Хрест на беззаконні

      Відзначати цей день (повна назва — Воздвиження Чесного Животворящого Хреста Господнього) почали ще в IV столітті. Коли царював імператор Костянтин Великий, поблизу Єрусалима на місці Голгофи і гробу Господнього було споруджено храм Воскресіння. До цього святого місця задовго до цього йшли прочани звідусіль. Хоча на початку II сторіччя імператор Адріан, який вороже ставився як до юдейства, так і до християнства, вирішив знищити сліди обох релігій. Він повністю перебудував Єрусалим, назвавши його Елією, зрівняв Голгофський пагорб, засипав печеру святого гробу й побудував там храм Венери. Коли імператор Костянтин прийняв християнство, він наказав знести капище й почати розкопки на святому місці. «Знімали шар за шаром — пише сучасник подій, християнський історик Євсевій, — і раптом глибоко в землі, попри усякі сподівання, виявилась порожнеча, а потім — чесне і всесвяте знамення спасительного Воскресіння». Це була печера гробу Господнього.

      Через деякий час Палестину відвідала мати Костянтина, Олена. Євсевій не повідомляє, що саме їй вдалося знайти справжній хрест Христа. Але в другій половині IV сторіччя ця реліквія уже вшановувалась в Єрусалимі. За свідченням Івана Златоустого ознакою, за якою визначили, що це саме хрест Господній, був напис на ньому. Вшанування чесного (тобто дорогоцінного) Хреста має велике загальнохристиянське значення. На честь цієї святині й було встановлено свято Хрестовоздвиження.

      Сам знак хреста з сивої дохристиянської давнини був символом Божественного і вічного життя в багатьох релігіях (перетинання вертикалі з горизонталлю — небесного і земного, божественного і людського). Але після Голгофи загальний ієрогліф став реальним знаменням (прапором) спасіння. Шлях християнина — це шлях хреста й подвигу, смирення і аскези. Вузька стежина нехтування принадами світу заради Христа; шлях боротьби зі своїми пристрастями. Моральне життя не обходиться без внутрішньої боротьби, без стриманості. «Багато бо хто, що про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться як вороги хреста Христового. Їхній кінець — то загибель; шлунок — їхній бог, а слава — в їхньому соромі... Вони думають тільки про земне!» (Послання до Филип'ян).

      Уся історія Церкви будувалася на подвигах — на стражданнях мучеників доби першохристиянства та подальших сторіч. І так донині прикрашається християнство сповідниками та мучениками за віру в Ісуса Христа. Такий жереб не лише окремого християнина, але й усієї Церкви в сукупності її: бути гнаними за смирення, себто за хрест Христів. У тяжкі періоди своєї історії Церква неодноразово переносила відкриті скорботи, переслідування та мученицьку смерть найкращих служителів своїх. В інші ж часи — навіть, здавалося б, благословенні, — переносить скорботи від внутрішніх ворогів: від недостойного способу життя членів її, і зокрема людей, призначених до служіння їй.

      Коли віруюча людина має перед собою образ хреста Христового, споминає його, знаменується хресним знаменням — вона, по-перше, нагадує собі, що християнин покликаний іти стопами Христовими («Я є Шлях...»). По-друге, вона зміцнюється силою хреста Христового для боротьби зі злом у самій собі та в світі. І, по-третє, — вона свідчить, що чекає в собі з'явлення слави Христової та другого пришестя Господа.

Протодиякон

Олег ВЕДМЕДЕНКО.