Спекотна осінь 2005-го

      На відміну від більшості попередніх «відпускних сезонів», політичне літо 2005-го не стало ні «мертвим сезоном», ні «тихою годиною». І це — незважаючи на тривалі депутатські канікули та відсутність у Києві більшої половини Кабміну (деякі урядовці навіть на засідання уряду прилітали з Криму в перерві між ранковим запливом і вечірнім джакузі). Помаранчева революція для українського політикуму з його усталеними й законсервованими звичаями стала надто сильним потрясінням, тому, мабуть, цілком природно, що «постреволюційна» влада й досі не може позбутися вже радше смішного, ніж гордого епітету «нова». І хоча виправдати більшість помилок помаранчевої команди затяжним періодом «утряски» не менш складно, ніж змиритися із вельми швидким приходом до тями тих, кого ще рік тому ми називали «злочинним режимом» і кому прогнозували тюрми, принаймні на брак політичних новин минуле літо не страждало.

      Але хоч якими гарячими були ці три швидкоплинні місяці, справжня спека тільки розпочинається. Сьогодні стартує остання, VIII, сесія Верховної Ради нинішнього скликання і нинішнього зразка. Політичний сезон осінь-зима—2005/06 повинен стати останнім для тієї політичної системи, до якої ми звикли, і, відповідно, остаточно перегорнути сторінку, яку писали Кучма і Ко. Та чи перегорне? Чи не почнуть нові «писарі» заповнювати аркуші, водячи «під копірку» по попередніх? Чи стане Верховна Рада, вперше в історії незалежної України обрана за стовідсотково пропорційною системою, справді оновленою? Чи вдасться законодавчій та виконавчій гілкам влади працювати злагоджено й продуктивно (варто зауважити: за умов, коли третя гілка — судова — в будь-якому випадку залишається всіяною старими паразитами)? Чи нарешті вступить у дію політична реформа, яка диктуватиме нові умови цієї співпраці?

      Відповіді на безліч цих та подібних запитань після дев'яти місяців життя в посткучмівській країні видаються не менш туманними, ніж рік тому.

До бар'єра!

      Два місяці тому, коли народні депутати розходилися на канікули, двома основними інтригами прийдешньої осені було формування більшості у двох масштабах — локальному (парламентському) і загальнополітичному (в сенсі передвиборчих коаліцій). Після промови Президента на Майдані 24 серпня виявилося, що конфігурація і першого, і другого потрапила в безпосередню залежність від дискусії про прохідний бар'єр до наступної ВР.

      «Я сподіваюся, що у нинішньої Верховної Ради вистачить патріотизму збільшити прохідний бар'єр. Так ми отримаємо справжню представницьку владу, а не клуб власників політичних партій», — заявив Віктор Ющенко під Монументом незалежності. Ці фактично не помічені «пересічними» слухачами слова викликали серед політичного люду справжній шок. Похапавшись за голови, представники менш упевнених у своїх силах партій кинулися коментувати законність такої пропозиції й вираховувати, хто саме з демонізованого «оточення» нашептав Президентові таку ідею.

      Наскільки відомо «УМ», ініціатива звернутися в День незалежності до парламенту із закликом (і не більше, адже відповідної законодавчої ініціативи з боку Президента не було) підняти «планку» прохідного порогу на шляху до ВР належала суто самому Ющенкові. Однак, хай навіть конкретно, перед виступом він справді ні з ким цю пропозицію не обговорював, вуха стирчать відомо звідки. З огляду на соціологічні рейтинги й реальні можливості претендентів на успішний фініш у парламентських перегонах, 7-, та хай навіть 6- або 5-відсотковий бар'єр упевнено зможуть перетнути лише «Народний союз «Наша Україна», де Віктор Ющенко є почесним головою, БЮТ Юлії Тимошенко (в разі, якщо вона таки піде окремо), «Регіони України», Народна партія Володимира Литвина та соціалісти. Шанси комуністів, попри майже одностайний хор політологів на їхню підтримку в цьому питанні, видаються не вельми переконливими. Всі інші учасники парламентської кампанії ризикують залишитися за бортом.

