Не мовчи!
Звіт «Україна — час діяти: катування та жорстоке поводження із затриманими в міліції» відома правозахисна організація світу «Міжнародна амністія» оприлюднює сьогодні. Але про результати дослідження дізнаються не лише в Києві, де представниці Amnesty International («Мiжнародної амнiстiї») Галя Ковальська i Хеза Мак Гілл влаштовують із цього приводу прес-конференцію (інтерв'ю з ними «Україна молода» публікувала в минулому номері). За даними «УМ», інтерес до звіту висловили правозахисники Польщі, Росії, Молдови, Великобританії, США, Канади, Данії i Голландії. Тема українських тортур сьогодні пролунає i в інших куточках світу.
Тим, кому ця тема цікава, необов'язково шукати звіт, вивчати всі його 37 сторінок, 20 рекомендацій нашому уряду від Amnesty International та 12 кроків, які слід зробити Україні, щоб подолати проблему катування людей. Адже ексклюзивне право оприлюднити звіт саме 27 вересня міжнародні правозахисники надали саме «Україні молодій». Слід зазначити, що звіт представляє собою невтішні для України висновки дослідників генерального секретаріату «Міжнародної амністії» в Лондоні, які грунтуються на конкретних прикладах катування на стадії арешту та досудового утримання. Наводимо окремі уривки доповіді, які, на наш погляд, є найбільш цікавими.
Президент Віктор Ющенко чітко висловив своє бажання наблизити Україну до членства в ЄС, а новий уряд зробив обнадійливі заяви, які демонструють його намір зробити зміни в системі кримінального судочинства і привести їх у відповідність до вимог міжнародних правозахисних документів. Ющенко проголосив, що Україна розраховує укласти угоду про асоціацію з ЄС, що, звичайно, є першим кроком на шляху до повного членства в Європейському Союзі.
На зустрічі з українським міністром внутрішніх справ, що відбулася в липні 2005 року, Президент Ющенко сказав: «Я прошу вас зробити так, щоб через шість місяців ніхто не міг вжити слово «тортури»». Він далі сказав, що начальнику будь-якого управління МВС, де такий випадок може мати місце, буде рекомендовано подати у відставку. Він доручив МВС протягом шести місяців поліпшити санітарні умови в ізоляторах тимчасового утримання і заявив: «Я хотів би, щоб ви зрозуміли, — там перебувають громадяни України. Не люди, які прибули з Місяця, не тварини» .
Проте до «Міжнародної амністії» та місцевих правозахисних організацій продовжують надходити заяви про катування та жорстоке поводження під час затримання в міліції протягом шести місяців після приходу до влади нового уряду. Якщо Україна має намір розпочати переговори з ЄС у 2007 році щодо вступу України до цієї організації, як заявив Президент Ющенко, то ці слова необхідно підтвердити рішучими діями, щоб наблизити Україну до правозахисних стандартів Ради Європи.
Для того, щоб фундаментальні принципи Ради Європи панували в Україні, потрібні конкретні дії, які б відповідали словам Президента. Потрібно, щоб працівники міліції мали необхідне обладнання та підготовку, щоб вони були не тільки «безжалісними переслідувачами підозрюваних», які нерідко вибивають зізнання з людей, а «людьми, які розслідують справи нейтральними методами та мають на меті встановлення істини».
Україна має не лише засудити катування, а й ратифікувати факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань, заснувати на національному рівні незалежний орган моніторингу місць затримання.
«Міжнародна амністія» ( далі МА) стурбована тим, що в Україні продовжуються випадки катування та жорстокого поводження з людьми, яких утримують під вартою в міліції. Випадки, які привернули увагу організації, свідчать про те, що катування можуть бути спрямовані проти підозрюваних, свідків, будь-яких осіб, причетних до слідчого процесу, а також навіть проти невинних сторонніх осіб.
Правоохоронці регулярно вибивають зізнання та свідчення із затриманих, застосувуючи силу, а іноді вдаючись до катувань. Адже в Україні існує безкарність міліції за це. Якщо такі випадки й розслідуються, то не відповідають міжнародним стандартам щодо вчасності, ретельності, незалежності та неупередженості. Тому до відповідальності притягують тільки незначну кількість працівників правоохоронних органів, які нерідко отримують мінімальні вироки, що не відповідають тяжкості вчинених ними злочинів.
Чимало потерпілих не наважуються подавати скарги, тому що бояться, не довіряють процедурам оскарження або не усвідомлюють порушення своїх прав. Наполегливі та хоробрі особи, які намагаються знайти справедливість, можуть опинитися в ситуації переслідувань та залякувань, щоб примусити їх відмовитися від своїх скарг. Дуже рідко потерпілі отримують компенсацію, а деякі з них очікують правосуддя впродовж декількох років і досі чекають. I хоча кілька жертв після втручання МА таки добилися компенсації, ці суми не перевищують тисячі гривень. Тому щоб запобігти безкарності потерпілі та їхнi родичі повинні гарантовано отримувати справедливу та адекватну компенсацію, а в окремих випадках — повну реабілітацію. Інформація про процедури оскарження має бути розміщена на видному місці в усіх відділах міліції, а самі правоохоронці повинні роз'яснювати затриманим їхне право на подання скарг проти катування.
