«Ніколи не дозволяв собі впадати у відчай», —

      ...Ще на початку 80-х цей випадок можна було вважати унікальним. Після гастроектомії, тобто повного видалення шлунка, виживали і виживають далеко не всі. Як стверджує медична статистика, кожен десятий хворий помирає відразу після операції, 60 відсотків  — живуть до 5 років, і тільки 30 відсотків  — довше. На скільки довше  — ніхто не береться прогнозувати. Скільки Бог дасть. Лучанин Микита Мазилюк потрапив у ті щасливі тридцять відсотків, а може, і в кілька відсотків щасливчиків, яким вдалося побороти недугу на багато-багато років. Микита Карпович живе повноцінним життям, трохи займається дрібним підприємництвом, ходить у гості, їздить до родини на весілля і навіть може дозволити собі випити п'ятдесят грамів доброї горілочки. Тільки не самогону, а казенної. Тому за весільним столом дядькові Миті ставлять пляшку казьонки, ніби він усю її має випити! Потім вона десь помандрує по столах, але дядькові догодили...

І швець, і жнець, і на гармошці гравець

      У рідному Залухові на Ратнівщині його й досі кличуть Митею, хоч за паспортом він Микита. Родина у Миті  — із числа поліських довгожителів. Тітка по батьковій лінії прожила 97 років, дві мамині сестри теж мають років нівроку: Настя у 92 роки ще картоплю копачкою копає, та й тітка Явдоха у свої 96 ще тримається за життя і ніколи в лікарні не була. Мама Микитина прожила 77, а тато, на жаль, трагічно загинув молодим, коли найменшенькому синові Микиті було лише 10. І жаліли люди найбільше цього малого, який залишився з мамою-вдовою, бо старші восьмеро дітей уже мусили шукати по світу свій шматок хліба. Велика поліська сім'я осиротіла, і на плечі Микити лягла основна чоловіча робота. З дитинства навчився орати, косити, в усіх хатніх справах допомагати. У мами від тяжкої роботи та поліартриту боліли руки, отож навіть корову-годувальницю доїв Микита сам. А для душі пописував собі віршики, а з класу шостого починаючи, почав писати замітки до районної газети. І отримував за це гонорари по два-три рублі, що на ті часи було великими грішми, якщо мама мала пенсію лише 12 рублів. Отож хлопець був при своїх чесно зароблених творчою працею грошах. І, може, став би він колись журналістом, якби були у нього надійні тили і можливість учитися. Та довелося закінчити лише восьмирічку і податися в Оваднівське ПТУ здобувати приземленіший, аніж журналістика, шматок сирітського хліба. Вивчився хлопець на «тракториста-машиніста широкого профілю по вузькій дорозі», як жартує він сам. Удень працював на тракторі, а ввечері починалася його друга зміна  — він підпрацьовував у клубі кіномеханіком і крутив односельцям кіно. Крутив у прямому значенні цього слова, бо треба було добряче крутити ручку «движка», щоб той сінематограф щось на екрані показував. Заодно навчився грати на гармошці, і після кіно у клубі були танці. Ось так здобував свої перші трудові копійки, а коли зібрав трохи грошей  — тільки тоді поїхав навчатися у Горохівський технікум на агронома.

      — Агрономи колись у пошані були, не те що тепер,  — із сумом згадує Карпович, який від простого агронома дослужився у свій час до немалих посад у різних структурних підрозділах АПК.  — Не раз біжиш на роботу, не поснідавши, а згадаєш уже під обід, що не їв. А по квартирах скільки поневірявся. Може, і воно дало про себе знати пізніше...

      А поки що перспективний спеціаліст закінчив Житомирський сільгоспінститут і робив кар'єру. Пік горбачовської перебудови застав його на посаді заступника директора науково-дослідної сільськогосподарської станції у Рокинях. Але невдовзі прийшла біда...

Бійтеся печії, яка часто турбує?

      Навіть важко було збагнути здоровому 37-річному чоловікові, звідки та біда взялася. Шлунок Микиту Карповича особливо ніколи не турбував. Ось тільки печія стала допікати, а рятувався від неї содою, яка завжди була під рукою і на роботі, і вдома. Дякувати, дружина Жанна Василівна змусила-таки чоловіка лягти на обстеження в лікарню, хоч ніби серйозних підстав хвилюватися не було. Напевне, десь підсвідомо відчувала біду. Наполягала дружина недаремно  — в лікарні чоловікові погіршало і його направили на обстеження в онкодиспансер. Діагноз тамтешніх лікарів був шоком. Але йому знову пощастило: хірурги обласного онкодиспансеру Анатолій Протопопов, Іван Івасечко та Олександр Балас не стали приховувати від пацієнта правду і порадили терміново їхати до Києва на операцію. Завдяки цьому не було втрачено дорогоцінного у таких випадках часу.

      Професор В'ячеслав Олександрович Чорний з Київського науково-дослідного інституту онкології та рентгенології теж був відвертим із луцьким пацієнтом, тесть якого в роки війни воював разом із батьком професора. Вибору у Мазилюка не залишалося: або повністю видаляти шлунок, або... Навіть за умови вдалої операції лікарі не ризикували давати якихось гарантій. І Микита Карпович поклався повністю на золоті руки хірурга Чорного та Бога.

      — Знаєте, якось не падав я духом, не дозволяв собі впадати у відчай. Тільки один раз плакав, коли ще в Луцьку в онкодиспансер прийшли мене відвідати рідні і взяли iз собою мого синочка. Так мені стало його шкода, бо сам ріс без батька...  — згадує Микита Карпович.  — У Києві я тримався з усіх сил. Перед операцією проходив курс радіотерапії. Пройду сеанс опромінення  — іду до хлопців у карти грати. Не думав про погане. Буде, як має бути  — так собі вирішив і з цим змирився.