      Власне, саму ідею підняти прохідний бар'єр з точки зору стороннього спостерігача навряд чи можна назвати поганою. Ще восени минулого року, коли політичні обставини змусили затятих опонентів 3-відсоткового бар'єра піти на компроміси, перед тим, як натиснути кнопку в сесійному залі, вони в кулуарах ВР «виливали душу» журналістам, змальовуючи страшні картинки проходження в парламент «політичних маргіналів», «диванних партій», «спецпроектів» тощо. Проте водночас найщиріші шанувальники високого бар'єра (які, за дивним збігом обставин, чомусь мають відношення переважно до «монументальних» політичних сил) таки визнавали, що всі ці лиха однозначно чекали б нашу Верховну Раду за умови встановлення 1-відсоткового «порогу», який спершу прагнули ввести деякі гарячі голови. А компромісна планка на рівні 3 відсотків навряд чи аж так радикально вплине на розстановку сил у новому парламенті. Особливо ж це очевидно тепер, коли під цією планкою вовтузиться цілий сонм дрібних претендентів на «зовсім трошки». І всі ці вітренки-васильєви, «союзи», «республіканці» тощо, навіть есдеки Медведчука, відщипуючи шматочки від «сусідського» електорату, фактично зводять нанівець шанси саме одне одного. А от потужним гравцям на кшталт «Регіонів» навряд чи варто боятися значного зменшення кількості голосів виборців за рахунок активності названих «легковаговиків».

      Однак навіть така, загалом терпима ситуація не може не турбувати Ющенка. Він добре розуміє, що з офіційним початком виборчої кампанії ми маємо всі шанси побачити аналогічну картину й на правоцентристському полі, себто не лише близькому йому політично, а й безпосередньо дотичному до «рідної» НСНУ. Українська народна партія, «Пора» — це тільки найпомітніші учасники забігу, які претендують на шмат електорального пирога партії, котра так і не стала «партією Ющенка» в тому розумінні, що його вкладали в це словосполучення прихильники В. Ю. революційного зразка, але все-таки вважається нею номінально. За умови 3-відсоткового бар'єра ці політичні сили мають якийсь шанс ускочити в парламентський потяг-2006. У разі ж підвищення планки єдиним виходом для них залишається впасти на коліна перед почесним головою НСНУ (який на установчому з'їзді цієї еклектичної КПРС нового зразка категорично заявив, що бачить серед партнерів «Народного союзу...» тільки Блок Юлії Тимошенко і «народників» Литвина) і смиренно просити переглянути свою позицію та кількість учасників потенційного мега-блоку. А Ющенкові, у свою чергу, доведеться піти на такий компроміс хоча б із «миротворчих» міркувань. Власне, повернутися до схеми формування блоку «НУ» перед виборами-2002.

Правила «Правиці»

      Наразі ж, скажімо, в лавах УНП панує ледве що не паніка. Плани в амбіційного Юрія Костенка і його однопартійців, переконаних в обгрунтованості амбіцій свого лідера, грандіозні, і думка про те, що все це «громаддя» ризикує перетворитися на купу розбитих надій, безперечно, настрою Українській народній партії не додає. Сумнівів же в тому, що 3 відсотки для «костенківців» — цілком реальна висота, у прихильників альпініста зі стажем навіть не виникає (або вони заховані так глибоко, що «на людях» навіть не прориваються). Тим паче, що, маючи розкручений партійний бренд, хай навіть фактично поділений на двох із «плагіаторами» від Литвина, а також фракцію із понад двох десятків нардепів, «уенпісти» на цьому зупинятись не збираються й формують не багато не мало — «Українську правицю».

      Наразі цей процес, звісно, більше підкилимний, але з настанням політичної осені, очевидно, вийде на поверхню. Полягає він, зокрема, у веденні переговорів із колегами по ВР, які забезпечують своїм партіям звання «парламентських» у гіршому випадку тільки власною персоною, а в кращому — додатково ще одним-двома «омандатненими» соратниками. З огляду на особливості нового закону, згідно з яким представництво у виборчих комісіях можуть мати тільки парламентські партії, кожному лідерові чи «підлідерку» хочеться надати своїй політичній силі у ВР більшої ваги, себто в ідеалі — створити власну фракцію.

      (До слова, швидше за все, незабаром кількість фракцій у парламенті різко зросте ще й за рахунок від'єднання від «Нашої України» Народного руху і, можливо, ще однієї-двох дрібних груп. При цьому на вибори всі ці уламки «НУ» за домовленістю планують усе одно йти разом і в парламенті працюватимуть злагоджено, а розділяються суто для механічного збільшення кількості фракцій.)

