Голова у комп'ютера — наша!

      «Для мене наука — то забава, — зізнається директор відділу електрохімічної технології й магнетизму Дослідного центру корпорації IBM Любомир Романків, який до того ж є керівником української скаутської організації «Пласт» у всьому світі. — Я можу працювати над дуже серйозними речами, ніби граючись». Якось, ще підлітком, Любомир наповнив порохом соломинки, розклав їх вдома на столі і... став по черзі підпалювати. «Ті соломинки літали по хаті, як ракети, аж поки весь порох не вигорів!» — захоплено згадує 75-річний дослідник, сяючи очима. Тоді він ще нічого не знав про ракети. Однак усе нове й непізнане завжди приваблювало майбутнього вченого. Можливо, саме такий підхід дозволив йому вийти на зовсім новий рівень технічної творчості. І винайти для улюбленого нами комп'ютера (який «у дитинстві» був величезним і неповоротким) такий спосіб запису інформації на жорстких дисках-«вінчестерах», який дозволив у тисячі разів збільшити концентрацію інформації і зробити цю машину мобільною і зручною.

«Поїзд» Жовква—Масачусетс

      «Школи я змінював дуже часто, — згадує Любомир Романків. — Мав різних учителів, а вони мали різний підхід до навчання, і це мене загартувало. Хоча для малої дитини то було важкувато, але в цілому дало мені ширший погляд на життя». У рідній Жовкві, де народився в 1931 році, Любомир відвідував народну школу. Навчання у Львівській гімназії «перебила» війна. У 1939 роцi ходив до української школи в місті Белз, на польській території, живучи в материних батьків. У 1944-му разом із родичами виїхав на Захід: його батько, відомий адвокат, голова жовківської «Просвіти» значився одним iз перших «на розстріл» у списках радянської влади...

      Умінням знаходити рішення у складних ситуаціях вчений завдячує також своєму «пластунському» вихованню. «Вихователi в «Пласті» завжди давали мені завдання, які вимагали роздумiв, розв'язання складних проблем, — розповідає пан Романків. Гадаю, що це багато дало мені для наукової роботи, але ще більше — для співпраці з людьми».

      На початку 1960-х пан Любомир закінчив докторські студії з металургії матеріалів в університеті технологій у Масачусетсі, одній iз кращих інженерних шкіл Америки. «Вам, може, дивно, але в Америці кожен студент, який закінчує студії, намагається відбути інтерв'ю з усіма фірмами, від яких дістане запрошення, — згадує Любомир Романків. — Бо це єдина нагода пізнати і зрозуміти індустрію. Ці фірми розповідають вам про себе дуже багато і говорять такі речі, про які інакшим чином довідатися неможливо. Я мав щастя, що дістав запрошення аж від 16 фірм. Як правило, випускників запрошують 4-5 організацій. Після інтерв'ю отримав 12 запрошень на роботу». Треба було вибирати між металургією, електронікою і фармацевтикою. Романків вибрав найменш відоме і, на його думку, найбільш цікаве — електроніку. Тоді саме починали застосовувати напівпровідники в комп'ютерах, нові магнітні матеріали. Магнітні головки для дисків і магнітофонів ще намотувалися вручну під мікроскопом, над цим працювали 200—300 жінок. Романківу, що працював над гальванічним складанням деталей із заліза і нікелю, запропонували зробити магнітну головку, на яку можна було б записувати більше інформації.

Iнформацiя на волосинi

      Учений став міркувати, як можна сконструювати таку головку за допомогою гальваніки і фотолітографії. Фотолітографія дозволяє витравлювати тонесенькі лінії, в одну десяту людської волосини. Щоб зрозуміти, яким мініатюрним був результат винаходу Любомира Романкiва, уявімо розтин людської волосини, на якій розташована «підкова», всередині якої намотано 30 рядків мідного дроту, між якими — ізолятор. «Перші головки були такі успішні, що ми відразу почали просувати їх до серійного виробництва», — розповідає вчений. Усі процеси виготовлення головки розробляли в його лабораторії (специфічні ванни, які вчений застосовував для обробки металів, тепер у світі називаються «гальваністичними ваннами Романківа»).