Люди, які звернулися до МА, казали, що вважають даремною тратою часу скаржитися українським органам влади, тому що їхнi шанси отримати задовільний результат є малими. Навіть найнаполегливіші з них зіткнулися із величезними перешкодами.
Наприклад, Михайло Коваль, його син Дмитро Брик та дружина Анна Коваль з Чернігова були жорстоко побиті міліцією у власній квартирі, а потім сина i батька били в райвідділку, щоб змусити віддати перфоратор. З того часу минуло 4 роки, але досі кривдники перебувають на волі.
В Україні бракує офіційної інформації, яка б давала чітке уявлення про масштаби катувань. Частково це пояснюється тим фактом, що стаття Кримінального кодексу про катування, яка була прийнята в 2001 році, не відповідала визначенню катування в Конвенції проти катувань і не відносила працівників правоохоронних органів, включаючи міліцію, до можливих порушників. Неадекватне законодавство ускладнювалося тим, що працівників міліції обвинувачували за іншими статтями ( ст. 365 — «Перевищення влади посадовими особами»), через що неможливо отримати статистичні дані щодо кількості міліціонерів, засуджених за застосування катувань та жорстоке поводження. Також видається, що існує таємнiсть стосовно посадових порушень в міліції. Тому саме керівництво МВС повинно ясно дати зрозуміти своїм підлеглим, що катування затриманих є абсолютно забороненим і передбачає суворе покарання
У міліції найчастіше застосовуються такі методи: побиття кулаками та ногами, гумовими кийками, побиття та приниження гідності із залученням інших затриманих , використання наручників протягом тривалого часу, катування із застосуванням протигаза, електричного току та підвішування на металевому пруті.
Увагу «Міжнародної амністії» привернули заяви про те, що затриманих підвішували на металевому пруті (метод під назвою «лом»), примушували одягати протигаз таким чином, що вони майже задихалися (звичайна форма тортур в усіх країнах колишнього СРСР, відома під назвою «слоник»), били важкими книгами, наприклад Кримінальним кодексом, або пляшками з водою, які не залишають слідів на тілі. В інших випадках застосовували психологічний тиск, наприклад, погрозу насильства, засудження за інші злочини, або окреме утримання матері хворої дитини.
Форум на вебсайті Міністерства внутрішніх справ дає вражаючу картину ставлення міліції до людей та ставлення громадськості до міліції. В обговоренні під назвою «Як вибивалися визнання...» один міліціонер пише: «Що стосується «слоника» та «лома», то це все вигадки, можливо, дехто колись і намагався застосувати їх, але вони здебільшого застосовуються для залякування затриманих, щоб зробити їх більш балакучими. Ви побили злочинця... ви підсадили до нього свою людину, і та тільки докладно опише йому «слоника» або «лома», й у нього нерви не витримають».
Але самі погрози та залякування як такі можуть кваліфікуватися як катування або жорстоке поводження. Поняття душевного страждання входить до визначення катування в Статті 1 Конвенції проти катувань; це визначення також припускає, що метою застосування катувань може бути залякування.
В Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, міліція пристосовується до роботи в демократичному середовищі. Перехідна стадія триває, тож міліція ще має багато спільного із радянською системою, одним з наслідків якої є очікування від міліції розкриття великого відсотку злочинів. Ще донедавна йшлося про 80 відсотків; тоді як у Західній Європi показники розкриття злочинів складають 20—40 відсотків. Незважаючи на те, що високі планові показники було скасовано, мірилом оцінки успішної роботи міліції залишаються саме вони, а не інші чинники (громадська думка про міліцію або запобігання злочинності).
Одним із факторів зловживання владою оперативними працівниками міліції є хибне розуміння того, що рівень викриття злочинів є основним критерієм ефективності їх роботи. І тому деякі працівники намагаються досягти високого рівня розкриття будь-якими засобами.
Рівень корупції в МВС є досить високим на усіх рівнях, і відомо, що є випадки, коли працівники міліції б'ють людей з метою вимагання матеріальних цінностей, бо заробітна плата в міліції є низькою. Коли до влади прийшов новий уряд, він пообіцяв боротися із корупцією. МВС було визначено як особливо волаючий приклад.
Прокуратура потенційно могла б виконувати ключову роль у запобіганні катуванням. Проте майже в усіх справах, доведених до відома МА, прокурори не вживали ніяких дій. Фактично, деякі адвокати, з якими розмовляли наші представники, вважають, що прокурори є частиною проблеми, а не її вирішенням. «Прокурор — це не професія, а бізнес», — сказав один адвокат в Сімферополі.
Але прокурори та судді повинні використовувати свої законні повноваження, щоб проводити розслідування усіх випадків тортур, про які надходять заяви від постраждалих.