      Що ж до УНП, то в результаті виникає предмет для домовленості за принципом «ти мені — я тобі»: деякі «правоорієнтовані» нардепи-одинаки (що, втім, не заважає їм належати до інших, включно з найбільшою, фракцій) просять «уенпістів» допомогти людьми для формування своєї депутатської групи, обіцяючи, у свою чергу, примкнути до блоку під умовною назвою «Українська правиця». Навряд чи потрiбно уточнювати, що за таких розкладів, якщо не виникне певних домовленостей іншого масштабу, розраховувати на голоси УНП ініціаторам підвищення прохідного бар'єра не варто.

Фактор спікера

      Натомість «ющенківці» мають певні шанси «звабити» іншу Народну партію — ту, що не українська, а литвинівська. Звісно, на заанонсовані деякими гарячими головами 7 відсотків спікер не погодиться, бо й сам тоді ризикує опинитися за межами ВР (хоча рейтинги свідчать про впевнене зростання політичної ваги і, відповідно, реальних сил НП). Але про «п'ятірку» (у відсотках) можна поговорити. Недаремно ж Голова Верховної Ради, хоч і «ввернув» обережний (а обережність і розмитість трактувань у Володимира Михайловича, який примудряється одночасно виглядати непохитним «моральним арбітром» і лавірувати «між крапельками», явно входить у звичку) прогноз про гарячі баталії парламентаріїв навколо впровадження президентської ініціативи, усе ж не став зовсім заперечувати можливості підвищення бар'єра. Зрештою, Президент, очевидно, на 7-відсоткову планку й не розраховував. А цифра така виникла радше для того, аби залишався пристойний люфт для торгу. І поява в апараті ВР упродовж тижня одразу трьох законів (Михайла Поживанова з «НУ» та Олега Білоруса й Андрія Шкіля) із різними варіаціями (від 7 відсотків — для всіх учасників «великих перегонів» до 7 — для виборчих блоків і 5 — для політичних партій) свідчить про те, що варіантів для пошуку компромісу буде чимало.

      А тепер — погана новина для тих, хто досі не може збагнути, навіщо Ющенко «тягне» до себе у блок «цього кучмівського посіпаку, який підтакував, коли Кучма наказував віддати Гію Гонгадзе чеченцям» (цитата з показового обговорення постаті Литвина на одному з інтернет-форумів подана в скороченому й цензурованому вигляді). З огляду на те, якими важливими в умовах непростого сприйняття парламентом ідеї про підвищення прохідного бар'єра будуть 46 (і більше, адже процес поповнення фракції, очевидно, триватиме) «литвинівських» голосів, В.Ю. не пориватиме «зв'язку» з Литвином і надалі. Незважаючи ні на той ореол, який має постать кучмівського спікера для багатьох прихильників «помаранчевого» Президента, ні на ту славу, яку мають чимало однопартійців Литвина (а серед них, за твердженням міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, заховалося немало найодіозніших діячів епохи Кучми). Як  приклад можна навести саму лише Одеську область, де чи не всі районні осередки НП очолюють колишні голови райадміністрацій кучмівського призову, а обласна організація «народників» обрала своїм лідером екс-«губернатора» Володимира Новацького. У більшості областей при самій думці про те, що їм доведеться співпрацювати з керівниками місцевих осередків Народної партії, які ще рік тому були найзатятішими ворогами тодішньої опозиції й, відповідно, нинішнього Президента, спускали на «помаранчевих» найжорсткіший адмінресурс і бритоголових молодиків тощо, представники «партії Ющенка» замислюються, чи не варто їм покласти партійний квиток. Але втримуються, мабуть, пам'ятаючи прохання Президента «з розумінням» поставитися до того, з якими силами доведеться «дружити» заради створення парламентської більшості.

      Хоча більшість — це вже зовсім інша історія. А панові Литвину, з огляду на все вищезазначене, мабуть, зовсім і не потрібен союз із НСНУ та БЮТ. Адже в мега-блоці НП загубиться й виглядатиме чужорідним тілом. Тож не дивно, що горда й зовсім не маленька Народна партія піде на вибори окремо. Навіть більше: цілком реальний такий сценарій, за якого Володимир Михайлович, використавши власні керівні вигоди, а також фінансові потуги й залишки місцевого адміністративного ресурсу, принесені в НП вчорашніми «кучмістами», відіграватиме роль головного опозиціонера до «поганої» влади Ющенка. І Януковичу з його «Регіонами» ще потрібно буде напружитися, щоб не «перетнутися» у сприйнятті масами з Литвином.

