(Володимира СТАДНИКА.)
Нинішній керівник скандального ДУС Ігор Тарасюк до своєї нової роботи ставиться вочевидь серйозно і водночас без особливого пафосу: мовляв, звичайна робота звичайного менеджера. Він збирається створити з управління дієздатний механізм, який би сам на себе заробляв гроші. «Управління, маючи на балансі стільки підприємств, повинне саме себе забезпечувати», — каже Ігор Григорович. Ще одне завдання, не з останніх, яке перед Ігорем Тарасюком поставив Президент України, — повернути все викрадене через ДУС за останні роки в державну власність — також на часі.
Про те, що вже виявили незаконного в діях колишнього керівництва ДУС, що повернули і що збираються, про державні резиденції й дачі та їхнiх користувачів, про Банкову та автопарк держчиновників Ігор Тарасюк розповів журналістам «України молодої» під час зустрічі в редакції.
— Ігоре Григоровичу, скажіть, як воно — бути наступником Ігоря Бакая, не складний це тягар? Чи, може, вдалося за цей час трохи «відмити» посаду керівника ДУС?
— Відверто кажучи, якби мені хтось сказав на початку року, що я буду працювати керівником Державного управління справами, я б дуже здивувався. Я не мав узагалі на меті йти в державні органи влади, але ж комусь потрібно виконувати цю роботу. І Президент, спілкуючись зі мною, говорив про те, що потрібна людина, яка має юридичний досвід, організаторські здібності, — людина, яка б могла реформувати Державне управління справами, яка принаймні мала б об'єктивне бачення того, що з управлінням робити далі. У ДУС були, напевно, найбільш «зловонні» процеси — через управління приватизовували об'єкти, які не хотіли виставляти на прямі торги. Президент Кучма дав право відчужувати державне майно без Фонду державного майна, що фактично є порушенням і Конституції, і багатьох інших законів.
Насправді «відмити» цю посаду неважко, просто суспільство настільки цікавилося усіма цими речами... Коли я уперше зустрівся з журналістами і вони мене спитали, яку я зараз маю мету перед собою, я відповів: «Для мене найкращим показником моєї роботи буде, якщо через десять місяців ви перестанете до мене дзвонити і питати: а що ж там таке відбувалося?». Тому що подібні організації у всьому світі є закритими — це пов'язано з безпекою, протокольними речами. Це — непублічна організація по суті своїй. Тому я б хотів зробити таким чином, аби ми спілкувалися про ДУС тоді, коли формується держбюдет, коли Президент показує, скільки потрібно грошей для виконання його представницьких функцій, забезпечення діяльності вищих посадових осіб (у тому числі Прем'єр-міністра і Голови Верховної Ради України). Але якщо суспільство цікавиться чимось, журналісти запитують — будь ласка! Нам немає чого приховувати. Те, що було, — це було, від цього нікуди не дінешся. А про те, що ми плануємо робити й робимо, ми розповідаємо.
— ДУС справді було в останні роки таким собі аналогом Фонду держмайна. Збувалося через управління чимало державної власності. Нинішня влада неодноразово заявляла, що збирається повернути державі все вкрадене та незаконно продане. Як наразі з цим справа?
— Знаєте, із пресою, громадськістю у нас складається не завжди коректний діалог. З одного боку, нам кажуть: «Ви повинні повернути все у державну власність». А коли ми це починаємо робити, інші ЗМІ говорять: «Що ж ви «наїжджаєте» на бізнес?!». Є єдиний шлях таких рішень — законний. Була проведена перевірка Контрольно-ревізійного управління Міністерства фінансів, перевірка нашого КРУ. Ми виявили факти незаконного продажу. Було порушено десь 58 кримінальних справ. І зараз у судовому порядку ми відстоюємо кожну справу, і результати є. Напевно, найрезонансніший скандал був із готелем «Дніпро», який ми за два тижні після свого приходу повернули в державну власність. Дуже багато було зловживань із земельними ділянками, будівництвом, продажем і виділенням квартир. Ось, наприклад, коли ми почали перевіряти розпорядження колишнього керівника ДУС Дагаєва, то з'ясували: у день його смерті було підписано близько 30 розпоряджень, якими роздавалися квартири направо і наліво всім причетним. Такі факти нам відомі, ми передаємо їх до прокуратури. Ми вже повернули багато квартир, незаконно придбаних раніше. Повернули багато дач. Ми наводимо лад у цій сфері, й усі судові позови на сьогодні ми виграємо. І все, що було раніше незаконно придбане, ми повернемо у державну власність.
