Чи зможе запорожець за Дунаєм обирати гетьмана?

«ЛЕДІ ДІаспора», або В очікуванні українських «хуацяо»

      Не секрет, що в наш час, як і наприкінці XIX століття, на початку та в середині ХХ, громадяни України масово залишають Батьківщину, шукаючи кращої долі в інших країнах. Багато хто вже назавжди осів на чужій землі — це триває так звана «четверта хвиля еміграції». Неофіційна статистика оперує семизначними цифрами щодо потенційних емігрантів, і ці юрби можна порівнювати з еміграцією періоду громадянської та Другої світової воєн. Але ж у нас не війна! Що ж у нас за лихо таке, якщо накриває Україну «четвертим валом»? Яка ще Конституція потрібна, щоб захистити своїх громадян від принизливої долі всесвітніх жебраків? Чи, може, потрібні інші захисники?

      Питання масової втечі українців за кордон, причини й наслідки цього явища для національної безпеки ще жодного разу не поставало принципово на державному рівні, в тому числі в парламенті. Якщо керівники держави розписуються у своїй безпорадності, то потрібна принаймні термінова державна програма, яка б захистила існуючих і потенційних трудових мігрантів від гіркої долі безбатченків. Від тих, кого вже спіткала така доля, держава не повинна сором'язливо відводити очі.

      У всьому світі наявність у тій чи іншій країні своєї, передусім заможної, національної діаспори сприймається як сприятливий економічний і політичний фактор. Ще недавно відсталий Китай багато в чому був зобов'язаний розквіту своєї ядерної фізики тим, що на його заклик повернутися додому відгукнулися багато вчених китайського походження, які благополучно працювали за кордоном, були відомі й забезпечені. У сучасному пекінському парламенті є навіть депутатські місця для закордонних китайців — «хуацяо». Ці китайці на пільгових умовах можуть також набувати власність у КНР, користуються іншими пільгами.

      Повертаються на свою батьківщину литовці, латиші, естонці, їх навіть обирають президентами, міністрами, депутатами різних рівнів.

      Багато хто пам'ятає, як народжувалася держава Ізраїль. Півмільйонне населення країни в умовах постійних воєнних дій і трьох воєн збільшилося вдесятеро, і, не маючи природних ресурсів та чорноземів, Земля Обітована стала-таки розвиненою індустріальною державою.

      Тож Україні є з кого брати приклад — було б бажання.

Уроки португальської

      Окрім заможної діаспори, є наші бідні родичі, які масово виїжджають за кордон у пошуках заробітку. Однак навіть таке негативне явище, як масова трудова міграція, може принести державі користь і зняти соціальне напруження у суспільстві, якщо держава вчасно втрутиться у цей процес і діятиме на упередження розвитку негативних тенденцій. Саме так чинили Португалія, Греція, Туреччина та інші держави, котрі легалізували експорт робочої сили і планово, відповідно до міжнародних угод, працевлаштовували своїх громадян за кордоном. Змінити ситуацію може створення державної компанії з працевлаштування «за бугром». Така структура здійснювала б маркетинг робочих місць і на законних підставах задовольняла попит та пропозицію на ринку праці. Виїжджаючи на заробітки цивілізованим шляхом, українські громадяни будуть захищені як у соціальному, так і в політичному плані. І головне, відпрацювавши свій термін за кордоном легально в усіх відношеннях, вони спокійно повертатимуться додому з усвідомленням того, що й наступного разу можуть поповнити свій бюджет цілком законним шляхом.

      Сумнівні фірми рекрутують в Україні бажаючих заробити сотнями тисяч i навiть мiльйонами, направляючи їх за кордон здебільшого за звичайними туристичними візами. Ця «країна поза країною» рятується від безробіття як від повені, шукаючи хоч якісь оплачувані заняття, доглядаючи вередливих старців і залишаючи при цьому без догляду своїх, ще більш немічних, батьків та безпритульних дітей. «Наші за бугром» ховаються по підвалах від іноземних поліцейських, дуже часто перебувають на нелегальних чи напівлегальних умовах, втрачаючи цілу купу людських прав, у тому числі — й право обирати владу у своїй країні. З огляду на масовість наших закордонних заробітчан мусимо визнати: Україна фактично втрачає цілу область, що не може реалізувати за кордоном власне виборче право.

Свої серед чужих, та ще й без права (чи можливості) голосу

      Знову-таки поставимо питання: а як «у них»? У виборчому законодавстві багатьох країн світу відчувається шаноблива турбота про кожного окремого виборця, в тому числі й за кордоном. У Литві, приміром, є спеціально виписана норма голосування навіть на випадок, якщо десь у чужій палестині існує всього один виборець із литовським паспортом. І нікого не цікавить, який статус цього громадянина і як він потрапив у ту далечінь. Демократична країна не може обмежити своїх громадян у політичних правах.