А пан Рінат грає в «помаранчевій» команді?

      До речі, щодо «регіоналів» — «срібних призерів» виборів-2004, то в них може виникнути ще одна суттєва проблема. Рiч у тім, що «донецький господар» Рінат Ахметов, який минулого року підтримував Януковича, зараз звертає погляд на зовсім інші проекти. Рінат Леонідович наразі відсиджується за кордоном і засилає до українських можновладців гінців із проханням дiзнатися, чи можна йому повертатися в Україну без ризику потрапити за грати. Але водночас Ахметов шле владі й публічне піар-прохання про примирення у вигляді реклами, яку крутять загальнодержавні телеканали. Робітники в помаранчевих касках, замурзані гірники, помаранчеві КрАЗи, вагітні жiнки і, знову ж таки, в помаранчевій формі футболісти «Шахтаря» та його вболівальники... Досить довгий ролик, здається, змонтований заради однієї завершальної фрази: «Сістем кепітал менеджмент». Ми граємо в команді-переможниці». Здавалося б, відвертішої пропозиції закопати сокиру війни й, можливо, навіть погодитися на певну фінансову підтримку в обмін на законослухняність пана Ріната, і не придумаєш. За таких розкладів нескладно повірити навіть абсолютно фантастичним, на перший погляд, чуткам про те, ніби посварений із соратниками лідер «Трудової України» Валерій Коновалюк (якого, за тими ж чутками, нібито підтримує Рінат Ахметов) разом зі своїм «донецьким» іміджем опиниться у... Блоці Тимошенко. Щоб завойовувати для «жінки з косою» відповідний електорат. А Ахметов може оплатити й інші не надто «сині» проекти, пов'язані з проведенням у нову ВР своїх людей.

НСНУ і БЮТ: плюс чи мінус?

      Загалом, розмова про те, наскільки високою є ймовірність проходження «бар'єрного» нововведення через парламент за умов, коли значна частина ВР із різних причин трупом лягатиме на шляху таких ініціатив, варта окремої уваги й газетної площі. Бодай через те, що, як наголошують противники підвищення прохідного бар'єра, такий крок є... нелегітимним. Адже закон про вибори народних депутатів передбачає, що вносити до нього будь-які зміни можна не пізніше, ніж за 240 днів до дня голосування, а цей строк уже з місяць, як минув. Звісно, за бажанням таке положення можна й переголосувати. Принаймні депутат від «Нашої України», знаний юрист Юрій Ключковський в інтерв'ю «УМ» зазначив, що насправді зміни до закону про вибори вносити зараз можна. Але все-таки, навіть стоячи перед потребою «вибивання» нових компромісів, потрібних одній зі сторін, хотілося б вірити в непорушність компромісів старих. На яких, до речі, грунтувався прихід цієї сторони до влади наприкінці 2004 року.

      Так само, як найпалкішим «майданівцям», котрі не можуть собі уявити зв'язку двох «Ю» розірваною, хочеться вірити в те, що Юля і Ющенко підуть на вибори разом. І довіряти своїй закосиченій улюблениці, коли вона каже, що «грає в одній команді з Президентом, і тільки так». Цю мантру Юлія Тимошенко повторює аж надто часто й затято, хоча, з іншого боку, постійно виникають якісь тертя з Президентом та його людьми в конкретних економічних та управлінських питаннях. Аби довести, що це випадкові непорозуміння, потрібно не мало не багато — втілити передвиборчий блок «НСНУ + БЮТ» у життя. Бо надто вже ризикованим для Юлії Володимирівни буде демарш після того, як вона сама стільки разів запевняла виборців, що демаршу не буде.

