Мед із дачі Президента

      Побувати на дачі у Віктора Ющенка в селі Нові Безрадичі Обухівського району журналістам, у тому числі й «УМним», випадало вже не раз. Але потоку замовних статей про «шестиповерхові вілли» із ледве що не позолоченими перилами це не зупиняє — що поробиш, політика  — брудна справа. Останнім часом «майнові» скандали довкола родини Ющенків спалахували особливо активно, і хоча в порівнянні з «розвагами» минулої влади це все просто дитячі забавки, демократичному Президентові й люблячому батькові, природно, будь-яке несправедливо гостре слово неприємне. Мабуть, саме тому напередодні початку нового політичного сезону тепер уже Президент Ющенко вирішив знову запросити «акул пера» до себе в гості — вперше у новому статусі.

      Поки водій нашого «Богдана», люб'язно наданого президентським секретаріатом, намагається припаркуватись на грунтовому п'ятачку (ніяким асфальтом тут і не пахне) неподалік брами, буквально з-під коліс вискакують троє колоритних (бо брудненьких і стрижених) чи то баранчика, чи то овечки. Судячи з усього, до автомобільних кортежів тут не звикли — Президент їздить «по-скромному», а гості рангу Путіна чи Саакашвілі бувають не щодня.

      Порадівши, що сьогодні не на «шпильках», рушаємо по камінцях і піску до входу. Президентська охорона хоча, як нас запевнять згодом, до таких візитів за понад півроку Ющенкового президентства мала б звикнути, схоже, й досі нервується: у нового глави держави душа відверто не лежить до різних обережностей. Але хлопці стараються, а В.Ю., що б там хто не казав, умови «підохоронного» життя першої державної особи виконує: переселився ж на всіяну охоронними техзасобами держдачу, де все йому чуже й немиле. Навіть улюблену квартиру на Малій Житомирській довелося покинути — умови безпеки не дозволяють Президентові жити навпроти численних вікон, над вулицею з пожвавленим автомобільним рухом. Однак любий серцю дім у Нових Безрадичах, звісно, Ющенко напризволяще покинути не може й намагається вириватися сюди бодай ненадовго, аби відпочити душею. На жаль, у напруженому президентському графіку на відпочинок душі вдається викроїти дуже небагато часу...

      Про все це нам розповідає перша леді країни, Катерина Ющенко, поки господаря немає вдома (Президент щойно завершив нараду з вироблення основних параметрів макроекономічної та бюджетної політики на наступний рік і був на шляху до Безрадичів). В очікуванні головного «дизайнера проекту» сидимо за літнім столиком над ставком і п'ємо мінералку й пиво з чашок із намальованими соняшниками, заїдаючи щойно зірваними смачнючими яблуками. Катерина Михайлівна розповідає, як багато робить цей етнографічний музей, чи то пак дача, для налагодження двосторонніх стосунків з іншими державами. Адже одна справа — вести переговори зі, скажімо, Володимиром Путіним у нудній обстановці якогось залу офіційних прийомів, і зовсім інша — тут, на природі, провівши для високого гостя екскурсію по пам'ятках української культури. У ставку, з якого б'є фонтанчик, видніються якісь темні плями. «Це не водолази часом до президентської дачі підбираються?» — жартуємо. «Не знаю як водолази, а о-он у тих кущиках сиділи журналісти з фотоапаратами», — сміється пані Катерина. І розповідає, що тих папараці вони запросили замість того, щоб сидіти в рогозі, зайти на гостину. «Все одно тут уже пів-України перебувало». Виявляється, у гості до Ющенків і досі часто приїздять не лише найближчі, а й «дуже далекі» друзі, а то й зовсім незнайомі люди, яких запрошує гостинний господар. І представники преси, звісно, теж бувають — наприклад, саме там, де зараз сидимо ми, в українського Президента брали інтерв'ю журналісти знаменитого арабського телеканалу «Аль-Джазіра».

