Рік Піскуна в прокуратурі

      Понеділковий ранок почався з новини від Президента: Л.Д. висловив бажання бачити на посаді Генерального прокурора України нинішнього віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва. Ця звістка затьмарила собою обговорення подальшої долі Святослава Піскуна та причин його відставки. Однак хронологія подій останнього тижня змушує-таки передусім приділити увагу відставленому Святославу Михайловичу.

      I перш ніж висувати версію за версією стосовно того, чому з посади Генпрокурора «пішли» Святослава Піскуна, слід уважніше придивитися до обставин його відставки. Тоді і світло проллється на причини, через які Генпрокуратура так несподівано позбулася свого зверхника. Однак саме супутні відставці часові та просторові виміри так ніким і не були досліджені. А дарма. Бо щодо часу, то все було розіграно занадто швидко, щоб цей поспіх не впав у око (нібито не Ольга Колінько, а сам біс штовхав Кучму попід руку, а точніше, не так штовхав, як водив тією-таки рукою). А щодо простору, то відставка Піскуна відбувалася у якомусь умовному кабінеті гаранта, тоді як могла б — у парламенті... Чому все сталося саме так, а не інакше? Чому указ про усунення Генпрокурора був перев'язаний стрічечкою з двома словами на ній: «поспіх» та «Президент»? «УМ» шукатиме відповіді на ці питання, а також намагатиметься окреслити коло потенційних кандидатур на місце Генпрокурора, якi залишаться актуальними в разi, якщо не затвердять Васильєва.

«Не корысти ради...», а заради чого?

      Передусім зауважимо: наш Президент — з тих, хто любить чужими руками жар загрібати. Тобто якщо є можливість устругнути якусь штуку, але при цьому стояти немовби осторонь, поколупуючи пальчиком піч — він такою нагодою неодмінно скористається. Так було не раз і не два. Згадаймо хоча б долю двох колишніх прем'єр-міністрів України. Хто позбавив депутатського мандата та недоторканності Павла Івановича? Парламент. Хто відправив у відставку Віктора Андрійовича? Парламент. Хто за усім цим стояв? Авжеж, не парламент (вимовляється з особливим наголосом на частці «не»).

      Але що б не відбувалося довкола, Леонід Данилович воліє стояти з непричетно-безневинним виглядом такого собі отця Федора з «Дванадцяти стільців». «Не корысти ради, а токмо волею пославшей мя жены...» Себто волею народу, який благословив Кучму на президентство (сам гарант у добру волю народу, схоже, насправді вірить), все, мовляв, і твориться. За таким сценарієм, повторимося, події розгорталися вже неодноразово. Але не тоді, коли мова зайшла про Святослава Піскуна. В цьому випадку керованим парламентом чи принаймні керованою парламентською більшістю Кучма не скористався. Чому?

      Як слушно пише «Українська правда», «відставка (Генпрокурора. — Авт.) через парламент є юридично бездоганною». Верховну Раду до суду не притягнеш, а от оскаржити указ Президента через органи правосуддя — можна. Звичайно, Кучму дуже мало хвилює те, чи позиватиметься Святослав Піскун до суду, чи ні. І все-таки: навіщо самому було бруднитися, коли є така зручна й апетитна шпарина у Конституції — у тому її розділі, де перераховуються повноваження Президента. Там вказано, що він «призначає за згодою Верховної Ради Генерального прокурора України та звільняє його з посади». «Порядок слів у цьому реченні робить незрозумілим те, чи поширюється згода парламенту також і на відставку Генерального прокурора», — зазначає «УП».

      Інший ракурс історії з відставкою Піскуна диктує ще одне запитання. Ген-прокуратура України від проводом Святослава Михайловича тільки-но заявила про свій надцятий намір атакувати парламент поданням (підрихтованим та каліграфічно виписаним) на Юлію Тимошенко, як на тобі! — Генпрокурора знімають з посади... Навіть не подумавши про те, що одним таким кроком значення подання істотним чином нівелюється. Бо у поганого прокурора й усі його папірці, задуми чи плани мають бути або поганими, або неправильними. І взагалі, як-то кажуть, ворог нашого ворога — наш друг, чи не так? Тож наступнику Піскуна брати до рук подання, скомпрометоване одним лише авторством, має бути не зовсім приємно. Версію ж про те, що Юлію владою реабілітовано, ми не розглядаємо, а отже, лишається незрозумілим, хто і як спромігся припуститися подібної помилки? Рятувати треба було подання від остаточного зведення нанівець, рятувати! А не вручати у ненадійні руки...

