Після Гонгадзе: дещо таки змінилося

       П'ять років — це для пострадянської людини символічний термін. Але символічних рокiв — не в тому сенсі, що позірних (це якраз є), а таких, які б яскраво охарактеризували перехід країни і влади на інший рівень — змін у розслідуванні так званої справи Гонгадзе по завершенні цієї сумної, тривожної й напруженої п'ятирічки ми так і не дочекалися. Тіло Георгія досі не поховане, його вбивці не сидять на лаві підсудних.

      Але, попри все, п'яту річницю від дня зникнення редактора «Української правди», яке розбудило в українського народу громадянську свідомість і без якого, хоч як цинічно це звучить, помаранчевого Майдану могло б і не бути, зустріла вже інша країна. Прийшовши 16 вересня 2005-го на Хрещатик, як і рік, два, три, чотири роки тому вшанувати пам'ять Георгія, ми не помітили жодних партійних прапорів і гасел.

      Так, без політичного піару не обійшлося й цього року — за кілька годин до траурної акції на центральній вулиці столиці у Таращі традиційно проводили мітинг пам'яті соціалісти під своїми малиновими прапорами на чолі з Морозом, Луценком і Семенюк. Але їм, зрештою, можна: Соцпартія у шані до трагедії Гонгадзе і вимогах до справжніх замовників його вбивства послідовна вже п'ятий рік. Щоправда, прикрий епізод із партійним забарвленням усе ж трапився: коли із Хрещатика на Банкову рушили численні «безпартійні», назустріч їм спускалися учасники «соціалістичної» акції (устигли й тут!). На питання, «чому ви не з нами», лідер СПУ Олександр Мороз відрізав: «Це ви запізнилися, бо ми вже провели акцію».

      Але якщо не брати до уваги соціалістів та їхнiй потяг до суперечок, то на Майдані й біля будинку Спілки журналістів цього разу не було жодної політики. Щоправда, і учасників акції було менше, ніж торік. Значно менше. Не стояв, як тоді, напередодні президентських виборів, біля монументу Незалежності 5-тисячний мітинг. І спершу стало навіть трохи лячно: невже «без політики» і «виборів» символічному ланцюгові від НСЖУ до Майдану забракне ланок?..

      З іншого боку, саме ця річниця стала лакмусом щирого у прагненні пом'янути, а не попіаритися. Не лунали красиві слова й політичні заклики. Не снували туди-сюди політтехнологи. Не миготіли різнобарвні прапори. Кольором п'ятої річниці по смерті Гії, як і належить, став чорний. А в ланцюгу, який був чи не найщільнішим за останні роки, зі свічками в руках стояли справді ті, хто розумів, для чого сюди прийшов, а не оплачувані ПТУшники із помаранчевими «розтяжками» в руках, які минулого року гиготіли під час хвилини мовчання.

      І хай організаторам акції, без яких навіть у такому випадку не обійтися, дещо бракувало організаторських талантів: щойно «зафіксувавшись» на одному місці, «ланкам» доводилося на прохання дівчини у чорній футболці із відомим зображенням силуету Гонгадзе посуватися на 5—10 метрів праворуч; уже наступної миті повз пробігав у такій же футболці хлопець, благаючи посунутися вліво, а ще через хвилину виявлялося, що в ланцюгу «розрив» за 50 метрів далі, і комусь треба перейти туди... Не подумали, мабуть, ці хлопці й дівчата і про те, що варто б поставити вздовж Хрещатика п'ять-шість людей із мегафонами, аби розповідати про суть цієї акції стороннім перехожим. Зате вони — «ініціативна група з проведення акції «День пам'яті Георгія Гонгадзе» — діяли за покликом серця, а не політичної доцільності. І навіть, розсилаючи електронною поштою повідомлення про програму заходів, принципово не називали ні своїх імен, ні політичних сил, аби ніхто не звинуватив у «піарі на кістках Георгія».

      Звісно, при ближчому «розгляді» нескладно було впізнати в молоді у жалобних футболках «чорну «Пору», але навряд чи їм сподобається навіть ця згадка про назву громадянської кампанії у газеті — сказано ж: «ніяких політичних дискусій — Юля, Ющенко... Пам'ятайте, ми тут, аби пом'янути Гію».

      Із таким проханням один із організаторів акції Михайло Свистович звернувся до присутніх уже на Банковій. Туди дійшли не всі — багато людей розійшлися одразу після ланцюга, і до колишньої Адміністрації Леоніда Кучми попрямували близько трьох сотень осіб. Кучму чотири роки поспіль запитували «Де Гонгадзе?» — а тепер на плакатах із зображенням чорного силуету питання було трансформоване відповідно до вимог часу: «Ющенко, де замовники Гонгадзе? Спитай!».

