Голуб і голод

      Набридлої усім політики тут немає. Є конфлікт між судовою системою Харкова і редактором-депутатом, який мав сміливість дорікнути слугам Феміди у неквапливості. Результат плачевний. На рахунки і майно «Селянської газети» накладено арешт, а її редактор на знак протесту міряє кроком центральний майдан міста з плакатом на грудях. За цікавим збігом обставин той майдан має назву Свободи.

      Почалося все з дуже банальної історії. У «Селянці» з адміністративно-родинної причини посварилися шеф-редактор Микола Сорокопуд і головний редактор Олександр Голуб. Посварилися, схоже, серйозно, оскільки шеф покинув редакцію і заснував нову газету «Селяночка». Але піти без помсти, мабуть, чоловік не зміг (усі ми люди, усі слабкі), тому дуже скоро у своєму виданні надрукував, м'яко кажучи, некрасиве одкровення про екс-колегу. Причому не лише надрукував, а й забезпечив масове розповсюдження цього номера в окрузі, де Голуб є обласним депутатом.

      Позов до суду став невідворотним. Голуб звинуватив Сорокопуда у відвертому наклепі і затребував газетного спростування та десять тисяч вiдшкодування морального збитку. Відповідач образився і подав у відповідь свій позов, де як компенсацію вимагає суму втричі більшу. Але з'ясувалося, що панове редактори влаштували бурю у склянці. Судді і не думають завершувати розгляд цієї справи. Тобто замість 35 законних днів тримають її вже 450. Це на сьогодні. Нерви ж не витримали у пана Голуба трохи раніше — на одинадцятому місяці довгого чекання. Як він говорить, фінансова компенсація його цікавить мало. Головне — офіційне спростування в «Селяночці», адже люди в його рідному окрузі, можливо, й досі червоніють за свого обранця.

      Зрештою, аби допомогти справедливості, Олександр скористався своїм мандатом і подав депутатський запит через сесію обласної ради до кваліфікаційної комісії суддів Харківщини. Сам запит, треба розуміти, — папір солідний, оскільки приймається голосуванням обраних харків'янами «депів». Але від колегії, як запевняє Олександр Олександрович, прийшла дуже скромна відписка. Мовляв, не вбачаємо підстав, і крапка. А втім, все це було лише початком.

      — Судді на мене страшенно образилися, — говорить редактор, — адже я не просто написав «прошу розібратися і підштовхнути». Пропозиція була конкретна. Шановні експерти, дайте відповідь на таке запитання: невже суддя такий зайнятий, що в нього руки не доходять за одинадцять місяців до мого позову. У зв'язку з цим прошу надати такі дані: скільки він розглянув справ і скільки відбулося засідань, щоб було видно, перевантажений він чи ні. Такої зухвалості мені не простили. Склалося враження, що за всі роки незалежності я був першим депутатом, який здуру поліз у святая святих суддів і став питати, що вони роблять.

      Форма помсти, за словами Олександра, слугами Феміди була обрана досить несподівана. Вони розшукали ще один позов Сорокопуда, — за словами Голуба, який лежав у Київському районному суді з квітня місяця. І дали йому хід. Там ідеться про майнові претензії до газети її колишнього співзасновника і вимогу останнього накласти арешт на майно та рахунки редакції. З якоїсь причини цей позов переправили з Київського районного суду до Московського, і вже там прийняли рішення паралізувати роботу «Селянської газети».

      Причому в дуже некрасивий спосіб. Про існування такої ухвали редактор дізнався у день арешту майна. Тобто через двадцять днів після появи цього документа. Згідно ж із законом апеляційну скаргу потерпілі можуть надати протягом п'ятнадцяти днів. От і виходить, що редакція постраждала назавжди, і в межах існуючого правового поля себе захистити не може. До того ж, за словами пана Голуба, приймаючи таку ухвалу, суддя Юрій Зінченко порушив статтю 152 Цивільно-процесуального кодексу України, якою забороняється без рішення суду накладати арешт на майно та рахунки юридичної особи. «Крім цього, позов Миколи Сорокопуда, — говорить Олександр, — був поданий на підставі Закону «Про господарські товариства», — а «Селянська газета» — колективне підприємство, що з юридичної точки зору далеко не одне і те саме». Мирним шляхом пан Голуб шукав правду довгих півтора місяця. Говорить, що за цей час устиг направити листи голові Ради суддів Харківщини, голові обласної держадміністрації, головному прокурору області, начальнику обласного управління юстиції. Але звідусіль прийшла відписка з приблизно однаковою відповіддю: суддя самостійний, і тут нічого не вдієш. Над ним стоїть лише закон. Отож у разі, якщо останній порушують представники правосуддя, боротися з цим лихом, практично неможливо. Принаймні редактору-депутату це не вдалося. Що ж говорити тоді про пересічного громадянина країни, який не має під рукою власної газети з 100-тисячним тиражем і тугого гаманця для оплати послуг тямущого адвоката.

      Словом, вкотре нерви здали в Олександра на сорок восьмому дні після арешту майна та рахунків, і він вдався до крайнощів. Тобто виступив на сесії обласної ради з політичною заявою, де, крім усього, категорично висловився проти довічного призначення суддів на посаду, і, зрештою, оголосив голодування. Тепер щодня він міряє вздовж і впоперек найбільший за площею в Європі майдан з плакатом на грудях. Говорить, що голодує чесно: п'є лише воду, втрачаючи щодня до двох кілограмів ваги. Місцева влада приставила до нього охоронця в особі кремезного сержанта. Полісмен, незважаючи на свій грізний вигляд, поводить себе напрочуд мирно: уважно вислуховує численні інтерв'ю Олександра місцевим ЗМІ і, здається, навіть співчуває своєму підопічному.