      Але, повертаючись до ставка: риби там теж, за словами господині, кишма-кишить. Пані Катерина бідкається, що немає хліба, щоб погодувати цю «живність»: «Ви не повірите — як акули кидаються!». Хліб приносять, і ми старанно кришимо його у воду, але на пригощення мляво реагує тільки одна невелика рибинка. Судячи з усього, їх тут уже загодували. Причому явно не на убій — Віктор Андрійович рибу ловити не любить, бо йому її шкода. Навпаки, сміється перша леді, якщо хтось приносить Президентові на подарунок ще живих коропів чи лящів, їх одразу вкидають у воду — хай живуть. Принагідно в хід іде відомий жарт про те, як у добросердих Ющенків помирають від старості кури, на яких ні в кого не здіймається рука. На запитання авторки цих рядків, чи не мешкає бува десь у хлівці сивоборода свиня, пані Катерина розчаровує: свиней нема, є тільки... павичі. Зате «як же ж вони кричать!». А над ставком стоїть будка. «Я все чекала, коли ж там буде собачка, аж поки Віктор Андрійович сказав, що то для качок!» — знову розвеселяє компанію дружина глави держави, і тут з'являється він сам.

* * *

      Можна не любити Ющенка, перебуваючи в лавах симпатиків опозиційних до нього політичних сил чи постатей, слухаючи його часом аж занадто розлогі промови, розчаровуючись у певних економічних чи соціальних сподіваннях тощо. Але як можна не любити Ющенка, спілкуючись із ним безпосередньо, для мене особисто — загадка. Рідко коли побачиш настільки щиро закохану у свою Батьківщину, її культуру, традиції, зрештою, у свій народ людину, як наш нинішній Президент. Бачили  б ви, як горять у нього очі під час розповіді про подробиці Полтавської битви або особливості вишивки дрібним хрестиком на колекціонованих старовинних сорочках!

      На ходу розв'язуючи краватку, В. Ю. переобнімав гостей і «з місця в кар'єр» розпочав екскурсію. Очевидно, що Ющенкові дуже болить, коли його звинувачують у якихось надприбутках чи розкошах, тому одним із важливих пунктів програми, до якого він постійно повертався, був кошторис «оцього всього, що ви бачите». Виявляється, зекономити вдалося не тільки на дизайнерах (ідея проекту повністю належить Вікторові Андрійовичу), а й на будматеріалах. Бо для будівництва багатьох деталей інтер'єру — печі, стіни літнього будиночка тощо — була використана стара цегла, яка залишається після руйнування київських будинків зразка початку минулого століття. «Цю цеглу ще на соломі обпалювали, вона романтична, зараз такої не роблять», — пояснює Президент.

      Далі за маршрутом — невеличка лазня. Нею Ющенко, за рекомендацією лікарів, не користувався вже 8 місяців, але зізнався, що попаритися любить. Прагнучи продемонструвати «нутрощі» банного будиночка, В. Ю. підводить нас до дверей, але вони замкнені. «Хлопці, а ви чого закрилися? А ну відчиніть!» — стукає господар. Одним із «хлопців» виявляється народний депутат Петро Ющенко, який трохи винувато слухає, як молодший брат розповідає журналістській компанії про те, як добре паритися, «приправивши» це діло жмутиком материнки, меліси чи якоїсь іншої запахущої рослинки. До слова, такі букетики, переважно полинові, розвішені фактично в кожному приміщенні — від вищезгаданої бані до «головного» будинку й двох маленьких хаток, одну з яких Ющенко жартівливо називає своїм офісом. Назвати цей маленький світ, розташований на 20 сотках (7 було від початку, коли у 1992 році тоді ще майбутній Президент купив їх «по бартеру» за кілька мішків чогось потрібного в господарстві у попереднього власника, ще 13 були докуплені вже згодом), «хоромами», «розкішним обійстям» тощо, як це полюбляють деякі відомо ким спонсоровані видання, можна хіба під солідним впливом «зеленого змія». Або й не змія, а просто «зелених». Ось цю хатинку — а як інакше можна назвати дерев'яну будівлю розміром 6,15 на 6,15 м — привезли звідкись із далекого села, де вона гнила й розвалювалася. Тепер у цьому відреставрованому «офісі» є маленька кухонька з холодильником і мікрохвильовою піччю, а ще, за словами господаря, туалет. Навколо — суцільна еклектика: висять старовинні ікони, стоять мальовані («люди дарують») портрети Ющенка, різні керамічні й дерев'яні дрібнички... За ними майже не видно телевізора, який, схоже, нікому тут просто не потрібен. Колись цього «блага цивілізації» на дачі В. Ю. не було взагалі, але й після того, як «ящик» з'явився, він, схоже, виконує роль саме ящика.