— Нещодавно ви висловили думку про те, що державні резиденції не повинні бути тягарем для бюджету, вони мають бути самоокупними. Скажіть, наскільки зараз утримання держрезиденцій є проблемним для держави і яким чином планується досягти їхньої самоокупності?
— Я не думаю, що ми доб'ємося повної самоокупності державних резиденцій. За великим рахунком, ми і не ставимо таку мету. Хочемо, аби резиденції самі заробляли гроші. Щоб на закупівлю меблів, ремонт iшли зароблені самою резиденцією кошти, а не з держбюджету. Механізм уже є, і ми його розробляємо, погоджуємо з державною охороною, службою безпеки. Вже сьогодні, наприклад, кожен бажаючий зможе замовити собі апартаменти — платіть гроші й живіть. Уже зараз державні резиденції є доступними.
— І скільки коштує оренда резиденції?
— Десь 5-7 тисяч гривень за день — залежно від розмірів і послуг, кількості людей. Є резиденції, що передбачають проживання охорони, супроводжуючих осіб, — ціна у залежності від цього змінюватиметься. У середньому (для 4— 5 осіб) це коштуватиме 5—7 тисяч.
— Нещодавнє соціологічне дослідження довело: українці вважають, що Президенту достатньо однієї дачі. Скільки ж, на вашу думку, необхідно резиденцій та дач Президенту України, скільки їх є і скількома він користується насправді?
— Давайте визначимося із термінологією. Багато хто вважає, що державна резиденція — це місце, де проживає Президент. Насправді резиденція — це об'єкт, де Президент приймає іноземних гостей і де вони мешкають. Причому це стосується не тільки Президента. Держрезиденціями користується і Верховна Рада, і Кабінет Міністрів. Тобто ДУС володіє усіма цими об'єктами, якими при потребі користуються усі зацікавлені сторони, оплачуючи перебування. Ми забезпечуємо прийом і проживання іноземних гостей на території України. Сьогодні є 13 державних резиденцій. Із них у своїй діяльності Президент використовує дві: одну в Кончі-Заспі, де він проживає, другу — в Криму. У Києві чотири держрезиденції.
Я хочу, щоб ви зрозуміли важливий момент: державні резиденції — це ж не обов'язково місце для проживання, це місце для прийому громадян іноземних держав або для забезпечення протокольних заходів. Статус державної резиденції, наприклад, має Будинок із химерами, Маріїнський палац, які не передбачені для проживання.
— А наскільки виправдана така кількість резиденцій?
— Пояснюю. Наприклад, проводимо ми саміт. Приїжджає у Київ десять президентів, і мені ставлять завдання їх розмістити. А це не така вже й проста справа. На сьогодні ми маємо можливість прийняти чотирьох президентів, якщо вони будуть ночувати, — на цьому потенціал представницьких можливостей Державного управління справами закінчується. Тому коли ці резиденції працюють, сюди приїжджають представники інших країн, то їх існування окуповується для усіх. Бо представники інших держав не просто сюди приїжджають пожити — вони приїздять з якимись програмами, бізнесом. І це для України, навіть з точки зору піару, — дуже важливо.
— Так що, виходить, потрібно будувати у Києві нові резиденції?
— Я сподіваюся, що в Києві з'являться готелі високого рівня, де можна буде створити президентські номери. Дійсно, не потрібно мати 20 резиденцій на випадок, що хтось, може, колись приїде. Ми будемо шукати земельні ділянки для зведення готелів і передаватимемо їх з умовою, що там будуть створені президентські номери.
— Що буде з Маріїнським палацом?
— Маріїнський комплекс — це перлина нашої архітектури. І стан його насправді жахливий. Він потребує негайної реконструкції. Там необхідно виконати багато робіт, які потім слугуватимуть наступним поколінням, — потрібно укріпляти схил, міняти комунікації. Робота має тривати два-три роки. Скільки коштуватиме ремонт, сказати точно не можна. Коли робота почнеться, тоді можна буде говорити, скільки потрібно грошей на затоплені підвали, тріщини на стінах. Частина коштів на реконструкцію вже зараз є...