Делегація МА відвідала ІТТ у Львівському центральному відділі міліції в червні 2004 року. Делегатам показали порожню камеру, але не важко було уявити, якими нестерпними можуть бути умови утримання у переповненій камері. Камера була розміром приблизно три на три метри, розрахована на чотирьох затриманих. Вікно було закрите металевим щитом, який майже зовсім перекривав доступ природному світлу, а камера освітлювалася лише однією слабкою лампочкою. Вікно було запломбовано, і хоча там була вентиляційна труба, сморід, що панував навіть у порожній камері, свідчив про те, що коли тут перебуває чотири людини, однієї труби не достатньо. В камері була одна велика дерев'яна платформа, на якій розміщуються матраци; нам показали шафи, в яких зберігалися брудні матраци і простирадла. Там був туалет без будь-якої загородки, а також кран над унітазом.
Україна має забезпечити утримання осіб позбавлених волі в умовах, що відповідають міжнародним стандартам, а також зменшити переповненість камер. За утримання під вартою і за проведення допитів повинні відповідати різні працівники.
Іноді видається, що органи дізнання української міліції або не розуміють законів, або цинічно позбавляють затриманих права на адвоката. Коли Дмитро Савченко був затриманий працівниками міліції в Києві в серпні 2004 року в зв'язку із вибухом на Троєщинському ринку, слідчий сказав, що адвокат йому не потрібний, бо він повнолітній, і його звільнять після того, як слідчі «трошки попрацюють з ним». Коли Геннадія і Валерія Владимирових затримали працівники міліції в Сімферополі у січні 2004 року за підозрою в нападі на особу, обом було відмовлено в доступі до адвоката, і вони змогли зв'язатися з ним тільки через три дні, коли їх ненадовго звільнили.
Навіть коли затримані наполягають на дотриманні своїх прав, і їм дають доступ до адвоката, це ще не означає, що вони матимуть адекватний захист. Нерідко працівники міліції та прокуратури працюють до пенсії, а потім стають адвокатами. Саме тому між адвокатами та працівниками міліції існує дуже тісний професійний зв'язок. Як один адвокат сказав представнику «Міжнародної амністії» під час візиту в Україну в лютому 2005 року, «адвокати працюють на міліціонерів, які їх викликають». Коли Дмитру Савченку органами дізнання був нарешті призначений державний адвокат, з'ясувалося, що лише за три місяці до цього він працював слідчим у тому ж самому відділі, до якого його викликали.
У момент взяття під варту затриманим слід повідомляти, які звинування проти них висуваються, або які є підстави для арешту. Кожному з самого початку утримання повідомляти їхне право на адвоката, лікаря та гарантувати вчасний і регулярний доступ до них.
Підозрюваний має право відмовитися давати свідчення або відповідати на запитання. Проте на практиці дуже складно скористатися цим правом в українському відділі міліції.
«Можете вбити його, але щоб явка з повинною була», — цю цитату взято із свідчень Олексія Захаркіна. Він почув, як заступник начальника відділу міліції сказав це своїм співробітникам, які його били. Факти, які стали відомі «Міжнародній амністії», свідчать, що отримання явки з повинною від підозрюваних відіграє центральну роль в роботі міліції.
Ігор Тимчук зараз відбуває довічне ув'язнення після засудження за Статтею 258 КК за скоєння «терористичного» акту. Слідчі намагалися витягти з нього явку із повинною під тортурами, але не змогли цього зробити, тому що після того, як його двічі підвішували «на лом» і били по різних частинах тіла протягом 10 годин, він вже не відчував рук і не зміг написати «явку», яку мали надиктувати міліціонери.
Тому під час усіх допитів необхідно належним чином складати протокол, а використання аудіо- або відеозапису є дуже цінним запобіжним заходом. Але на рекомендації скласти кодекс поведінки при проведенні допитів, уряд заявив, що правоохоронці проводять допити у відповідності до українського законодавства.
Закон про міліцію вимагає, щоб працівники міліції надавали медичну допомогу, якщо необхідно. Згідно з інструкцією, працівники міліції мають запитувати затриманих після прибуття до ІТТ, чи мають вони будь-які проблеми із здоров'ям.
«Міжнародній амністії» відомо багато випадків, коли затриманим в ІТТ не було запропоновано адекватної медичної допомоги. Беслана Кутарбу і Реваза Кішікашвілі тримають в Севастопольському ІТТ вже 12 місяців, де вони все ще очікують суду. Їх звинуватили у дрібній крадіжці із зломом — злочині, у вчиненні якого вони буцімто зізналися. Адвокати припустили, що зізнання були витягнуті з них під тортурами, коли побачили синці на обличчях. Жодному з них не було надано медичної допомоги ( хоча Беслан Кутарба хворіє на гепатит С та панкреатит); їм також обмежили побачення з родичами та адвокатами.
I цей приклад тут не єдиний. Начальник Севастопольського ІТТ визнав існування проблеми таким чином: «Роль фельдшера виконує міліціонер з бригади супроводу, але він не має ніякої медичної підготовки і тому не може поставити діагноз або надати кваліфіковану допомогу».
«Термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне завдається сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди...»
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