      Віктор Андрійович, пояснює пані Катерина, врятував від неминучої загибелі не лише цю хатку, а й дерев'яний вітряк (на стіні — величезна червона «фірмова» підкова з дерева зі знаком оклику), який зараз відновлений і сяючий стоїть посеред двору, замість валятися в руїнах десь у далекій від столиці глибинці, як сотні його «братів». Чи не найбільше цьому млинові зраділа дружина президента Грузії Михайла Саакашвілі Сандра Рулофс — голландська «грузинка», за словами господарів, дуже тішилася з того, що в України та її батьківщини є «спільна традиція» — вітряки.

* * *

      Знаменита пасіка — окремий пункт програми. Але спершу Ющенко заводить нас до цікавої, але ще незавершеної — тільки стіни стоять і дах, а замість підлоги тільки гола земля — будівлі, яку пильне журналістське око «засікло» ще при приїзді, позаяк стоїть вона біля самої брами. Виявляється, це — майбутня міні-фабрика з розфасовки меду. Спільною з товариством бджолярів ідеєю Віктор Андрійович, схоже, захопився не на жарт: постачати мед у дитячі заклади. Почати планують з інтернатів, а потім «омедоносити» і школи. «Знаєте, чому японці так довго живуть? — риторично запитував Президент. — Бо споживають багато меду: 4,5 кілограма у рік на душу населення. А в Україні — 250 грамів! А це ж здоров'я!». Бідкаючись, що українці натомість за рік з'їдають по 57 кілограмів цукру (до речі, справді вражаюча цифра — особливо у порівнянні з даними сторічної давності, коли, за словами Ющенка, середньостатистичний мешканець України споживав усього 6 кг «солодкої смерті» на рік), В. Ю. розповідав, як у магазинах закуповує продукти, розфасовані в маленькі красиві упаковки. Не для того, щоб тільки їсти: головна мета — розібратися, який дизайн упаковки найкраще підійде, аби зацікавити дітей. «Ви ж до дитини з банкою не прийдете — їй треба щось яскраве, цікаве», — пояснював батько зі стажем і, судячи з усього, неабиякий знавець дитячої психології. А змалювавши, як у цих «цехах» (будівля, м'яко кажучи, невелика) змішуватимуть бджолиний продукт із лимонним соком, квітковим пилком, маточним молочком та іншими цінними у вітамінному сенсі продуктами, Ющенко знову перейшов до «болючої» теми. Щоб не сказали, нібито й цей будиночок — це якась із «палат» «розкішного президентського царства», В.Ю. пояснює: усі використані тут будматеріали є всього лише непотрібними іншим «дачникам». У когось валялися без діла плити шлакоблоку — ось і згодилися в будівництві. І господар радий, що місце на подвір'ї звільнили, і для бджолярів-«фабрикантів» утіха. «Тут усе збудовано з матеріалів, які без діла валяються, — наголошує Президент. — Аби нічого не пропадало, ми купуємо і в будівництво вкладаємо. Воно ж тільки зверху таке гарне й відшліфоване, а насправді — дешеве, фактично викинуте іншими. Але якщо вам треба, у мене все пораховано, можу вам усі квитанції показати!». Та ми-то якраз віримо, бо бачимо на власні очі, але ж напевне знайдуться охочі «заочно» підрахувати «вкрадені з народної кишені мільйони», які «осіли» на цьому мальовничому клаптику болотистої (город заводити — марна справа: гниє) землі...