— Віктор Ющенко обіцяв позбутися найближчим часом державних мисливських угідь. Щось уже зроблено у цьому напрямі? І яка доля заповідників, які належать ДУС, — Кримського, Азово-Сиваського?
— Коли ми поїздили по цих заповідниках, то побачили, що все там у ідеальному стані — ліс, тварини. Тобто до вирішення цього питання є два підходи. Якщо утримання цих заповідників не вимагає грошей із бюджету, якщо ми можемо цим управляти й утримуємо територію на належному рівні, то краще, напевно, їх залишати на балансі управління. Ми пропонуємо: заповідники залишаємо собі, не використовуємо їх як мисливські угіддя, розводимо там звіра й віддаємо його у різні лісгоспи. За виручені гроші ми будемо утримувати iнфраструктуру резиденцій. І даватимемо при цьому доступ людям — платіть гроші й відпочивайте. Але за умови: ніякого полювання й рибальства. Я думаю, що люди будуть задоволені.
— А ви особисто користувалися якоюсь резиденцією?
— Ні. Є встановлені ранги тих, хто може користуватися державними резиденціями. Я не маю права.
— А побували вже на всіх об'єктах ДУС?
— На всіх побувати не вдалося. Ось, наприклад, це теж мій об'єкт (редакція «України молодої» розмiщується у будинку видавництва «Преса України», що належить ДУС. — Авт). Я тут перший раз (посміхається).
— Розкажіть, будь ласка, про об'єкти ДУС, розташовані за кордоном.
— У нас є в Москві, на Арбаті, Український дім, який виконує наші представницькі функції. Є два санаторії в Кисловодську, які дісталися нам після розподілу власності СРСР. Є два санаторії в Абхазії, з якими в нас постійні проблеми, — їх хочуть продати без нашого відома.
— А яка доля скандальних пансіонатів, що їх продав Ігор Бакай Володимиру Путіну? Кримського санаторію «Гліцинія», наприклад.
— Зараз цю справу розглядає суд. Прокуратура подала позов на ДУС про незаконність передачі цього пансіонату. Яке буде рішення, вирішуватиме суд. Але порушень там було дуже багато. Продаючи цей пансіонат, по дорозі загубили ще два санаторії... З політичної точки зору, все ж добре, коли в Україну приїжджають відпочивати інші президенти — політичне життя переміщується в нашу державу, ми привертаємо до себе увагу, приїздить багато людей. Ми пропонуємо президентам: якщо ви хочете, можете взяти в оренду, купити ділянку чи дачу. Але з однією умовою: ми зробимо все за законом. А то виходить так: ні санаторіїв, ні грошей немає...
— І Бакая немає...
— І Бакая... До речі, якщо з'ясується, що він був громадянином Росії з 2003 року, то виникне серйозна юридична колізія: все те, що він підписував до цього часу, стає незаконним.
— Скажіть, чи будуть доступними для звичайних українців той же Масандрівський, Маріїнський палац, Будинок з химерами?
— Наскільки мені відомо, з Масандрівським палацом проблем ніяких немає — там екскурсії нормально проводять. Нещодавно ми запропонували туристичним агенціям розробити туристичні маршрути, запропонували їм пакет, до якого входять Маріїнський палац, Будинок з химерами, площа Банкова, приміщення секретаріату Президента України (але екскурсії у ньому можливі тільки на першому поверсі — вище нам не дозволяють). Туди можна буде зайти, сфотографувати. Думаю, що вже через місяць проводитимуть екскурсії. Буде оголошено тендер і визначено туристичні агенції, які здійснюватимуть ці екскурсії.
— Проясніть, будь ласка, ситуацію із вулицею Банковою? Чи буде вона відкрита для перехожих, і чому з'явилися ворота, яких ніколи не було?