      Україна також виголосила девіз про побудову демократичного правового суспільства, і ще не пізно загальмувати зворотний руйнівний процес деградації. Оздоровлення, серед іншого, можна почати також і зі згадки про своїх громадян за кордоном та повернення їх до своїх вогнищ. Першим кроком могло б стати введення до складу посольств України, особливо в країнах із великою кількістю українських громадян, посади юриста, який би міг надавати юридичні консультації та необхідну допомогу у кризових ситуаціях. А також в організації виборів до представницьких органів влади в Україні і повноцінному залученні мільйонів таких мігрантів до внутрішньополітичного процесу.

      Звісно, не варто сподіватися, що далекі співгромадяни в «день ікс» наввипередки побіжать на виборчі дільниці. Як показує досвід, навіть легально перебуваючи за кордоном, людина не схильна витрачати кошти й час на поїздку до посольства, часто за 300—600 км, навіть щоб стати на облік чи знятися з нього, не кажучи вже про голосування. Відтак кількість громадян, які стоять на консульському обліку, не відображає їх реальну чисельність на день голосування. І ніхто не замислюється, як контролювати цей процес.  Тому є звичайною ситуація, коли у виборах за кордоном бере участь суто символічна кількість українських виборців із консульського списку.

      Тим часом у світовій практиці подібна проблема врегульована, і її рішення полягає у створенні Реєстру виборців, а також системи постійного моніторингу наявності виборців за місцем їх проживання. Таким чином, ми підійшли до того, що виборче законодавство України повинно адаптуватися до європейських стандартів, у відповідності до рішень Венеціанської комісії для членів і кандидатів до ЄС, щодо створення у країнах Євросоюзу постійних виборчих списків з обов'язковим щорічним коректуванням їх як усередині країни, так і за кордоном.

      Навіть ті наші краяни, що живують і працюють за кордоном цілком легально, розуміють: мати право (в тому числі — право голосу) — ще не означає могти його реалізувати. У Португалії, наприклад, легітимний статус мають приблизно 40 тисяч громадян України (нелегальних утричі більше), і, відповідно до діючого законодавства, в цій країні має бути створено як мінімум 13 виборчих дільниць (при нормі до 3000 виборців на дільницю). На сьогодні ж фактично в кожній іноземній державі діє по одній українській дільниці для виборів, рідкісні винятки — 2-3 дільниці при посольстві і консульствах.

Потрібні зміни

      Лише внесення змін і доповнень до діючих законів про вибори може врегулювати ці та інші питання, які ускладнюють проведення виборів за кордоном. Так, на сьогодні всі закордонні виборчі дільниці закріплені за одним виборчим округом, за місцем знаходження Міністерства закордоннних справ у Києві. Це виправдано за умов невеликої кількості закордонних виборців, які не мають істотного впливу на загальнонаціональні вибори. Інша річ, коли до виборчого процесу підключаться сотні тисяч закордонних виборців. З одного боку, це буде надзвичайне завантаження емзеесівської дільниці, а з іншого — порушення прав виборців на вибори своїх депутатів за місцем постійного проживання. Таких колізій не виникає в інших країнах світу, де закордонні виборчі комісії перлюструють і надсилають бюлетені по різних виборчих округах за місцем постійного проживання виборців.

      Заслуговує на увагу й інша практика демократичних країн — відведення своїм виборцям за кордоном не одного, а пяти-десяти днів для голосування, враховуючи, що умови перебування іноземних громадян у країні перебування відмінні від існуючих на батьківщині.

      Ще одне з принципових питань, яке не врегульоване на законодавчому рівні, — голосування з-за кордону по пошті. Запалюючи зелене світло «поштовому» голосуванню, можна вирішити як питання забезпечення конституційних прав іноземних українських виборців, так і скорочення додаткових виборчих дільниць за кордоном, кількість яких на сьогодні вже має становити понад 250. Нам би врегулювати хоч це. А згадаймо, що близька нам за багатьма параметрами Естонія, наприклад, планує запровадити електронне голосування за посередництвом інтернету, і вже у 2005 році можуть відбутися перші електронні вибори, на яких бажаючі голосуватимуть електронним способом з домашнього комп'ютера — з цифровим підписом.

      ...А поки що «маємо те, що маємо»: в останніх виборах — до Верховної Ради у 2000 році — в голосуванні за кордоном взяло участь менш як 50 тисяч українських виборців, що, за неофіційними даними, не дотягує навіть до 0,01 відсотка загальної кількості співгромадян, які на час виборів перебували далеко від Батьківщини. Враховуючи стійку тенденцію до щорічного збільшення числа українських трудових мігрантів, позбавлених можливості голосування, неважко підрахувати сучасний електоральний потенціал і гетьмана, і генеральної старшини...

Валерій ЧАБАННИЙ.