* * *

      Перше, що бачимо на пасіці — складені штабелями яскраві «коробки». «Це такі нові вулики, — одразу ж ставить перед фактом Ющенко. — Вони найдешевші, бо пластикові. Але ніхто не знає, як воно себе поведе...» Проминувши майбутні бджолині хатки (російського, до речі, виробництва, про що свідчать надписи на стінках), потрапляємо у ще одне загадкове приміщення. На полицях уздовж стіни — всіляке пасічницьке приладдя, рами для вощини тощо. Схоже, це і є той зимівник для бджіл, нестачею якого колись так переймався В. Ю. «Вимикайте світло — у світі енергетична криза», — жартує наш «гід» і веде нарешті на вже не раз описану пресою пасіку, де поруч із «музейними» вуликами бозна-якої давнини стоять цілком сучасні. Уже вечір, тому вирішуємо не турбувати крилатих Ющенкових улюблениць, які вже налаштувалися спати, і прямуємо далі.

      На зеленому даху ще однiєї хатки сидять ті самі павичі, які (якщо хто забув, Катерина Михайлівна нагадує про це знову) «так кричать, так кричать!». Виявляється, вони ще й літають. Пташки молоді  («подаровані моїм товаришем із Севастополя», — пояснює Ющенко) і, за словами господарів, «дуже домашні». На запитання, чи не боїться Президент, що вони «зіпсують» йому симпатичний зелений дах, Віктор Андрійович сміється: «Я взагалі вважаю, що дах повинен бути слизьким».

      Усередині 180-річного будиночка, який теж у напіврозваленому вигляді привезли з Івано-Франківської області — знову повна еклектика (так, до речі, висловився сам В.Ю.). Тут і прядки, і глечики, й ікони — словом, повно усілякої старовини. Дуже п'янко пахне сосною. Як пояснює обізнаний і на цьому Президент, це все через те, що дерево було зрубане у грудні. «Влітку дерево ніхто ніколи не рубав, — запевняє Ющенко. — І суть нашої лісової реформи полягатиме саме в тому, щоб забрати у лісника бензопилку. Хай садить, доглядає, проріджує, але пиляти — тільки зимою».

      У маленькій кімнатці на столі лежить щось на кшталт книги відгуків і пропозицій: тут розписуються гості. Останні два підписи належать Мілі Йовович та її матері Галині Логіновій, які, за словами Катерини Ющенко, були в захваті від «дачі-музею» (як утім і всі інші відвідувачі, включно з нами). Є тут підписи Віталія Кличка, Володимира Литвина, Руслани та інших знаменитостей. Звісно, записав свої захоплені враження й Володимир Путін. Довго не можемо знайти підпис Михаїла Саакашвілі, хоча Ющенко переконаний, що «Міша розписувався — це точно!». Нарешті за допомогою Катерини Михайлівни з'ясовується, що рядки «Один вечер в этом доме — это на всю жизнь!» належать не Юлії Тимошенко, як спершу було вирішив господар («Гм. І чого це Юлія Володимирівна написала недержавною мовою?»), а саме Саакашвілі.

* * *

      «А покажи, як робить Тарас Шевченко?» — це вже мама Катерина звертається до малого Тарасика, який щойно «приїхав» разом зі старшими сестричками Софійкою та Христинкою. Півторарічний малюк підносить кулачка до рота, опускає очі й насуплюється — як каже тато, «це він так брови супить, як Тарас Григорович». На прохання показати, скільки йому років, малий тезка великого Кобзаря зосереджено тицяє одним пальцем кудись у повітря й одразу ж суне того пальця до рота. Мама намагається цьому завадити, але Віктор Андрійович її зупиняє: «Куди ти, воно ж смачне! Хай смокче».