      Дослідник розробив і спосіб тиражування, змігши розмістити на 100 міліметровому диску відразу 5 тисяч таких головок. Любомир Романків написав сотні наукових праць, здобув низку високих нагород, зокрема медаль Перкіна — найвищу відзнаку в хімічній індустрії. «За останні 10 років ми збільшили можливості записування інформації, — розповідає пан Романків. — Сьогоднішні головки є приблизно в одну десяту тієї величини. Якщо перші головки записували приблизно 5 мільйонів запам'ятальних центрів на 1 квадратний дюйм, то сьогоднішнi — у 8 разів більше. І коштують вони тепер набагато дешевше. Один гігабайт колись коштував близько один млн доларів, зараз — один долар. Сьогодні музеї записують інформацію про свої скарби за допомогою цифрових дисків. Бо в такому вигляді зберігати її в бібліотеці набагато дешевше, ніж на папері».

П'яте покоління цікавиться корінням

      Якось пан Любомир вирішив дослідити: скільки Романківих є у США. В інтернеті знайшов 26 Романківих. Почав до них телефонувати. Виявилося, що майже ніхто з них не знав, звідки походить. В американських еміграційних матеріалах можна знайти реєстр усіх людей, які приїхали до Америки між 1890 і 1920 роками. Отож учений перешукав увесь реєстр і знайшов у ньому 6 Романківих, які прибули між 1905 і 1912 роками. Вони писали в анкетах, що приїхали з Австро-Угорщини, з Польщі або з Галичини. Виявилося, що більшість із них — з Підгаєччини. У реєстрі також значилися їхні діти та онуки. «Ті люди, з якими я познайомився завдяки цій ідеї, вже не говорять по-українськи, тільки пригадують, що їхні діди говорили якоюсь незрозумілою мовою, — каже вчений. — Це третє покоління Романківих в Америці, вони навіть не знають про своє українське походження».

      На відміну від першої, заробітчанської хвилі еміграції, повоєнна політична еміграція «оживила» діаспору українськими школами, виховничими організаціями, видавництвами й музеями. Саме завдяки «Пласту» українці в діаспорі змогли втримати рідну мову набагато довше, ніж емігранти з інших країн. Утім, як зазначає пан Романків, «третє покоління емігрантів говорить уже переважно англійською мовою. А четверте покоління зовсім не говорить українською. П'яте покоління починає шукати своє коріння і наново вчитися мови своїх прапрадідів. Коли в мене на фірмі з'являється людина з українським прізвищем і я дізнаюся, що то є четверте-п'яте покоління, то знаю, що вже можу зацікавити її українською мовою».

      Представники заробітчанської «четвертої хвилі» перейнялися українством після Помаранчевої революції. «Думаю, що Помаранчева революція дуже багато зробила для відродження цих заробітчан», — вважає вчений. Дехто вже серйозно замислюється про повернення на Батьківщину.

Головний пластун

      «Є багато дорослих пластунів, які допомагали в революції, — розповідає пан Любомир, а його очі просто палають. — До 18 років ми забороняємо дітям у «Пласті» цікавитися політикою. Але я не знаю жодного пластуна в діаспорі, який кожної ночі не сидів би в інтернеті, спостерігаючи за революцією. Я теж з хвилини на хвилину бачив усе, що діялося на Майдані». Любомир Романків створив «Фонд начального пластуна», через який надходить допомога «Пластові» в Україні. «Ми розбудовуємо організацію молоді, яка думає інакше, ніж люди, виховані за радянської системи. Ми хочемо створити нового українського громадянина, патріота, демократа з великими можливостями. Тоді як різні партійні організації шукають причини, щоб сваритися, ми в «Пласті» зважаємо на те, що нас єднає як українців, і що нам треба плекати, щоб об'єднувати народ. Скаутинг готує людей до провідництва і вчить порозумінню. З-понад 50 народів, у яких після ІІ Світової війни постав скаутинг, 40 мають у державному керівництві скаутів». Громадянську позицію вихованців цієї скаутської організації ілюструє громадське життя діаспори: у проводі Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), Українського лікарського товариства Америки, Товариства українських інженерів в Америці та Канаді — колишні пластові активісти. Голова всесвітнього «Пласту» переконаний, що з часом і багато державних посад в Україні — у Верховній Раді, міністерствах — посядуть вихованці його організації. А, може, хтось із них стане Президентом чи Прем'єром. Адже нинішні пластуни до того готуються.