      З огляду на розмови в колоні зі свічками, які справді точилися довкола двох «Ю» та політичної ситуації в країні, прохання Свистовича було незайвим. «Я на Майдане за 17 дней геморрой себе заработала, и, спрашивается, за что? Все они одинаковые!» — обурювалася одна жіночка. «А що, мітингу не буде? Та як же без мітингу?!» — дивувалася інша. Але коли жалобна процесія підійшла до Банкової, 11, де тепер розташовується вже секретаріат Президента Ющенка, запала тиша.

      Звісно, дивно було вперше за п'ять років іти ось так зі свічками на Банкову, де вже немає Кучми й більшості фігурантів його зафіксованих на «плівках Мельниченка» розмов, знову з вимогами тепер уже до нашої нібито влади... Але ще дивовижніше — спокійно пройти крізь навмисно прочинені для демонстрантів ковані ворота і стати просто біля так само розчинених дверей АП (СП). Ні, ну щось же таки мало в цій країні змінитися. І змінилося, знову відзначили ми, згадуючи, як іще всього-на-всього рік тому на цьому ж місці нас, наїжачившись щитами, зустріли кілька сотень озброєних до зубів «омонівців», які відгородили президентську Адміністрацію від народу ледве не за півкілометра «до підступів». У 2004-му тоді ще «звичайний» нардеп Юрій Луценко був змушений прибити табличку з написом «вулиця Георгія Гонгадзе» на будинку по Банковій, 6, де розташовані комітети Верховної Ради — далі не пускали «менти». Ті самі, яким «безбашенний» тоді Луценко радив «не метушитися» біля АП, бо «скоро там уже нікого не буде», і яких тепер очолює.

      Цього разу таблички з бажаною назвою скомпрометованої кучмами вулиці вільно прикріплювали до кожного будинку. Апофеозом стало прилаштування «вулиці Гонгадзе» просто на дошку «Президент України». Від якої, очевидно, й вівся відлік будинків, оскільки їхні номери на «вулиці Гонгадзе» не відповідали тим, що на вулиці Банковій.

      Ще одне новаторство: незважаючи на пізній час, до учасників жалобної акції, які на той час уже виклали перед СП з палаючих свічок слово «Гія», вийшов держсекретар Олег Рибачук. Послухав, як народ скандує «Кучму — на нари, Литвина — на допит!». Прийняв вимоги до Президента — зокрема, звільнити Генпрокурора Піскуна та його заступника Шокіна за нефаховість і службову недбалість, проявлені у справі розслідування вбивства Гонгадзе; гарантувати, що перед судом постануть не лише виконавці, а й замовники вбивства Гії; забезпечити заслуховування у ВР звіту парламентської слідчої комісії під головуванням Григорія Омельченка; зробити все, аби до справи долучили записи майора Мельниченка; відмовитися на парламентських виборах 2006 року від укладення будь-яких політичних союзів з політичною силою, що пов'язана з Володимиром Литвином.

      А далі вже зовсім залишки колони разом із... самим Рибачуком вирушили до Генпрокуратури. Для Піскуна в учасників акції також був «список» вимог. Тобто єдина вимога: негайна відставка його разом із Шокіним «для того, щоб надати можливість більш чесним, компетентним та неупередженим людям встановити істину у цій ганебній для України історії».

      Рибачук від'єднався ще на Липській, сівши у службове авто. А далі до ГП йшли двома групами: ті, хто відстав від «передового загону», довірилися імпровізованим провідникам, котрі, як виявилося, не знали дороги й завели два десятки людей замість Піскуна до Луценка, тобто до МВС. Поки схаменулися й повернули туди, куди треба, колеги з-під Генпрокуратури вже почали розходитися. Та, зрештою, можна було й не поспішати. Адже на Різницькій, на відміну від Банкової, нас усе одно ніхто не чекав...

А ТИМ ЧАСОМ...

      Учора на погоджувальній раді керівників груп і фракцій парламенту Голова Верховної Ради Володимир Литвин закликав депутатів прийняти рішення й заслухати звіт спеціальної слідчої комісії під головуванням Григорія Омельченка, яка розслідує убивство Георгія Гонгадзе. Спікер вважає, що звіт можна було б заслухати сьогодні, 20 вересня, на ранковому або на вечірньому засіданні парламенту (після ухвалення відповідного рішення сесійною залою).