У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року не стало Василя Стуса. Він помер у карцері концтабору в мирний час, як жертва за спокій решти. За рік до цього, 4 вересня, у тому ж концтаборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі, у бараку знайшли з розтятим животом правозахисника й поета Юрія Литвина. Обох поховали на кладовищі при дорозі в селі Копально-Борисово. Над могилками поставили бетонні стовпчики з номерами. У Стуса був № 9.
Василеві Стусу — поетові, правозахиснику, громадському діячеві, було 47 років, коли він відійшов. Так само, як Шевченкові. Так само померши на чужині, повернувся в Україну, як і хотів: «Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя».
Загалом, вересень був для Стуса упродовж його життя фатальним. У вересні 1965 року поета виключили з аспірантури Інституту літератури — після того як 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Василь Стус закликав глядачів вставанням висловити протест проти незаконних арештів інтелігенції. У вересні 1972 року Стуса арештували і на сім років ізолювали від дружини з сином, друзів і України — зiслали в Мордовiю та на Колиму. У 1980-му заарештували вдруге. Вирок для «особливо небезпечного рецидивіста» був таким: десять років позбавлення волі у таборі особливо суворого режиму і п'ять років заслання. Термін ув'язнення закінчувався 15 травня 1990 року. На першому після суду побаченні Стус сказав дружині, що стільки «не витягне». Не зважаючи на протести академіка Андрія Сахарова, багатьох інших людей честі з теренів Союзу та з-поза його меж, безкомпромісно порядний поет знову відбував свою жертву за мовчазний народ — на шахтах, у карцерах, у голодуваннях і хворобах. Жодна з його збірок — «Зимовi дерева», «Веселий цвинтар» та «Палiмпсести» — не вийшла за життя. Але вони збереглися, часом за дивних обставин. Скажімо, деякі дисиденти, відсидівши термін, виносили на волю вірші Стуса «в пам'яті» і видавали їх за кордоном. Сьогодні ми маємо нагоду їх читати безборонно. І переживати разом з поетом жертву, яку він відбув за нас:
Посадити деревце —
залишити про себе найкращу пам'ять.
I вони стали насаджувати вздовж колючого дроту
квiти, кущi, дерева...
У листопадi 1989 року друзі й родичі перевезли рештки поета додому, в Україну. Василь Стус перепохований на Байковому кладовищі в Києві. У переддень могильного двадцятиліття біля його козацького хреста був шанобливо покладений вінок від Президента України. А вчора на Донеччині, де минули молоді роки Василя Стуса, відбулися пам'ятні заходи. Як передає УНІАН, просвітяни поклали квіти до меморіальної дошки, встановленої на корпусі філологічного факультету Донецького національного університету, де навчався поет. У Донецькому драматичному театрі пройшла літературно-концертна програма, присвячена його пам'яті.