— Банкову, коли ми розпочали ремонт, то планували зробити місцем для прийому офіційних делегацій. Тому там і встановили ворота — усе пов'язано з нормами безпеки. Уявімо, наприклад, що до України приїжджає президент іншої держави. З ним — передова група охорони, представники якої кажуть: ми не можемо сюди привезти свого президента. Чому не можете? Тому що не виконані норми безпеки. Розумієте, ми зобов'язані їх гарантувати людям, які приїдуть до нас, за всіма пунктами. Тому з Банковою хочемо зробити такий собі «гібрид»: ми відкриємо цю площу, але одразу скажемо громадськості, що умови проходу цією площею будуть регламентованi: ходіть, користуйтеся, але ніхто не занесе туди наметів абощо. Зате поруч буде місце з громадською приймальнею, де можна пікетувати, хочете — розбивайте намети, мітингуйте — це ваше право. Але дайте можливість державі й Президенту виконувати свої представницькі функції. Думаю, виконати все задумане нам буде важко. Буде багато розмов, незадоволених, і журналісти багато говоритимуть. Провокації будуть. Служба безпеки й зараз попереджає: якщо відкриємо площу, на другий день там будуть намети. І не стільки через те, що людям щось потрібно, — аби потім показати, як ці намети прибиратимуть із площі.
— То виходить, що вимоги до безпеки іноземних делегацій за останній період зросли?
— Та вони завжди такими були! Просто іноземні делегації ранiше не приїздили на Банкову.
Страшний гнів Януковича, або Чому Юля Тимошенко живе не на державній дачі?
— Скажіть, а наскільки є доцільним за не надто позитивної економічної ситуації в державі фінансувати такі проекти, як перебудова Українського дому — зведення його у формі писанки...
— Це моя ідея. І вона мені так подобається! Але кінцеве рішення буде прийняте фахівцями за підсумками оголошеного конкурсу.
— Але чи є це первинним завданням на сьогодні? Невже немає більш нагальних потреб у державі?
— Я вам одразу кажу: з бюджету на будівництво гроші не братимуться. Ми ставимо перед собою мету створити центр, який буде сам заробляти кошти. Для того, аби зацікавити інвестора, потрібні ідеї. Ми формуємо центр, де відбуватимуться конференції, ділові зустрічі, і в тому числі це має бути місце, де люди знайомляться з країною. Ось я як бізнесмен, приїжджаючи в країну на переговори, свого часу знав заздалегідь свій маршрут: з готелю — на переговори, потім назад у готель, далі — аеропорт. Ми хочемо показати країну в більшому масштабі, щоб у людей щось залишалося про Україну, якесь уявлення, і вони хотіли знову сюди приїхати. Питання: звідки візьмуться гроші на перебудову? Гроші заробимо. Ось дивіться: Інститутська,18 — будинок, який за секретаріатом Президента знаходиться. Ми забрали там 5 квартир, заберемо ще 5. Будемо мати 2 тисячі квадратних метрів. Один квадратний метр житла в цьому районі коштує 7—10 тисяч доларів. Помножте 2 тисячі на 7 тисяч. Виходить: 14 мільйонів доларів. Думаю, цих грошей вистачить не тільки на Український дім, а й на інші проекти.
— Скажіть, які пріоритетні статті витрат у бюджеті управління?
— Існує два основні чинники. Перший: заробітна плата управління та секретаріату Президента. Друга — господарські програми: автотранспорт, ремонт абощо. З усіма видатками цього року сума становила близько 600 мільйонів гривень.
— У нашій державі давно існувала така система: прихід нових чиновників характеризувався припливом нових кадрів у столицю. А їх потрібно хоч якось забезпечувати житловою площею. Скільки особисто ви видали квартир чиновникам за цей період?
— Ми ще не дали нікому жодної квартири — у нас ще нічого немає. Щоб щось видати, потрібно щось забрати (сміється). У нас немає ділянок для будівництва, вільних житлових площ. Зате черга на квартири дуже велика. Не тільки з чиновників. Є ж багато людей середнього технічного персоналу, який працює за будь-якої влади, — вони потребують житло. І багато людей стоїть по десять років на черзі. В гуртожитках і службовому житлі ми робимо заміну, селимо людей.
Раніше ж як видавали житло? Ось ми знайомимося з особовими справами по таких квартирах. Відкриваємо папочку: віза Медведчука, у терміновому порядку лист. Так і пишуть: «у зв'язку з напруженим робочим графіком мені далеко добиратися додому, тому мені потрібна квартира в центрі міста». Скажіть, це є підставою для видачі квартири? Я розумію, коли людині немає де жити... В іншому ж варіанті квартира — це прихований хабар. Бо людина продасть отриману квартиру в центрі й заробить мільйон доларів.