      Зазначеному є лише одне пояснення. Хтось дуже-дуже квапився з відставкою Генпрокурора. Так квапився, біжучи навперейми цій посаді, що не прорахував жодного кроку наперед...

Зірки на фюзеляжі чи «орли» на мушці?

      «Правду» про відставку Генпрокурора з вуст Кучми ми вже чули. Версію від Колінько знаємо. Лишається хіба що знайти істину або щось подібне до істини. Юлія Тимошенко (яка, до речі, вважає, що подання на неї «померло разом з політичною смертю Піскуна» і не радить прийдешнім «піскунам» «наїжджати» на себе, бо «ми на фюзеляжі своєї політичної сили ставимо зірки тих прокурорів, яких звільняють за невиконання цього завдання») схиляється до думки, що всі неприємності Святослава Піскуна йдуть від його неспроможності як слід натиснути на опозицію.

      Отже, перше, «шершеляфамне», припущення щодо відставки Піскуна у нас уже є. Цілком вірогідно, що лідерка опозиційної фракції в дечому і має рацію: Генпрокуратура неприпустимо довго мусолила подання на Тимошенко, длялася з поданням на Юлиних соратників, розтягнула у часі «справу ЄЕСУ» тощо. У бідного, обтяженого тимошенківською родиною та фракцією Піскуна просто не вистачило «особистих якостей», щоб «виконувати доручення Президента з репресій опозиції», каже Тимошенко.

      Наступну версію можна назвати кадровою. Йдеться про те, що крісло Генпрокурора лишалося мало не єдиним із «зоряного ешелону» крісел, яке ще не контролювали есдеки. Якщо в нього сяде Ольга Колінько — креатура СДПУ(о), — соціал-демократи значно наблизяться до повного й остаточного панування в державі, яке є особливо важливим у період президентської лихоманки-2004. Бо варто лише розпочатися виборчій кампанії, як відразу ж — і до, і під час, і після голосування за Президента — всі суди країни обов'язково будуть завалені позовами на порушників правил гри. Відтак додасться роботи і для прокуратури.

      Тож недарма, мабуть, Ольга Михайлівна свого часу здійснила вояж до Мукачева, де заварилася була така електорально-кандидатська каша, що й не з'їси її. Чим це було для неї, як не поступовим входженням у роль? Роль можновладця-чародія з блакитного гвинтокрила, який прилітає туди, де терези з інтересом СДПУ(о) на одній шальці та інтересом іншої політичної сили на другій починають хилитися не в той бік.

      Однак і версія «ухиляння» Піскуна від антиопозиційного обов'язку, і версія просування Колінько на посаду Генпрокурора мають одну спільну ваду. Вони не пояснюють той поспіх, який супроводжував звільнення Піскуна. Лишається ще одна можлива причина усунення його з Різницької — знехтував Святослав Михайлович попередженням, яке чіпляється у зоопарку до клітки з хижаком: дражнити заборонено. А він і дражнив, і шантажував кого не треба, забуваючи, що «цар звірів» (воістину — звірів, хай навіть кам'яних, причеплених архітектором Городецьким до майбутньої кучмівської резиденції) образ не пробачає.

      Нині багато хто сходиться на думці, що не варто було Піскуну впритул підходити до таємниці «орлів» Кравченка (екс-міністра МВС та співрозмовника нашого «нецензурного» гаранта з відомих плівок), причетних до вбивства Гонгадзе. «Звичайно, і шістнадцять місяців тому Кучма знав, що Піскун — «прохіндей». Але тоді він вважав його своїм «прохіндеєм». Інформація про його фінансові оборудки аж ніяк не хвилювала Президента. Звільнення стало неминучим, коли Генпрокурор насмілився пискнути про роль МВС у вбивстві Гонгадзе», — говорить Юрій Луценко в інтерв'ю «Українській правді». Загальний висновок, який робить інтернет-видання: «Приклад з арештом начальника «наружки» Пукача (котрого нині заарештовано як одного з «перевертнів», що нібито вкоротили віку Георгію Гонгадзе. — Авт.) — це не прогрес у «справі Гонгадзе», а спроба Піскуна запустити сценарій «принциповий прокурор — жертва Кучми / Медведчука»...