      Принагідно з'ясовується, що через два дні Софійка йде до школи. «Оце татові горе!» — зітхає Ющенко. Виявляється, що дівчинка до школи якраз дуже хоче (щоправда, при цих словах майбутня першокласниця заперечно метляє головою), це просто тато не хоче відпускати від себе доньку «у доросле життя», де на зміну безтурботному дитинству приходять суцільні обов'язки...

      Але не будемо про сумне, тим паче що нас уже чекає накритий турботливими господарями (це майже без жартів — Катерина Михайлівна сама охоче подає тарілки, розкладає виделки, забирає й подає страви) стіл, на якому — картопля, оселедці, соління-квашення і... мед із президентської пасіки. Це, виявляється, до млинців, які будуть згодом. До слова, і млинці, і мед — пальчики оближеш.

      Піднявши полив'яні кухлики з вином, випиваємо за господарів і, хоч як Ющенко закликає «покинути свої записи», переходимо до справи. Що поробиш — якщо журналісти зустрічаються з Президентом, без «серйозних» запитань не обійтися.

      Щоправда, блокноти ми зрештою таки позалишали, бо не хотілося псувати гостинному подружжю Ющенків апетит своєю журналістською прискіпливістю. Тому про тонкощі бюджетної наради та інші державні проблеми слухали як гості, а не як представники ЗМІ. Президент, правда, поклав іще кілька етнографічних штрихів («Бачите цю піч? Косівська. Там у них геть розвалювалося виробництво, тому я, як повернулися з Карпат тоді ще до Верховної Ради, порадив декому із фракції купити по кілька таких печей. Не знаю, чи ці люди щось розуміються на такому мистецтві, але косівські майстри були щасливі, бо так вони за півроку по одній печі продають, а тоді в них одразу сім штук придбали! Тепер думаю так само підняти гончарне мистецтво в Опішні»). А потім розповів про «фундаментальне». Наприклад, про те, як планує зробити в бухті Донузлав порт міжнародного значення — для країн, у яких немає виходу до моря. Звісно, для цього треба прокласти туди нову залізницю, побудувати аеропорт тощо, але прибутки передбачаються чималі. З військовими, за словами Ющенка, уже все домовлено — вони навіть зраділи, що їхню «засекречену» бухту планують оживити.

      Звісно, не змогли журналісти, серед яких виявилося кілька водіїв, оминути й «бензинову» тему. Прогнози Віктора Андрійовича, зроблені фактично одразу після того, як ураган у Мексиканській затоці «попрацював» над нафтовими вишками, були невтішні. Ющенко спрогнозував підвищення світової ціни на нафту до 80—90 доларів за барель, після чого дехто з присутніх вирішив «приставити пістоль до скроні й стрілятися». Виявилося, що трохи зарано — зі своєї поїздки на саміт СНД Президент привіз дуже хороші новини в цьому плані. Але попросив поки що їх не оприлюднювати, поки все ще не домовлено остаточно. До слова, колеги-президенти, запевнив Ющенко, після цієї зустрічі стали значно краще розуміти Україну. Яка тепер не тільки не боїться ставити свої умови, а й чітко й обгрунтовано пояснює, чому погоджується на одне й категорично не погоджується на інше. Зокрема, і щодо зони вільної торгівлі, без якої ЄЕПу з Україною не буде (і вже точно ми не погодимось ні на які наднаціональні органи, це щоб ви й не сумнівалися). Звикайте, панове, до нового й повноправного партнера — не кучмівської, а незалежної й сильної України.

* * *

      А, мабуть, найдорожчим подарунком на згадку про відвідини президентської дачі для однієї з колег стало... кошеня з «ющенківського» окоту. Зауважте, із помаранчевою стрічкою на шиї.