Україна 1972: бiлi сорочки, сiрi штани...

      Україну вперше відвідав у 1972 році. Отримав з Москви запрошення виступити на науковій конференції. І відразу написав до Київського і до Львівського політехнічних інститутів з пропозицією виступити і в них. З Києва відповіді так і не отримав. Уже після виступу в Москві до нього підійшов скромний молодий чоловік, представився, що він з Києва, від професора Антропова, і запросив до столиці України. «Увечері перед виступом мене запитали, якою мовою я говоритиму, українською чи російською, — згадує пан Любомир. — Я сказав, що по-українськи. Однак по трьох хвилинах доповіді мене зупинив професор Антропов, бо не все розумів по-українськи. Привів перекладача. Я сам до себе жартував, що я думав, ніби в українському університеті можу доповідати по-українськи, і всі мене розумітимуть». Опісля, вже в своєму кабінеті, професор Антропов перепрошував вченого, що справді не розуміє української, бо москвич. Його призначили до Києва як спеціаліста з корозії. Професор дозволив американському гостю поспілкуватися зі студентами й аспірантами. «Я з одним заговорив по-українськи, а інший деякий час прислухався, а тоді мовив: «Саша, а я не знав, що ти по-українськи вмієш!» Вони поряд працювали два роки і не здогадувалися, що обидва говорять по-українськи. Треба було, щоб я з Америки приїхав, аби вони про те дізналися», — жартує вчений.

      Пана Романківа дуже пильнували, він не мав ні хвилини, щоб побути самому. До американця приставили «опікуна», що вранці разом з ним снідав, а увечері допроваджував до готелю. Утім у Львові було ще гірше. «Опікун» навіть чекав у готельному номері, поки «закордонець» вбереться в піжаму — щоб раптом кудись не вибіг. «Мене попереджали, що у Львові більше пильнуватимуть, бо не хочуть, щоб я побачився з ріднею, — пояснює пан Любомир. — Але все одно я зустрівся з родичами. Мій «опікун» якось сказав: «Щось ви дуже втомлені, вам треба відпочити. Я відійду на декілька годин, а тоді вернуся по вас і підемо на вечерю». Я відразу погодився, що справді втомлений. Швиденько перевдягся у сірі штани і білу сорочку, бо так виглядали всі люди на вулиці. Саме було літо. Узяв таксі, сказав точну адресу, куди мене завезти. Поспілкувався з ріднею. А в час, коли «опікун» мав прийти по мене, я вже був у себе в номері. Він спитав, чи я добре відпочив, і я відповів, що бачив гарний сон».

      Враження від України 1972 року склалося сумне. Люди виглядали такими пригніченими, пригнобленими: «Навіть моя родина — тільки-но починаю говорити, а вони: «Тихо, тихо! Не кажи такого!». У Києві менi дозволили сходити зі студентами у ресторан «Дубки». Я думав, що хоч там можна буде поговорити. Але тільки-но заговорю більш вільно, як відчуваю, як мені на ногу стає тяжкий черевик. Нарешті, зрозумів, що до чого. Подивився на того студента, а він узяв мене за руку і запхав її під стіл — я намацав там прикріплений мікрофон. Коли ми вийшли, він розказував мені, де була Центральна Рада і попереджав, щоб я нікому не сказав, що то він мені розповів».

      Упродовж останнього десятиліття пан Романків буває в Україні щороку. Каже, що відчуває величезну різницю між Україною «тією» і «цією». Але тішиться, що і тоді були люди, які не змогли говорити з ним про Україну.