CONTRA i PROкурорські варіанти: трійка аутсайдерів

      З приводу того, як зручніше почуватиметься Президент (плюс есдеки) — з «повноцінним» прокурором чи з «в.о.Генпрокурора» — висловлювалися різні думки. Однак Леонід Данилович дотримався обіцянки «не затягувати процес» призначення Генпрокурора. В понеділок вранцi він назвав «своє» ім’я: Геннадій Васильєв. Проте, якщо парламентарії відхилять президентського висуванця, когорта інших достойників, що претендують на місце голови ГП, як і раніше, опиниться в центрі загальної уваги. Тому «УМ» торкнеться деяких прізвищ, які нині згадуються у поінформованих колах. А почнемо ми з найменш вірогідних.

      1. Олександр Лавринович, міністр юстиції. Згадку цього імені кореспондентці «УМ» довелося чути всього один раз, до того ж без скільки-небудь вагомої аргументації — чому саме Лавринович? Так, безумовно, він був достатньо поміркованим головою парламентської комісії з розслідування вбивства Георгія Гонгадзе, він є лояльним міністром юстиції, він також міг би стати зразково-прирученим Генеральним прокурором України. Однак яка політична сила у Верховній Раді виявиться достатньо сильною і «голосистою», щоб пролобіювати Лавриновича на посаду Генпрокурора? «Більшовики» ним однозначно не зацікавляться, отже, цей варіант відпадає.

      2. Сергій Ківалов, голова Вищої Ради юстиції та позафракційний народний депутат. Постать настільки одіозна, наскільки й непохитна: й досі, попри всі протести та штовхання під лікоть, пану Ківалову успішно вдається виконувати акробатичний етюд «Два стільці». Він — і швець, і жнець, і нардеп, і керівник Вищої Ради (останню Ківалов воліє називати «громадською організацією», відкидаючи, таким чином, будь-які звинувачення у незаконному сумісництві державних посад). Подейкують, що Сергій Ківалов не відмовився б зайняти крісло Генпрокурора. Однак останнім часом він, як мудре поросятко з казки, зайнявся укріпленням та зміцненням власного будиночка і вже багато зусиль доклав до того, аби забезпечити собі мало не пожиттєво перебування на місці голови ВРЮ. Ківалов навіть написав закон про Вищу Раду (в планах «УМ» — подати аналіз цього законопроекту), де є чимало приємних для пана голови новацій. Тож спокуса, звісно, спокусою, але, коли вже половину шляху для досягнення певної мети пройдено, невже хтось поверне назад? Тим більше що життя у генпрокурорів — ой не мед! Хто не пройде, той і скубне, а хто при владі, так той і взагалі геть викине...

      3. Тетяна Корнякова, одна iз заступників Генерального прокурора. Про неї мало що відомо, окрім стандартного набору даних: де й коли народилася, який вуз закінчувала. У Генпрокуратурі Корнякова з 1996 року (на той момент вона — начальник відділу нагляду за дотриманням природоохоронного законодавства при ГП). З 2001 по 2002 рік Корнякова — перший заступник прокурора Дніпропетровської області. З 2002-го — заступник Генпрокурора України, член колегії Генеральної прокуратури. Чому Корнякову називають у числі можливих претендентів на посаду Генпрокурора, відверто кажучи, не зовсім зрозуміло. Якщо вся справа — у її нинішньому місці роботи, то слід нагадати, що у Святослава Піскуна був не один заступник. І зараз, за даними «УМ» виконуючим обов'язки Генпрокурора неформально є інший «зам» Піскуна — Сергій Винокуров. Хоча це ніде й не афішується.

Продовження списку претендентів: трійка лідерів

      4. Михайло Потебенько, попередник Святослава Піскуна у кріслі Генпрокурора, нині — народний депутат України. Колега Потебенька по парламенту, але антагоніст з огляду на фракційну приналежність — соціаліст Юрій Луценко — вважає екс-Генпрокурора «абсолютно реальним» кандидатом. Справа в тому, що Потебенька з посади Генпрокурора ніхто, власне, не звільняв. Отримавши мандат нардепа, Потебенько склав iз себе обов'язки Генпрокурора. Однак, склавши, в свою чергу, мандат, Потебенько поверне собі ці самі обов'язки назад — перед виборами 2002 року він не «догуляв» на Різницькій іще один рік. Таким чином, Потебеньку навіть не треба проходити через процедуру затвердження його парламентом, достатньо лише написати відповідну заяву і сказати Верховній Раді: «Прощавай!». Як контраргумент зазначимо наступне: Потебенько, звісно, може підписати відмову від депутатських повноважень, але, якщо це суперечитиме чиїмось планам, ніякого повернення Потебенька в рідні пенати не відбудеться. Можна навіть не мріяти. Бо не для того затіваються подібні ігри, щоб хтось неочікуваний вихоплювався в останній момент та нищив ретельно зведений картковий будиночок.