— А яка ж доля повернутих у державну власність квартир?
— Вони виставлятимуться на торги. Завдяки продажу однієї елітної квартири в центрі Києва ми зможемо придбати 4—5 квартир у спальному районі для наших працівників, які стоять у черзі на житло.
— Таке питання: ось Юлія Тимошенко написала у своїй декларації, що у неї така маленька квартира — близько 30 квадратних метрів. Юлія Володимирівна часом не стоїть у черзі на житло?
— Юлія Тимошенко не може стати на чергу, тому що вона як Прем'єр-міністр має бути забезпечена державною дачею. Але ми мали чималу із цим проблему, коли приїхали на дачу, яку використовувала попередня влада. Звідти винесли багато речей і залишили її у такому жахливому стані, що жити там було неможливо. Поламали (може, трохи зі злості чи як?) навіть стіни. Зараз, коли буде відремонтована дача, Юлія Тимошенко переїде туди.
— Скажіть, а у вас особисто яка зарплата?
— Моя заробітна плата складає 80 відсотків від зарплати Прем'єр-міністра. Десь через місяць я отримуватиму на руки близько 8 тисяч гривень.
— Раніше ви говорили про те, що всі розкоші чиновників, які сконцентрувало у собі ваше відомство, будуть розпродані. Зокрема, казково дорогі меблі з кабінету Кучми. Щось уже вдалося «збути»?
— Тут є проблема: попередня влада розпродувала державне майно. І ми Указ 144, за яким надавалося ДУС право продажу, відмінили. І тепер я не маю права продати навіть ручки зі столу — ми все передаємо на Фонд держмайна. Стосовно меблів ми давали стільки оголошень: купіть (через Фонд держмайна) столик за 15 тисяч доларів із кабінету Кучми — ми із задоволенням його продамо. Але поки що бажаючих не було. Звісно, що цей столик стільки не коштує, але я не можу продати його за нижчу ціну — по балансу він має таку вартість. Зрозуміло, що ці речі будуть ще довго невикористаними лежати на складах.
— Нещодавно ви сказали, що всі подарунки Президенту України, які ДУС прийматиме на баланс, будуть передавати або в музей, або виставлятимуть у секретаріаті. Якісь цікаві екземпляри вже з'явилися?
— Поки що нічого особливого немає. Коли будуть офіційні візити посадовців інших країн до України й будуть подарунки, ми їх прийматимемо на баланс і виставлятимемо, як обіцяли.
— Значить, Ющенку ще коней не дарували?
— Ні, не дарували. Ми ще старих, які були, не познаходили (сміється).
— Скажіть, якісь дороговартісні придбання для Президента України найближчим часом плануються? Ви говорили про нові літаки...
— Чому ви кажете: «для Президента»? Ними ж літають Прем'єр-міністр, Голова Верховної Ради... У нас дійсно вийшов з експлуатації один літак, ще один залишився, термін експлуатації якого збігає у лютому. Я думаю, ми проведемо конкурс, і до січня з'явиться літак, який забезпечуватиме рейси вищих посадових осіб держави.
— А які марки авто є у гаражі управління?
— Фактично всі. Є одна машина вітчизняна, зроблена на Запорізькому автомобільному заводі. Щоправда, з табличкою «Мерседес».
— Скажіть, що управління збирається робити зі збитковими підприємствами, що перебувають на його балансі? Такими, як Дібрівський конезавод, наприклад...
— Моя думка така: збиткових підприємств не повинно бути. Якщо нам не вдасться забезпечити прибутковий рівень, тоді ці підприємства будуть виставлятися на продаж через Фонд держмайна. Із Дібрівським конезаводом непроста ситуація... Розглядається як один із варіантів його приватизація.
— Існує така думка: не місце прикрашає людину, а людина — місце. У нас завжди існували такі посади, незрозумілі пересічним українцям, але з приходом одіозних осіб вони ставали всім відомі, всій державі. Ось, скажімо, до приходу Дмитра Табачника на посаду голови Адміністрації Президента, хто такий голова Адміністрації Президента і які його функції, ніхто не знав. Або, скажімо, Бакай і «ДУСя»... А як ви собі уявляєте своє майбутнє? Ви б хотіли зробити цю посаду презентабельною, відомою, чи відводите собі роль президентського завгоспа?