      І, може, те, що не дав він відчаєві та зневірі здолати себе, і найбільше допомогло. Операція пройшла нормально, і післяопераційний найважчий період теж. До хвороби він важив понад 90 кілограмів, а виписувався з лікарні  — мав трохи більше 50, тобто шкіра та кістки, як кажуть. Функцію шлунка стала виконувати тонка кишка, яку пришили до стравоходу. Не варто описувати, напевне, як організм хворого сприймав перші порції їжі з таким новим «шлунком». А порції були меншими, ніж у немовляти,  — кілька ложечок. Але поволі-поволі, потерпаючи від спазм та болей у кишковику, він навчився виживати і харчуватися так, щоб їжа шкодила щонайменше.

      У Луцьку навіть деякі лікарі спочатку не повірили, що людина може жити без шлунка. Коли оформляв інвалідність (ІІ групу), змусили привозити з Києва додаткові виписки та документи, які б підтвердили цей діагноз.

«Смакую навіть піцу»

      Я поцікавилася у Микити Карповича, як же він харчується всі ці 18 років  — невже самі супчики?

      — Чому ж, їм потрошку все. Щоправда, салатів отих із майонезами, кетчупів усіляких, смаженого  — боронь Боже. Гострих страв не їм, більше люблю супи та бульйони. Овочі тільки в натуральному вигляді. Ось сьогодні навіть борщик щавлевий їв, помідорчик. Дружина, коли піцу робить, то мені кладе трохи ковбаски, трохи цибульки і крапельку майонезу. На гостини всякі іду, як на каторгу. Але мусиш, бо ж рідня.

      Нині Микита Карпович виглядає, тьху-тьху, нівроку. Навіть не скажеш, що чоловік стільки літ живе без одного з найголовніших органів, який забезпечує життєдіяльність людського організму. Зрозуміло, вітамінів з їжею в організм надходить мало, тож отримує він їх іншим шляхом — через ін'єкції. Є ще одне табу, яке Мазилюк намагається не порушувати, хоч порушував мимоволі багато разів — спати тільки на лівому боці. Бо коли перевернеться на правий, то відбувається такий потужний викид жовчі, що обпікає різким болем стравохід, а жовч потрапляє, здається, аж у легені. І тоді чоловік заходиться задушливим кашлем. Тому навіть у сні він себе контролює. На обліку нині перебуває в обласному онкодиспансері у лікарів, які у далекому 1987 році не приховали від нього гіркої, але правди, за що він їм і понині вдячний. Часом почне нарікати, що, мовляв, і те не так, і маленькі виразки у шлунку з'явилися, поки лікарі не повернуть його до реальності: якого шлунка, якщо його немає! За такої ситуації взагалі гріх скаржитися на щось, бо добре так, як є, що стільки років узагалі прожив на цій землі. За ці роки, що він виборов у долі, його син закінчив школу, вуз і вже працює економістом у банку. Тобто батьківський обов'язок перед сином Микита Карпович виконав сповна. Та й сам не сидить без діла, займається трохи підприємництвом. Як і раніше, він не може залишатися байдужим до тих негараздів, які заважають людям нормально жити. І має свою думку, як почати наводити лад у своєму будинку, місті, державі:

      — Якщо будемо дбати тільки про гасла, а не про діло, — зрушень ніяких не буде. Час гасел пройшов, треба вже щось і робити. От у нас в будинку у підвалі трубу прорвало, вода піднялася ледве не до першого поверху, а знайти нікого в жеку не можна було. Комунальну службу давно реорганізовувати треба, і негайно. Але й порядку ніхто не наведе, якщо самі про нього не дбатимемо. У моєму під'їзді ми зробили нещодавно ремонт: я організував збір грошей, закупили все самі, зробили. Тепер стежимо, щоб не попсував ніхто. Потрібен той, хто може людей організувати. У під'їзді, на вулиці, в місті. Он Луцьк називається європейським містом. Не сперечаюся  — центр красивий, європейський. А подивіться, що робиться на задвірках цієї європейської «цивілізації», по скільки днів не вивозиться сміття, як риються собаки та бомжі у переповнених сміттєконтейнерах і розносять те сміття довкола. Потрібна і в місті, і в державі людина, яка б узяла владу в свої руки і навела справжній лад в усьому. І треба, щоб ця людина була ідеально чистою.

      — А у нас є такі?

      — Повно. Треба їх тільки знайти.

      Його життєздатності, оптимізму та небайдужості до життя можна по-доброму позаздрити. Він просто краще за інших знає ціну життя, ціну кожного прожитого року, місяця, дня. Тому й ставить високу планку і до себе, і до оточуючих. А прикладом сили духу і життєлюбності став для Микити Карповича його старший брат Хома, якого, на жаль, уже немає на цьому світі. Брат повернувся з фронту без руки, потім йому ампутували ще й другу руку, але він не здавався. Культями своїми навіть косу міг втримати і косити...

      Я поцікавилася в лікаря-хірурга Анатолія Протопопова з обласного онкодиспансеру: чи є на Волині ще подібні випадки? На жаль, вони нині не рідкість, а операції із видалення шлунка вже давно успішно роблять як у Волинському онкодиспансері, так і в обласній лікарні. Тобто вони стали звичайними. Вдаватися до гастроектомії доводиться у 30—40 відсотках з числа тих хворих, кого ще можна прооперувати і мати надію на позитивні результати. Серед прооперованих на Волині є пацієнти, які живуть по п'ять, по десять років, і є ще одна жінка, яка теж після видалення шлунка живе вже 18 років.