      5. Ольга Колінько, голова Координаційного комітету з боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України. Ця пані розлогих презентацій не потребує. Саме вона зібрала компромат на Піскуна, який і став формальним приводом для його відставки. Саме вона є бажаною кандидатурою для есдеків. Саме їй посміхаються зірки і пророкують легке проходження через парламент. Однак, на переконання авторки цих рядків, Ольга Колінько — лише друга з черги, коли йдеться про можливих наступників Святослава Піскуна. Бо з її обранням об'єднані соціал-демократи отримують лише потрібну їм людину, тоді як з обранням Геннадія Васильєва (про нього — дещо згодом) вони отримуть цілком прийнятну кандидатуру плюс хаос у парламенті.

      Повертаючись до Колінько, наведемо цитату з «Галицьких контрактів», яка відноситься до часів «прокурорства» Михайла Потебенька, коли Ольга Михайлівна, «старійшина» Генеральної прокуратури та заступниця голови цього відомства (з 1993 року!), зібралася у відставку. «...Про Колінько говорили як про довірену особу Президента в Генеральній прокуратурі. Відомо також, що саме Леонід Кучма склав протекцію Колінько... У будь-якому разі Леонід Кучма просто так не здав би людину, яку так довго оберігав від відставки. Імовірнішою нам здається версія про розкрутку «нового Григорія Омельченка», але у спідниці. Лаври відомих радянських борців із корупцією Гдляна та Іванова ще нікому не вдалося перевершити... Тому в Колінько є добрі шанси для розкрутки. Не виключено, що саме глава держави підштовхнув пані Ольгу на цей нелегкий шлях, аби її руками прочистити частину свого оточення», — писали «Контракти». Шлях, про який говориться в газеті, — це головування Колінько в «антикорупційному» комітеті, а потуги бути «Омельченком у спідниці» — це поки що ретельно назбирані обвинувачення на адресу Піскуна. Не сумніваймося, що робота Колінько буде належним чином відзначена. Проте чи йдеться в даному випадку про винагороду Ольги Колінько посадою Генпрокурора — покаже час. Не забуваймо, що на неї претендує ще одна особа, а саме:

      6. Геннадій Васильєв, віце-спікер Верховної Ради. Васильєв — людина так само не без прокурорського минулого. Свого часу він обіймав посаду обласного прокурора Донеччини, яку потім передав Віктору Пшонці. Сам же Геннадій Андрійович у 2002 році був обраний до Верховної Ради від Мар'їнського району Донецької області. Ті, хто хоча б поверхово знає Геннадія Васильєва, одностайні в думці про те, що віце-спікер, не вагаючись, проміняє своє нинішнє місце під сонцем (чи то пак під куполом) на звання Генерального прокурора України. Додають також, що Васильєву нескладно буде зібрати потрібну кількість голосів у парламенті, бо багато хто буде зацікавлений не так у ньому самому, як у нагоді посперечатися за крісло віце-спікера. Проблема віднайдення нової кандидатури на цю парламентську посаду межує з переглядом багатьох керівних посад у Верховній Раді — скажімо, голів парламентських комітетів. Словом, якщо по одну руку від Литвина раптом утвориться порожнеча, Раду може «штормити» достатньо тривалий час — перерозподіл портфелів не є тією справою, яку наші дружні парламентарії здатні вирішити протягом одного робочого дня.

      Такою є картина з кандидатами на посаду Генерального прокурора України. А що ж чекає на відставленого, але не відпущеного з поля зору Святослава Піскуна? Поінформовані джерела твердять, що колишньому наглядачу за дотриманням законності у країні буде непереливки. Є дані, що ще до Нового року Піскуна буде заарештовано. Вже нібито й визначено склад слідчої групи, яка займатиметься справою «громадянина Піскуна». Відомий і сценарій слідства, і його режисер. Останній — гарант нашого гаранта — Віктор Медведчук — дописує останні сторінки саги про життя і діяльність Святослава Піскуна. Відтак незабаром — якщо всі наведені чутки знайдуть своє підтвердження — прокурор Піскун відчує всю тяжкість длані адвоката Медведчука.