Незвичайний фестиваль відбувся у ці вихідні у старовинному Збаразькому замку, що на Тернопільщині. Ще задовго до його початку, по обіді, сюди почали з'їжджатися дивні молоді люди в екстравагантному чорному вбранні, з чудернацьки розмальованими обличчями і навіть тілами. Представники оригінальної молодіжної субкультури, яку некомпетентні люди вважають мало не «від нечистого», хоч самі готи позиціонують себе як істинні християни, а свій наскрізь похмурий імідж пояснюють лише «надто серйозним ставленням до життя», завидна просто «тусувалися» на території колишньої фортеці-палацу.

Ось і минає 35 років відтоді, коли здійнялась на могутні крила та полетіла по всьому світу пісня «Червона рута». Навряд чи її автор Володимир Івасюк, якому тоді був 21 рік, міг передбачити таку тріумфальну долю цієї пісні, яка одразу була оповита ореолом всенародної любові. Це була та пісня, яка стала символом нового покоління, до певної міри трагічного, за словами поетеси і письменниці Галини Тарасюк, покоління «прибитого на цвіту» — сімдесятників.

Театрали сьогодні ностальгійно зітхають за тими часами, коли літо було не «мертвим сезоном», а періодом гастролей, нових вражень, нових відкриттів чи розчарувань.
І якщо за виставами, які привозять до нас iз Москви чи Петербурга, стоять міцні спонсори (бо гастролі — надто видаткова справа, особливо щодо «повнометражних» спектаклів, а не антреприз за принципом «дві зірки — два стільці»), то вітчизняні театри самотужки часто й не наважуються на тривалі виїзди навіть по Україні, не кажучи вже про далекі краї.