— Знаєте, у цій посаді немає нічого такого, чим можна було б пишатися. Це звичайна робота звичайного менеджера, який забезпечує протокольні заходи. Я хотів би, щоб за рік узагалі забули про те, що існує така посада — керівник Державного управління справами Президента. Нехай кожен займається професійно своєю роботою. І народ втратить інтерес до цих речей. Перше завдання, яке переді мною поставив Президент, — повернути у державну власність усе, що було розкрадене. Друге: ми повинні як орган, який забезпечує прийом іноземних громадян, зробити все, щоб люди відчули, що таке Україна. Ми маємо вдихнути українських дух у чиновників: починаючи від кабінетів, закінчуючи мовою. Бо ми представляємо Україну — по нас про державу судять люди, які сюди приїздять.
Ігор Тарасюк у минулому — народний депутат України, член фракції «Наша Україна». Йому 38 років, народився у Львові. Освіта вища, закінчив Львівський політехнічний інститут (факультет автоматики, інженер-електрик) та Чернівецький державний університет за спеціальністю «Правознавство». Працював інженером-електронником на заводі «Катіон», виконавчим директором ВКФ «Поступ» у Хмельницькому, генеральним директором ТОВ «Реммаш», заступником голови правління АКБ «Агрос». Був начальником управління енергоресурсів і енергозбереження Тернопільської облдержадміністрації. Володіє польською мовою.
Одружений, має дочку.
Державних резиденцій в Україні 13. У Києві це — Маріїнський палац, будинок Городецького (більше відомий як Будинок з химерами) та будівлі на вулицях Липській, Лютеранській та Грушевського (дві). У Київській області ще є резиденція «Залісся». У Криму — чотири державні дачі: дві у селищі Гаспра, ще дві — у селі Мухалатка. В останньому селі є ще дві державні резиденції (одна з них — Верховної Ради). Є ще держрезиденція «Зоря» у Форосі і «Діброва-2» — мисливський будинок у Кримському природному господарстві. У Массандрі є резиденція «Мала Соснівка», у Кореїзі — Юсуповський палацо-парковий садибний комплекс. Один державний оздоровчий виробничий комплекс «Синьогора» знаходиться у селі Гута Івано-Франківської області. Ще у власності ДУС перебуває Азово-Сиваський національний природний парк на острові Бірючий Херсонської області.
«У Оксани Караванської колекція була присвячена УПА?» — перепитала я після показу в перший день UFW в кількох людей. «Не знаю, а чому ти так вирішила?» — відповідав дехто. «Щоб не було зайвих запитань, я хочу чітко сказати: моя колекція присвячена Українській Повстанській армії, — це були перші слова Караванської на пресконференції після показу. — У моді стиль «мілітарі», а на якому ж іще матеріалі його можна зробити в Україні?» >>
Приводом для нашого інтерв'ю стала розгромна стаття в «УМ» під назвою «О панно Інно, панно Інно», яка вийшла на початку травня і викривала всі недоліки національного відбору на конкурс «Міс Всесвіт». Проводили його канал «Інтер» і найвідоміша учасниця конкурсів краси від України Олександра Ніколаєнко, а переможницею стала 20-річна Інна Цимбалюк — тендітна модель, студентка Поплавського, скромна дівчина, дочка заможних батьків. Рецензію журналіста «УМ» на цей проект юристи каналу «Інтер» назвали «замовною статтею», яку підготували й оплатили конкуренти пані Ніколаєнко. До речi, батьки Сашi читають «УМ», а в Iнни за нашою газетою регулярно слiдкує бабуcя. Хоча в нашої газети й гадки не було, що матеріал можна сприймати в такому світлі. Погодившись подати думку «протилежної сторони» на життя-буття вітчизняних красунь, ми запросили Сашу та Інну в редакцію, де й поспілкувалися на різноманітні теми. Вийшло, здається, цікаво, місцями навіть гостро й ексклюзивно. Чи були дівчата цілковито щирими — судіть самі. І враховуйте при цьому, що в індустрії конкурсів краси та в модельному бізнесі — свої канони. І хай там як, а 23 липня ми всі вболіватимемо за скромну худорляву панну Інну, яку — вже натреновану й підготовлену — повезе на конкурс «Міс Всесвіт» у Лос-Анджелес її сувора «дуенья», ненабагато старша панна Олександра... >>