      Так, у «вузькому колі» Тимошенко ще не так давно запевняла своїх соратників, що БЮТ піде окремо, хоч би що вона говорила «на люди». Так, її команда активно готується до власної виборчої кампанії, обираючи вже не помаранчеву символіку (бо це — не Юлин, а Ющенковий бренд). Так, ще недавно Прем'єрка скаржилася, що «працювати в таких умовах» (тобто в постійній боротьбі з певними особами у «президентському оточенні») не може й принципово разом із такою компанією співпрацювати не буде. Так, є думка, що блокування з НСНУ не означатиме арифметичного додавання їхніх нинішніх рейтингів (сума буде меншою, ніж нинішні 24 + 14 = 38 відсотків). Але потім у глави уряду відбулося кілька тривалих і грунтовних розмов із Президентом, і розуміння того, що одне без одного їм — ніяк, трансформувалося у реальне бажання йти на вибори разом. Принаймні так було доти, доки не заварилася каша навколо феросплавів, у якій Тимошенко знову потрапила під вогонь президентської критики.

      Хтозна, як обійдеться «в разі чого» без НСНУ «Батьківщина» Юлії Тимошенко, в якій немає достатньої кількості яскравих політичних постатей, зате буде (судячи з нинішнього складу й методів формування фракції) чимало досить одіозних грошовитих осіб. Але «Народному союзу...» без Юлі точно буде непереливки. «Збита» з украй різношерстої публіки «під Президента», а точніше, під його, Ющенкове, ім'я партія виявилася абсолютно гнилою структурою. Вищезгадана «проблема НП» у деяких областях повною мірою торкнулася й НСНУ: керівники певних осередків «Нашої України» є для місцевого населення справжніми «страшилками», своїми «трудовими біографіями» вони зводять усе ще досить високий рейтинг партії у регіонах до просто смішних показників. Окрім того, внаслідок внутрішнього тертя таких керівників із власними однопартійцями, які вийшли з опозиції та помаранчево-чесної шинелі Майдану, робота цих осередків фактично паралізована. Натомість структури тимошенківської «Батьківщини» діють злагоджено й успішно, а головне, вже готові до виборчої кампанії на «відмінно». А готовність і налагодженість роботи в умовах, коли за даною «згори» самим Президентом вказівкою адмінресурс категорично «не пройде», є фактично головною складовою успіху на виборах. І Віктор Ющенко, безперечно, також добре це усвідомлює, так само, як і проблеми у «власній» партії.

      Можливо, саме тому, а не через спроби переконати його самого і виборців, що Президент повинен бути «над перегонами», не беручи в них участі особисто, Ющенко категорично не збирається очолювати список НСНУ, до чого його так закликають Роман Безсмертний і Ко. Окрім того, В.Ю. підклав однопартійцям велику «свиню» (і водночас потішив борців за справедливість та колишніх «майданівців»), ще категоричніше застерiгаючи міністрiв та інших можновладцiв балотуватися за списком НСНУ до парламенту. «Їм там нема чого робити», — відрізав в одній із розмов з цього приводу Президент. Один із аргументів — якщо в певному партійному списку буде скупчення державних високопосадовців, це буде бодай опосередкованим, але таки адмінресурсом.

      Звісно, це зовсім не означає, що міністри й «губернатори» не підуть на вибори за списками того ж Блоку Тимошенко чи інших політичних сил, але принаймні в Ющенка сумління буде чистим. Але — не у його соратників по партії, котрі, схоже, потайки від свого почесного голови займаються справами, які В.Ю. однозначно б не схвалив. І якщо, скажімо, Ющенко не схвалює присутності у списку НСНУ «грошових мішків», це ще зовсім не означає, що їх там не буде. Ходять же по областях чиїсь таємні рознарядки «згори» «збирати гроші на вибори», внаслідок чого чимало підприємців, які допомагали помаранчевій революції, уже на повен голос скаржаться: ось, мовляв, новий доказ того, що «на Майдані стояли дарма». І це при тому, що тим, хто ці рознарядки дає, добре відомо: якби Президент дізнався про такі оборудки, ініціатори негайно полетіли б із посад.

      До речі, щодо позиції партійців Тимошенко стосовно підвищення виборчого бар'єра, то тут є така думка (її озвучив політолог Вадим Карасьов): Юлія Володимирівна не зацікавлена у високій планці, тому що це означатиме зменшення кількості гравців у парламенті. А за таких умов — коли обмежено маневр для численних домовленостей — вона ризикує вже не бути Прем'єр-міністром.

      Власне, із таким прицілом — на розподіл влади після весни 2006-го — і формуватиметься (чи не формуватиметься) в цьому політсезоні парламентська більшість.

      Тож поки що — «шановні депутати, прошу зареєструватися!»