. «Розвиток і прогрес України сьогодні нагадує латання окремих дірок на старому кафтані, що розповзається на очах. А мова повинна йти про створення принципово нового цілісного скафандра, принципово новими методами і принципово новими засобами». Так каже харківський професор і пропонує на розгляд свою «Анотацію єдиної інтегрованої системи концепцій» з восьми томів. Таке собі конкретне керівництво до дії на той випадок, якщо хтось в Україні таки ризикне почати процес її системного, цілісного реформування на основі сучасних генеральних ідей.
Якщо коротко, то суть її зводиться до наступної думки. Новий літак можна створювати поетапно, долаючи на практиці увесь шлях, який конструктори пройшли від моделі братів Райт до сучасного МІГ-31. А можна обрати шлях наукового створення, враховуючи усі досягнення системи продуктивних сил і наукового прогресу. У процесі будівництва повітряного лайнера дилетант буде думати про авіазавод, на базі якого організовуватиме складання літака. А професіонал — про авіабуд, який розвиватиме авіазавод. Словом, елементи цілого завжди залишаються всього лише його частиною. Тому, перш ніж узятися за якусь справу, необхідно вирахувати, частиною якого цілого насправді є предмет нашої уваги. За великим рахунком, йдеться про відкриття, яке дозволить фахівцеві будь-якої галузі у своєму конкретному випадку відтворити загальну картину світу і зайняти в ній своє власне місце творця. Точніше, створювача нового, унікального продукту.
Наші політики, вважає Владислав Федорович, сьогодні витрачають багато сил на боротьбу ідей. Але жодна з них чомусь не націлена на створення конкурентоспроможних, принципово нових товарів, тобто основу розвитку цивілізованого суспільства. «Найбільш розвиненi країни світу (королівство Англії, президентство США, імператорство Японії, канцлерство Німеччини) мають різні політичні системи, — каже Владислав Познахирєв, — але сходяться в одному. Вони мають високорозвинені системи продуктивних сил і науково-технічного прогресу — виробників товару. Тобто республіканці і демократи змінюються, а верстати, зерно, машини залишаються. Товар котується скрізь. І якщо він є, решта проблем вирішується автоматично».
На жаль, сьогодні в Україні підприємства, які випускають справді конкурентоспроможну продукцію, можна перерахувати, у кращому випадку, на пальцях однієї руки. Ми безнадійно відстали від найрозвиненіших країн світу. Щоб скоротити програний час, харківський професор і пропонує суспільству нову науку творення.
На початку 80-х років радянський військово-промисловий комплекс «пожертвував» одним зі своїх фахівців, аби той підняв на пристойний рівень вітчизняне верстатобудування. Третього дня новий міністр зібрав усіх керівників галузевих підприємств і поставив їм одне-єдине запитання: «Яким ви бачите свій завод і галузь у цілому через десять років?» У залі — мертва тиша. Тоді він дав підопічним десять днів і наказав прийти для доповіді без папірців та референтів. Половина присутніх заяву з проханням про відставку поклали на стіл, не покидаючи зали.
У цьому сенсі, на думку пана Познахирєва, сьогодні в Україні нічого не змінилося. Якщо зібрати для наради, скажімо, директорів провідних харківських підприємств і запропонувати їм для розвитку виробництва необмежену кількість грошей, то лише одиниці зможуть озвучити кінцевий результат потенційних витрат. Тобто заводчани, пояснюючи причину виробничого занепаду, постійно посилаються на брак коштів. Але при цьому не мають жодної уяви про те, як витратити їх з максимальним коефіцієнтом корисної дії. Таке собі нездоланне прагнення крутити великими грошима на тлі повної відсутності конкурентоспроможних ідей, винаходів і конкретного плану дій. «Керівники підприємств сучасного рівня не хочуть створювати нічого нового, — переконаний Владислав Познахирєв. — Ідей немає, кадрів немає, імені немає. При цьому сидять і чекають стратегічного інвестора, який прийде і порятує. Але де ж він за таких умов візьметься? Чергова ілюзія, відірвана від життя. Кожна перебудова чи реформа у нас зводиться до одного: як би це його зробити так, аби щось принципово нове нічим принципово не відрізнялося від старого. І щоб при цьому можна було нічого не робити».
Словом, потрібні зміни і, відповідно, алгоритм дії! Але які? «Усі великі реформатори минулого — Ісус Христос, князь Володимир, Петро Великий, — вважає Владислав Федорович, — зуміли розібратися в головному. У тому, що процес підготовки реформ важливіший за самі реформи. І в тому, що в період великих змін і реконструкцій кадри вирішують усе». Харківський учений у своїх роботах пропонує не лише концепцію і механізм створення нової України, а й детально розписану систему створення самого механізму створення. Він пропонує за допомогою точно вивірених математичних формул об'єднати вже існуючу мрійливо-декларативну політекономічну концепцію розбудови України з концепцією науково-виробничою, щоб, зрештою, вийти на генеральний політико-науково-виробничий механізм розвитку держави.
Почати ці перетворення, на думку вченого, варто з підготовки фахівців з інтегральним мисленням. «Уся наша освіта побудована на ідеології предмету, — каже він. — Ми у розрізі минулого і теперішнього детально вивчаємо філософію, культуру, літаки, турбіни, журналістику. А треба, щоб студенти оволодівали наукою творення цих предметів з розрахунку на майбутнє. Тобто вміли створювати нову культуру, нову журналістику, нові літаки, нові турбіни. Вузи повинні перейти на підготовку не лише вузьких фахівців, а й людей наукової революції, здатних працювати над проектами системи світу. Науку пізнання старого потрібно замінити наукою створення нового».
Харківський учений уже пропонував не одному місцевому вузу ввести для початку бодай невеликий курс реформування, розроблений ним для вищої школи у спеціально підготовленому підручнику. До нього він додав практичні приклади використання цього посібника і каже, що вищезгаданий матеріал може бути використаний при створенні більш як шістдесяти докторських дисертацій з рiзної тематики.
Пропонував він також ректорам розпочати активний пошук юних геніїв, аби нарешті почати виховання нового типу фахівців з глобальним, динамічним, а не ідеологічним мисленням. Теоретично його ідеї вчені-педагоги вітають з неприхованим інтересом. Але, прикинувши всі «за» і «проти», кажуть «ні». Мовляв, у нас і без твого ноу-хау все на дуже високому рівні. То ж навіщо ускладнювати собі життя. Словом, освітянські керівники, як i їхні колеги по керму з виробництва панічно бояться принципово нових змін. Новим у своїй роботі вони найчастіше називають автоматичне поповнення вузу модними професіями і вкрай рідко переймаються створенням сучасних освітянських програм. Владислав Познахирєв переконаний, що з такою професійною установкою ми приречені «топтатися» на місці. «Треба усвідомити головне, — переконаний він, — системну кризу зможемо подолати тільки системою дій. Для цього всі зусилля харківського наукового керівництва повинні бути спрямовані на створення цієї системи». Секрет успіху по-новому професор якраз і розкриває у своїх, поки що не затребуваних суспільством, працях.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