Василь Кощинець став першим цивільним керівником загальноукраїнської «колючки» трохи менше року тому. Його досить важко застати в робочому кабінеті, адже весь час він або перевіряє виправні установи i спілкується із засудженими, або проводить численні наради, конференції, колегії. Він залюбки радиться з іноземними колегами, які після зміни керівництва країни відвідують Україну значно частіше. Особливо ту її частину, яку суспільство ніби й не помічає, бо вона знаходиться за високими парканами i бачить небо через клітину грат. А тим часом закриті установи якось непомітно стали відкритiшими, як для громадськості, так i для міжнародних експертів. Не робить таємниць з того, що відбувається на «зоні», i сам пан Кощинець. Тим більше, що лише за півроку йому вдалося дізнатися про справжній стан речей у кожній установі. Про всi ці «таємниці» він розповів у ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій». >>
«Ця виставка готувалася до Різдва вже не вперше, — розповідає Василь Васильович. — Через конкурсний відбір пройшли роботи майже двох тисяч засуджених. Тут ви бачите 260 унікальних робіт різного жанру — різьблення по дереву, чеканки, картини, ікони, які вже високо оцінили мистецтвознавці і представники церков. Деякі засуджені після звільнення навіть стали професійними іконописцями». >>
Перше, що приємно вражає в Міністерство культури і туризму — вільний вхід, тепер в кабінети державних чиновників від культури можна потрапити без перепон — охоронець не заборонить вам переступити поріг Франка, 3. «Ще хочу встигнути зробити пандус для інвалідів», — каже нинішній міністр Ігор Ліховий. У «відкритості» міністерства є й одна приватна історія — навесні минулого року нинішнього міністра Ігоря Ліхового охорона не пропустила в установу, хоча він і домовлявся про зустріч із Оксаною Білозір. Пікет працівників цирків у той день завадив зустрічі з пані міністром і народній артистці України Раїсі Недашківській. «У нас навіть є така історична фотографія», — каже пан Ліховий. До речі, стосунки з цією установою у нинішнього міністра непрості — два роки тому культурне начальство звільнило його з посади генерального директора Нацiонального шевченкiвського заповiдника в Каневi, через суд він поновився, але осад і таке інше...
«Що перевезли в новий кабінет?» — запитую для початку розмови у мiнiстра культури i туризму. «Ось фотографію син зробив цікаву — бюст Шевченка і поруч комп'ютер, і картини Івана Марчука. Але це не мої, він дав, щоб повисіли, прикрасили ці стіни». Поза диктофоном Ігор Дмитрович сказав ще таку фразу: для мене було дуже важливим, коли я погоджувався стати міністром, що ми «однієї крові», як у «Мауглі», з цими людьми: з Президентом, Прем'єр-міністром ми говоримо однією мовою. Цікаво й те, що «однієї крові» з міністром виявилися і його діти, донька — фахівець із музейної справи, син вчиться на спеціальності «економіка культурних установ» в Унiверситетi культури. >>
У статусі головного міліціонера України Юрій Луценко прийшов на зустріч із журналістами «УМ» уже вдруге. Але це інтерв'ю особливе одразу за кількома ознаками. По-перше, після набуття чинності політреформи урядовці набрали нової ваги. По-друге, на носі вибори, і керівникові МВС є що розповісти про їх обставини та цікавих «фігурантів». По-третє, на чолі Міністерства внутрішніх справ Луценко стоїть уже рівно рік, тож є привід підбити деякі підсумки. Двогодинна розмова, за словами самого міністра, пролетіла, мов одна мить. «Польовому командирові» Майдану, веселунові й баляндраснику Юрію Луценку здалося, що цього разу i він, i «УМівці» мало жартували. Висновок: пан Юрій за рік помітно змінився — він сам визнає, що вже майже став міліціонером. Тож і журналісти «допитують» його з «пристрастієм», як фахівця, а не як колишнього колегу. >>
